Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу публікує повний український переклад листа митрополита Андрея Шептицького до Папи Пія XII, який був власноручно ним написаний протягом 29-31 серпня 1942 року французькою мовою. Вперше цей лист був опублікований у серії Акти і документи Святої Столиці, які відносяться до періоду Другої Світової Війни (Actes et documents du Saint-Siège relatifs à la période de la Seconde Guerre Mondiale), яка охоплює 11 томів і є виставлена для публічного доступу на інтернет-сайті Ватикану ( http://www.vatican.va/archive/actes/index_fr.htm ). Лист митрополита Андрея до Папи Пія XII, про який ведемо мову, знаходиться у Томі 3b на сторінках 625-629 під порядковим номером 406. У ньому поміщені усі важливі документи, які відносяться до релігійної ситуації в Польщі і країнах Балтії у період від 1939 до 1945 років. Він вийшов друком у 1967 році у Ватиканському видавництві. Цей лист був знаний дослідникам, зокрема і українському читачеві. У 1987 році у номері 2 (194) журнал Патріархат опублікував його у перекладі Яна-Казімєжа та Анни Шептицьких (Л ист Митрополита Львівського Андрея Шептицького до Папи Пія ХІІ ). Щоправда лист був перекладений не повністю, але частково. Деякі його частини були опущені, а сам лист у певних місцях був відредагований, зважаючи на тогочасну політичну ситуацію. З огляду на те, що останнім часом лист митрополита Андрея до Папи Пія XII став предметом великих дискусій і маніпуляцій, Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу у співпраці з п. д-р Юрієм Підлісним вирішив представити достойному читачеві його повний вірний переклад. ЛИСТ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО ДО ПАПИ ПІЯ XII (Український переклад) А.E.S 6881/42, ориг[інал]. Святіший Отче, Не писав до Вашої Святости, відколи живемо під німецьким режимом, коли ж до того часу я не мав достатньої певности, що мій лист не попаде у руки тих, які не повинні його читати. Однак, маю надію, що в найближчій майбутності буду мати добру нагоду, пишу цих кілька слів на пробу, в надії, що вони дійдуть до Вашої Святости. Звільнені німецькою армією з-під більшовицького гніту, ми відчули певне полегшення, яке все ж тривало не більше як місяць чи два. Потрохи уряд встановив направду неймовірний режим терору і корупції, який кожного дня стає все важчим і невиносним. Нині в усьому краї згодні, що німецький режим порівняно з більшовицьким є, мабуть, на один ступінь гірший, майже диявольський. Щонайменше вже від року немає дня, у якому не звершувались би найогидніші злочини, вбивства, грабунки, крадежі, конфіскати й насильства. Першими жертвами є євреї. Число замордованих євреїв у нашій малій країні з певністю вже перейшло двісті тисяч. В поступовому наступі армії на Схід число жертв збільшувалось. У Києві, на протязі кількох днів, вимордувано до сто тридцять тисяч мужчин, жінок і дітей. Всі малі міста України були свідками подібних масакр, а триває це вже понад рік. Спочатку влада встидалась цих несправедливих і нелюдських актів і намагалась запевнити собі документи, які могли б свідчити, що ініціяторами цих убивств була місцева людність або члени міліції. З часом почали убивати євреїв на вулицях, на очах публіки і без тіні сорому. Звичайно, що велике число християн, не тільки охрещених євреїв, але й «арійців» — як це вони говорять,— впали жертвами, безпідставних убивств. Сотні тисяч арештів, найчастіше несправедливих, натовпи молодих людей розстрілювано без жодних дійсних оправданих причин; для сільського населення заведено невільницьку систему, а поруч з цим сільська молодь була вивезена і змушувана до виїзду до Німеччини на працю у фабриках або на ріллі; у селян відбирано майже все, що вони мали, а починалося від вимоги подвоєння попередньої продукції. Проголошено кару смерти за продаж чи закуп будь-чого безпосередньо від виробників. Багаторазово проголошувано повернення приватної власности, але цих обіцянок ніколи не здійснювали. Властиво навпаки, влада без жодних обмежень уживала і користувалась з усіх дібр, конфіскованих перед тим більшовиками і доводила, що вся земля є власністю держави. Часто повторяється потихо, що маєтки поодиноких осіб є воєнною здобиччю. Вони продовжують, розширюють і поглиблюють большевицьку систему. З певністю можна ствердити, що серед керівників знаходяться чесні люди. Зустрічаються навіть часом добрі католики, але у переважній більшості всі прислані до нас урядники, це люди без чести й віри, які дозволяють собі на просто невірогідні надужиття. Селян трактують, як муринів у колоніях. Б’ють їх по обличчю без жодної причини, конфіскується у них всяка пожива, яку несуть, наприклад, для дітей у місті; а все це робиться з таким браком людського відчуття, що просто важко повірити у можливість існування таких людей. Але властиво вони такі в дійсності є. Знаю від одного свідка, що, наприклад, один з «шефів» округи захоплювався конфіскацією і викиданням до ріки всього того, що може знайти в кошиках селян, що прямують до міста. А робить це в час справжнього голоду, який стався у багатьох селах напередодні нового збору. Нічого не можна йому зробити, бо він, як говориться, має високу «протекцію». Наочний, вірогідний свідок розповідав мені, що особисто бачив, як молодий офіцер СС прибіг здалека, щоб не втратити нагоди знущання над конаючою людиною, зрештою йому невідомою, замученою поліцією за те, що щось бажала зробити, що їй не сподобалось. Не хочу наводити більше подібних випадків, бо знаю, що їх не можна порахувати. Це просто так, мов банда розбійників або зграя шалених вовків, кинулась на цей нещасний нарід. І не тільки селяни чи прості люди наражені на знущання і удари по обличчю. Нижчий урядник, якщо він німець, має платню вдвічі або навіть утричі більшу від вищого урядника не німця і дозволяє собі знущатися над вищими за ранґом від себе. Поліціянти б’ють гумовими палками людей на залізничних станціях, а навіть на вулицях. Трапляється, що напускається на людей поліцейських псів. Часами ці пси мають намордники, але трапляються випадки, що вони їх не мають. Незважаючи на кількаразові повторювані прохання, щоб упорядкувати справу прицерковних малих господарств, які за большевиків де-факто були конфісковані, а не «націоналізовані», як вони казали, ми не одержали нічого, а зарплата священослужителям обмежується властиво до пожертв убогих людей. З великою вдячністю мушу тут згадати про допомогу, яку нам давали німецькі католики, за посередництвом товариства, зорганізованого для допомоги німцям поза кордонами німецької держави. Українське духовенство, щоправда, одержує від уряду щось, що називається «добровільною підтримкою» — 50 Р[айх]М[арок] місячно, але це є радше політична символічна платня на показ, ніж правдива допомога. А в додатку до цього сподіваємось, що доведеться від цього платити 25% податку. До нас ще не застосовують антикатолицькі правильники Райху. Дозволяється священикам навчати у школах дітей катехизму. Влада не мішається поки що до проповідей і до адміністрації парафії. Мають намір обмежити переведення церковних шлюбів, одначе не в антиканонічному сенсі. Влада намагається цькувати духовенство так, як інших громадян, через підпорядкування приписам, що відносяться до паспортів і дозволів, і через численні, які тільки можна собі уявити, приписи, що обмежують свободу громадян. Але дозволяється, наприклад, відкриття Семінарії. Наша Семінарія і наша Богословська Академія діють майже нормально. Однак, немов меч Демокріта, висить безперервно над нашими головами небезпека правдивого переслідування. Дозволяється мені на друк щомісячного єпархіяльного органу, а також пастирських листів та інструкцій. Проте, їх конфіскується з найменших причин. Однак, дотепер я міг видати шість повних чисел, на 32 сторінки кожного. Міг скликати Єпархіяльний Синод, який з довгими перервами тривав майже цілий рік, і дається мені можливість постійного контакту з духовенством єпархії. Монастирі реорганізуються поступово. Однак, все це є дуже недостатньо на противагу з вище описаною деморалізацією, під яку підпадають насамперед прості й слабі люди. Вони вчаться злодійству і злочину людовбивства, втрачають почуття справедливости і гуманности. У Пастирських Листах, звичайно конфіскованих, я протестував проти людовбивства; однак, вдалося чотири чи п’ять разів прочитати їх зібраному духовенству. Я проголосив, що вбивство людини підлягає екскомуніці, застереженої для вікаріїв. Протестував я також листом до Гімлера і старався перестерегти молодих, щоб не записувалися до міліції, де можуть піддатись згіршенню. Однак, все це є нічим у порівнянні з зростаючою хвилею моральних брудів, що заливають цілий край. Всі передбачуємо, що система терору буде зростати й звернеться багато більшим насиллям проти християн — українців і поляків. Душогубці призвичаєні до винищення євреїв, тисяч невинних людей, призвичаєні до виду крові і є спраглими крові. Зваживши, що тепер німцям все вільно, треба передбачати, що їх божевільність не можна буде стримати, і що жодна сила не буде спроможна будь-як порушити дисципліни. Однак, передбачуємо, що ціла країна буде затоплена в потоках невинної крові, хиба що якийсь надзвичайний випадок зупинить цей розвиток подій. Єдиною втіхою, яку можна мати в ці страшні часи, є те, що нічого не може нам статись без волі нашого Отця Небесного. Думаю, що серед винищених євреїв є багато душ, які навертаються до Бога, коли ж від віків ніколи так, як тепер не стояли в обличчі очікування раптової смерти, не раз очікуючи її цілими місяцями, заки вона стає дійсністю. Доля християн, що їх сотні тисяч умирало або умирає без Святих Тайн, є також у Божих руках. Як боляче бачити бідні жертви, що вмирають з голоду або мучаться у концентраційних таборах і нічого не можна для них зробити. Бо знаю з власного досвіду те, що можна для них зробити, є нічим. З засади не дозволяється на обслугу воєнних шпиталів, ані концентраційних таборів, у яких щоденно вмирають сотні цивільних, а на протязі кількох останніх місяців також велике число різних полонених. Я володію статистикою і документами, пригноблюючими й вражаючими. Не дозволяється нашим священикам служити нашим вірним, зокрема багатьом з великої України. Справа єдности Церков породжує страх. Будь-яке порозуміння створює страх, знаю, коли якась система послуговується широко і залюбки засадою «Розділяй…», то з певністю можна твердити, що це система, якої ми є жертвами. Не подаю тут критики системи, що її Ваша Святість знає краще, ніж ми всі. Цієї системи брехні, ошуканства, несправедливості, грабежів, що є карикатурою всякого поняття про цивілізацію і владу. Ця система егоїзму, доведена аж до абсурду, очевидно збожеволілого національного шовінізму німців до всього, що чесне і гарне, є чимсь незвичайним, що хіба першим враженням, яке відчувається на вид цієї потвори, є одуріння. До чого ця система допровадить нещасний німецький нарід? Тільки до звиродніння, що його історія ще не знала. Щоб Господь дав, щоб падаючи, не потягнули за собою тієї частини Католицької Церкви, яка не може бути віддзеркаленням наслідків того пекельного впливу. Якщо переслідування набере форм людомору (дослівно "різанини" - ред.) за справу релігії, то може бути спасенням для тих країн. Існує невідклична потреба добровільної жертви крові як настанови за пролиту кров через злочинство. Ваша Святість мені відмовили три роки тому ласки Апостольського Благословення, через яке — на шляху своєї апостольської місії — визначили б мене і призначили на смерть для спасення моєї Єпархії. Будучи переконаним, що Ваша Святість бачить краще за мене, я не наполягав; думаю, що я втратив найкращу, а може і єдину таку нагоду, при Більшовиках. Однак тих три роки переконали мене, що я не є гідний такої смерти. Я зрозумів також, що жертва мого життя мала б правдоподібно меншу вартість перед Богом, ніж молитва, відмовлена дитиною. Сьогодні не прошу нічого, тільки особливого Благословення для моїх молитов і моїх зречень. Велика частина тих моїх зречень призначена для усієї Католицької Церкви, маленька частина залишається для моєї Єпархії і мого Народу; однак же ті мої зречення будуть плідними тільки через Благословення Вашої Святости і через Божу ласку, яка це Благословення нам принесе. Схиляючись до стіп Вашої Святости, прошу про ласкаве уділення Апостольського Благословення моєму бідному Народові, бідному духовенству моєї бідної Єпархії і моїй недостойності. Вашої Святості Найпокірніший слуга у Бозі нашому + Андрей, Архиєпископ Львівський Львів, 29-31 серпня 1942

Питання про роль митрополита Андрея Шептицького у створенні східної гілки Отців Салезіян належить до надзвичайно цікавих і водночас майже недосліджених. Безумовно, що найкращими експертами у цій темі є наші українські Отці Салезіяни, що своєю щоденною тяжкою працею з молоддю будують теперішнє та майбутнє Церкви і України. Однак, доки побачить світ солідна історія Салезіян східного обряду в Україні, бажаю представити достойному читачеві ще один документ, який привідкриє цю так цікаву сторінку у історії УГКЦ. Кажу «ще один документ», оскільки свого часу я вже був опублікував кілька листів передвоєнних українських Салезіян до митрополита Андрея, що їх знайшов у архівних фондах та коротко прокоментував їх (Див. «Митрополит Андрей Шептицький і салезіяни»). Теперішня знахідка, що нею хочу подітися, була виявлена мною чисто випадково у фондах ЦДІАЛ України в часі однієї наукової розвідки. Нею є лист українських Салезіян до митрополита Андрея Шептицького, що знаходиться у фонді 201, опис 1р, справа № 117 і датується 17 грудня 1942 року. Лист був писаний з містечка Боллєнґо, яке знаходиться на півночі Італії між Турином і Міланом. Тут колись знаходився славний монастир Отців Єзуїтів, який згодом перейшов Отцям Салезіянам, а ті зробили в ньому богословський Інститут для своїх студентів. Завдяки цьому Салезіянському Інститутові і саме містечко стало більш славним і знаним. Тут проходили свою богословську формацію усі видатні постаті Отців Салезіян східного обряду, серед яких був і блаженної пам’яті о. Степан Чміль – український монах салезіянин, який поважно вплинув на формацію теперішнього Папи Франциска, про що він сам неодноразово свідчив. Лист, про який ведемо мову, був написаний напередодні Різдва Христового і Нового Року. Для українських Салезіянин різдвяні та великодні свята були особливими нагодами привітати митрополита Андрея, а також розповісти йому про своє життя, про стан розвитку східної гілки Отців Салезіян, про плани на майбутнє. Проте, їхній лист від 17 грудня 1942 року був писаний, як вони самі стверджують, «у сутінку обставин». Мова, очевидно, йде про Другу Світову Війну, головним плацдармом якої стала Україна. У Львові на той час щоденні розстріли, насилля та зневага людської гідності стали реальністю життя. Незважаючи на це, українські Салезіяни з італійської землі несуть до митрополита Андрея благу вість про прихід на Землю Божого Сина – головної надії світу. Митрополит Андрей цього листа прочитав особисто, оскільки з правої сторони вверху власноручно зазначив, що він потрапив до його рук 5 січня 1943 року. Ця дрібна, на перший погляд, деталь засвідчує, що Митрополит особисто цікавився справою розвитку східної гілки Салезіян в Україні, на яку він покладав великі надії у справі виховання дітей і молоді. У своєму листі-привітання українські Салезіяни в першу чергу бажають митрополиту Андрею міцного здоров’я, щоб могти реалізувати головну мету його життя – довершити справу Святої Унії на території цілої України і побачити її плоди. А ці плоди, за словами авторів листа, полягають в тому, щоб побачити «ту блаженну хвилину об’єднання нашого Народу також під реліґійним оглядом, щоби було одно стадо і один Пастир». Іншими словами, українські Салезіяни відчитували прагнення об’єднання Церкви митрополитом Андреєм як ключ до об’єднання цілого Українського народу. Так сформульоване ними побажання ще раз підкреслює той факт, що не тільки сам Митрополит, але вірні, духовенство і монашество чітко розуміли його ціль життя, яка полягала у праці над об’єднанням Христової Церкви. Лист цінний тим, що його підписали усі українські Салезіяни, які на той час відбували формацію у різних салезіянських формаційних центрах Італії. Серед них, окрім згадуваного вже мною о. Степана Чміля, видніється підпис і вже блаженної пам’яті владики Андрія Сапеляка, як також інших відомих салезіянських отців. З поданої ними інформації виходить, що станом на кінець 1942 року у салезіянських формаційних центрах знаходилося 24 українця, які приготовлялися повернутися в Україну і стати зародком майбутньої східної гілки Салезіян. На це, як виникає з листа, головний провід Згромадження вже був виразив свою згоду. Все це повинно було розпочатися відразу після закінчення війни. Але війна закінчилася з іншими наслідками, ніж ті, на які очікувалося. Після закінчення Другої Світової Війни в Україну прийшов червоний радянський терор, який не тільки закрив храми, але і заборонив під карою смерті згадувати публічно ім’я Боже. Тільки завдяки християнському вихованню, над яким так трудився праведний митрополит Андрей, молоде покоління зуміло зберегти віру в Бога і передати її своїм нащадкам. Саме завдяки їм Українська Греко-Католицька Церква перетривала переслідування і дочекалася свободи Церкви і України. Дочекалися своєї довгоочікуваної мрії повернутися в Україну і розвивати східну вітку Салезіян і українські салезіяни. Щоправда вже у старшому віці, але з тим завзяттям, з яким вони були готові вирушити ще за життя митрополита Андрея. І їхнє діло триває і триватиме. Часами тільки, коли читаю такого роду листи, думаю собі, стільки то прекрасних планів, ідей, не кажучи вже про людських геніїв знищили війни. Але, така історія людства. Блаженної пам’яті Патріарх Йосиф, який свого часу взяв під особливу опіку українських Салезіян, прекрасно це уяснив у своєму гербі словами: «Через терня до зірок – Per aspera ad astra»! ТЕКСТ ЛИСТА Боллєнґо 17/XII.1942 отр[имано]. 5/1/[19]43 Їх Ексцеленція Кир Андрей Шептицкий у Львові Ваша Ексцеленціє! Зі Світлим Празником Різдва Христового та Нового Року – хоч у сутінку обставин – осміляємося переслати Вашій Ексцеленції найщирійші побажання від Дитятка Ісуса. Все молимося, щоби Всевишній дарив Вашу Ексцеленцію преобильними ласками та кріпив кріпким здоровлям до праці на релігійно-суспільній ниві на многі-премногі літа, щоби Ваша Ексцеленція, що ціле своє життя невсипущо трудяться над зреалізованням ідеї св[ятої]. Унії на наших українських землях та на Сході загалом і опікуються релігійними вже існуючими згромадженнями чи то установами та новими вітками західних згромаджень, перещіплюючи їх на східний ґрунт, - діждалися та переживали ту блаженну хвилину об’єднання нашого Народу також під реліґійним оглядом, щоби було одно стадо і один Пастир. Просячи о Архієрейське благословення, цілуємо Святительні Руці Вашої Ексцеленції віддані во Христі Теольоґічний Інститут у Болленґо (Bollengo (Aosta): о. Др Василик Василь, салез[іянський]. професор Степан Чміль, салез[іянський]. богослов Саба Роман Пришляк Григорій Ґімназійний Місійний Інститут у Івреї: Харовський Іван Коца Євген Лихач Константин Сокіл Василь Фільософічний і Ремісничий Інститут «Ребавденґо» у Турині: Омелян М. Кміть Григорій М. Гарасимович, сал[езіянин] Василій Тиндало Фільософічний Інститут у Фоліцо: Лапичак Тарас Тилявський Іван Андрій Сапеляк Іван Ортинський Новіціят ОО.Салезіян «Вілля Молія» коло Турину: Василь Лосічко Лев Гайдуківський Гринишин Володимир Пришляк Михайло Сапеляк Василь Мазяр Роман В. Рільничий Інститут у Кумяні: Роман Породько, салез[іянський]. професор Саба Іван, коадютор Брида Михайло, асп[ірант]. P.S. Осмілюся подати для ласкавої інформації кількість кандидатів, а саме: 1 богослов на ІІ році, 4 богослови на І році, 6 фільософів-схолястиків, 6 новиків (по новіціяті перейдуть на філософію), 5 ґімназійних студентів (перейдуть по феріях на новіціят), 1 брат коад’ютор і 1 студент ІІ кляси Ґімназії. Заряд думає творити східний осередок по війні. Цілую Святительні Руці Вашої Ексцеленції во Христі о. В[асиль]. Василик, Салезіянин

Сьогодні, 27 січня 2020 року, Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ єрм. Юстин (Бойко) від імені Архиєпископа і Митрополита Львівської Архиєпархії УГКЦ Преосвященного Владики Ігоря долучився до мітингу біля пам’ятника жертвам Львівського гетто. У своєму слові він наголосив на важливості пам’ятати також тих людей, які мали відвагу рятувати приречених на смерть, тобто Праведників світу. Далі – повний текст.  “ Дорогий Равіне, представники влади, дорогі друзі, Сьогодні тут, у нашому княжому Львові, на місці, де знаходилося страшне Львівське ґетто, ми молитовно споминаємо про страшні події Голокосту! Споминаємо тому, щоб продовжити життя тих, які були знищені фашистською людиноненависницькою ідеологією, адже пам’ять продовжує життя тих, яких вже немає в живих! Споминаємо тому, щоби самим часом не забути ті лихоліття і, не дай Боже, через забуття, знову не потрапити у пута іншої людиноненависницької системи – комуністичної, яка у співпраці з фашистською знищила мільйони життів, а тепер бажає показати себе послом миру і справедливості! Споминаємо тому, що так слід поступати дітям одного Бога, який дав нам життя і заповіді, суттю яких є любов до Творця і до ближнього! І тому у світлі того, що єдиний Бог є нашим Батьком, усі ми сьогодні можемо сміливо назвати себе братами і сестрами! Серцевиною віри чи юдея, чи християнина, чи представника будь-якої іншої релігії, є молитва, яка є розмовою з Богом. Для побожного юдея цією щоденною молитвою є та, що її Господь навчив через пророка Мойсея, яка починається таким словами: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю! І будуть ці слова, що Я сьогодні наказую, на серці твоїм. І пильно навчиш цього синів своїх (Второзаконня 6, 4-6). Не бійся їх, бо серед тебе Господь, Бог твій, Бог великий та страшний (Второзаконня 7, 21)». Сьогодні ці слова ми промовляємо за спокійних обставин, хоча також неспокійних, бо наша спільна хата – Україна – знаходиться в стані війни. І як тоді, так і, мабуть, тепер немало є таких, які запитують у молитві: «Боже, де Ти? Як я маю побачити, що Ти зі мною, коли навколо горе трупів і море крові, на яких смерть справляє собі весільний бенкет? Якщо Ти є серед нас, покажи Твою руку!» І Бог показував її! Цією Божою рукою у ті страшні часи були не ангели, але люди, які пам’ятали про Божу заповідь «Не вбий» і усіма можливими способами не тільки рятували життя приречених на смерть, але подавали їм знак надії, що їхня щоденна молитва не є марною, що Господь справді є присутній серед свого Народу! Таким світочем, такою скелею спасіння і добра у кривавому пеклі Голокосту, як це нещодавно сильного наголосив на цьому Головний рабин України і Києва, був праведний митрополит Андрей Шептицький, який організував величезну компанію з порятунку євреїв перед обличчям нацизму, ризикуючи сам при цьому життям своїх і своїх побратимів. Його послання «Не вбий» від 21 листопада 1942 року було виразним знаком посланим усьому українському суспільству, що у часи страшних випробувань Українці повинні поглянути на Євреїв як своїх братів і сестер, бо усі ми діти одного Бога! У цей день, від імені Архиєпископа і Митрополита Львівської Преосвященного Владики Ігоря Возьняка хочу висловити величезну вдячність усім тим українським Євреям, які в дусі юдаїзму пам’ятають про тих, хто їх рятував у часи Голокосту і боряться за те, щоб їхні імена були записані золотими літерами у книзі Праведників народів світу! Ці визнання непотрібні для тих, котрі вже спочивають на лоні Авраама і оглядають обличчя Боже! Це потрібно нам, які живемо тут і тепер для того, щоб ми, такі різні щодо віку, поглядів, походження, пам’ятали про те, що усі ми є дітьми Божими. А також про те, що Україна є нашою спільною хатою, у якій кожен має свою місію. У той час, коли Україна на даний час стікає кров’ю у війні з Росією, жертви Голокосту закликають нас усіх об’єднатися у боротьбі, бо тільки у єдності сила Народу! Адже миром ми можемо все здобути, а війною все втратити! Боже, прийми нашу молитву як цілопальну жертву за тих, які загинули у кривавому пеклі Голокосту! Дай нам вічно пам’ятати про ті страшні часи, щоб вони ніколи не повторилися! Дай нам силу і мужність, щоб ми ніколи не йшли на компроміс з Твоїми заповідями, але слухали та виконували їх! А Ти, Всемогутній Боже, будь завжди з Твоїм Народом, щоб ми не боялися жодного лиха, яке на нас находить!

У надії є дві крайні небезпеки: перша – коли ми покладаємо всю надію на Бога, а про себе забуваємо. Друга – покладаємо надію на себе, а про Бога забуваємо. Обидві крайнощі у християнському житті є неприпустимими.  Таку думку висловив о. Юстин Бойко у своєму відео-блозі у соціальній мережі фейсбук. Надія належить до головних християнських чеснот. Вона  є якором людської душі і дає людині безпеку. В нашому житті надія відіграє найважливішу роль. Позаяк є мотором людського життя. Людина живе надією завтрашнього дня. Саме тому будує плани. Ми лягаємо спати з надією, що завтра прокинеться і розпочнеться новий день. Саме ця чеснота  рухає усім видимим нашим життям. Проте наша надія є людською. Ми її часто стверджуємо словом. Коли люди дотримуються слова, то ми їх називаємо слівними. Коли ні, то називаємо їх брехунами. Людина може дати ту надію, яку має сама. Сьогодні може дати, а завтра її вже може не стати, бо наше життя є як вітер: сьогодні ми тут, а завтра там.  Людина не може дати іншому більшого слова, чим є Боже слово. Позаяк є обмеженою, крихкою і немічною. Для того, щоб зрозуміти правду про світ ми повинні зрозуміти, що є унікальними Божими сотворіннями. Маємо душу, тіло, можемо мислити, любити, планувати, мріяти. Водночас ми є немічні і крихкі. Це дається нам взнаки щоразу, коли ми стаємо перед певними небезпеками. В такий момент думки про надію є дуже актуальними. Вже 6-ий рік на Сході України гинуть люди. Під час майдану чимало наших людей не вірили в те, що ми переможемо, що ми під час війни, що ми  можемо зупинити ворога. Для того, щоб дух народу двигати мусить бути хтось з великим авторитетом, який буде надихати народ рухатися вперед і покласти свою надію на Бога. У надії є дві крайні небезпеки: перша – коли ми покладаємо всю надію на Бога, а про себе забуваємо. Друга – покладаємо всю надію на себе, а про Бога забуваємо. Обидві крайнощі у християнському житті є неприпустимими. Багато хто з вас дивився пряму трансляцію з Ватикану, під час якої Папа уділив благословення “місту і світові”. Нас зворушила цілком порожня площа св. Петра. Можливо вперше за багато століть вона була без людей. Я не знайшов історичних згадок про те, коли площа ще була такою порожньою. Страшно на це дивитися, бо картина апокаліптична. Напевно в цей момент багато хто перебував у страсі і запитував себе “що буде далі”? Ніхто не знає що буде далі. Вчора папа згадував про крихку віру і надію Христових учнів.  Кожен з нас мусить у житті пройти оту дорогу віри і надії Христового учня. Очевидно кожен з нас у житті проходить подібне випробування, але сього ми таке випробування переходимо усім світом. Не маю жодного сумніву, що ми його перейдемо. Божа рука провадить людей. Бог не відступився від світу. Божий план щодо цього ми побачимо згодом.  На даний час те, що нам залишається, то це: йти, жити, планувати, працювати, надіятися і довіряти Богу у ці дні. Господи, ми волаємо до Тебе базуючись на вірі Петра, яка є одночасно сильною і крихкою. Маловірність є великою спокусою і реальністю. В обличчі пандемії чимало з нас переосмислили власне життя. Важливо для нас є оператися на тих, хто нас провадить дорогою віри, а це папа, єпископи, священники.  Повірте, що сьогодні священникам боляче молитися у порожніх храмах, але ми розуміємо що таким є наш цьогорічний піст:один від одного. Ми сьогодні досвідчуємо яку вагу у нашому житті має наш ближній. щоб ми перестали звинувачувати ближніх в усіх наших бідах, щоб ми могли побачити в ближніх справжній Божий дар.  Я переконаний, що мине пандемія і людям буде потрібно йти далі. Саме тому закликаю вас планувати завтрашній і після завтрашній день. Закликаю спілкуватися з Богом, один з одним. Доцінюйте ті речі, які маєте.