Дорогі Сестри і Браття, кожного року 27 січня ми традиційно збираємося на цьому місці, щоби молитовно вшанувати пам’ять жертв Голокосту. У цьому одному слові іншомовного походження, яке не до кінця зрозуміле пересічному громадянину, криється страшний зміст. Цим терміном окреслюється систематичне, спонсороване державою переслідування і вбивство шести мільйонів європейських євреїв режимом нацистської Німеччини та його союзників і колабораціоністів. Коли у 2005 році Генеральна асамблея ООН проголошувала 27 січня щорічним Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту, то ставила перед собою мету недопустити виникнення подібний трагедій у майбутньому. Саме тому головним гаслом цього дня є слова «Ніколи більше». Цій меті повинні служити різні просвітницькі програми, які опісля розробляли і впроваджували в життя уряди різних країн. Однак, цьогорічне вшанування жертв Голокосту є особливим і запам’ятається нам до кінця наших днів. Звершуємо його у той час, коли в Україні вже ось майже рік триває активна фаза жорстокої війни, що її розв’язала терористична росія ще в 2014 році. Якщо на перший порах головна ціль цієї війни маскувалася благими намірами захисту російськомовного населення, то останній рік виразно показав, що метою російського керівництва, яке активно підтримується російським суспільством є знищення України як держави, а Українців як народу. А це ніщо інше як Геноцид, якого усі ми є свідками. Слава Богу, який допоміг і допомагає нам боротися з ворогом, який хоче нас знищити. Наші мужні воїни ЗСУ, наша загальнонаціональна єдність, як також потужна міжнародна підтримка, у яку ще рік тому важко було повірити, є своєрідним чудом Божим, яке діється на наших очах. Ми боремося щодня з непохитною надією, що правда завжди перемагає! Ми кажемо: « З нами Бог!» тому, що впевнені у тому, що правда на нашій стороні, бо ми не посягали на чуже, але боронимо своє! А Бог є з тими, хто живе правдою і за правду бореться! Але, у цей день слід собі поставити питання про те, як так сталося, що на наших очах знову повторюється те, що нам здавалося давно минулим ? Як став можливий новий Геноцид у XXI столітті – столітті, коли, здавалося б, технологічний прогрес сягнув свого найвищого розвитку ? Спостерігаючи та уважно аналізуючи розвиток міжнародних відносин після Другої Світової війни і аж до сих пір, досить легко можна зауважити, що у цей період найбільше страждала і страждає далі правда. Величезною помилкою було намагання присвоїти правду тому, хто є переможцем у війна з фашизмом. Адже, як тепер бачимо, комунізм, який після падіння Радянського Союзу зодягнув ангельські крила і прийняв вигляд голуба миру – так званого «руського миру», - показав себе рідним братом фашизму. Правду не можна присвоїти ані тому, хто має владу, ані тому, хто має великі гроші, ані тому, хто втішається найбільшою популярністю серед людей. Правдою можна тільки жити. А живе правдою той, хто живе з Богом. У історії світу найбільші зміни, що сприяли розвитку людства зробили ті люди, які намагалися пізнати Бога і світ, що його Він сотворив. І навпаки. Найбільшої шкоди світові завдали люди, які або цілковито відкидали Бога і воювали проти Нього, або намагалися Його немовби привласнити собі. В результаті сотворили собі кумира, а від правдивого Бога відпали. Сьогодні ми усі є свідками того, як такі поважні міжнародні інституції як ООН, ЮНЕСКО, Червоний хрест, які ще недавно здавалися великими потугами і кричали на весь голос «Ніколи більше» , перед страшним обличчям війни росії проти України замовкли, виявилися безсилими. Чому так сталося ? Кожен знайде масу пояснень. Але, одне пояснення є очевидним: ослаблення міжнародних інституцій стало можливим через потурання російській брехні, яке через дипломатичні канали, гроші, інформаційні ресурси, намагалася представити себе правдою. І доки брехня і правда не будуть названі по імені, доти міжнародні інституції будуть слабкими, а міжнародне право відповідно буде бездіяльним. У наш час не брак тих, які заперечують Голокост, які заперечують Голодомор, а також і таких, які заперечують правду про теперішню війну в Україні. Це є засліплені люди, які не бажають пізнати правду, а тримаються власних видуманих поглядів та ідеологій, які не мають нічого спільного з реальністю. Апостол Іван називає таких дітьми диявола. Ось його слова: « Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. Тому то з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола. Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він. Цим пізнаються діти Божі та діти диявола: Кожен, хто праведности не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить!» (І Послання Івана 3,8-10) Сьогодні ми творимо спільну молитву за душі невинно убієнних в час Голокосту – тих, які стали жертвою фальшивих людиновбивчих ідеологій. Вони є голосом минулих поколінь до нас, який закликає нас не тільки пам’ятати про них, але і самим крокувати дорогою правди. Якщо хочемо побудувати щасливе майбутнє для наших нащадків, ми мусимо боротися за правду, скільки це нам не коштувало. У цей день подякуймо Богу за тих, які стоять на захисті правди, на захисті усіх нас, на захисті України і світової демократії – за ЗСУ. Нехай милостивий Бог подасть їм силу, мужність і відвагу у боротьбі з ворогом! А нам усім, нехай подасть силу тримати кожен на своєму місці фронт правди! Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ Львів, 27 січня 2023 року Божого

Дорога скорбота родино, Дорогі у Христі!   Стоячи над домовиною пана Юрія Шухевича, великого борця за волю України, Героя України, великого Львів`янина, кожного з нас тут присутніх оповивають різні думки. Хтось споминає дуже тернистий його життєвий шлях, хтось, хто був близьким його дуже близьким другом хвилі особистих зустрічей, хтось його боротьбу за ту омріяну поколіннями Україну вже за часів незалежності України. У кожному випадку, кожного з тут присутніх пов`язує щось особисте з паном Юрієм. Мої більш особисті дружні відносини з ним не є давніми. Мені доводилося чимало чути і дуже часто бачити його на різного роду мітингах чи майданах, особливо напочатку 90-х, коли після десятиліть переслідувань відроджувала свою діяльність УГКЦ, а він у цьому процесі як вірний своєї рідної Церкви, брав активну участь. Але більш тісніше ми почали спілкуватися тоді, коли з нагоди 150-ліття від дня народження митрополита АндреяШептицького, у Львові тривала боротьба за спорудження памятника цьому праведному мужеві, Мойсеєві Українського Народу. І ця боротьба об'єднала різних за віком і досвідом людей, але які мали одне бачення майбутнього нашої держави. І це майбутнє виражалося у відомому гаслі, що ним жили цілі покоління борців за незалежність – Бог і Україна. Від того часу ми досить часто зідзвонювалися і бачилися. І у його роздумах про теперішнє і майбутнє України, постійною була присутньою тема ролі Церкви у релігійному-патріотичному вихованні дітей та молоді, а також про теперішнє і майбутнє нашого рідного Львова. Коли мова про роль Церкви у суспільному житті, то він завжди наголошував на тому, що нам, священикам, монахам і монахиням, слід присвятити особливу увагу дітям і молоді, бо саме у цьому криється запорука успішного розвитку нашого Народу. Спіставляючи розвиток Католицької Церкви у світі та України, він дуже часто наголошував на тому, що релігійне і патріотичне виховання повинні йти разом, оскільки відірвані одне від одного ризикують потрапити у глухий кут. Коли ж заходила розмова про Україну, то наші бесіди завжди починалися згадкою про Львів. Він вболівав над тим, що Львів, занурившись у власний комфорт, почав втрачати на своїй історичній місії – бути носієм духовно-національних цінностей України. А водночас покладав велику надію на те, що прийде ще час для переосмислення місії Львова у контексті розвитку цілого Українського Народу як такого. Та найбільшим його прагненням було те, щоби у Львові належним чином пам'ятали про кожного і то поіменно тих героїв, які століттями клали своє життя на вівтар свободи і незалежності України. У одному з своїх останніх інтерв’ю він навіть з болем стверджував, що «до Львова є дуже багато претензій, наприклад пам’ятника Шухевичу – досі немає. І навіть не думають. Отак крутять-вертять, абине зробити. Вони батька не терплять». Звичайно, ці слова багато кому можуть різати вухо, але вони є словами Героя України, борця за волю України, довголітнього вязня радянських концтаборів, великого Львівянина, сина генерала Романа Шухевича. Зрештою, це є голос цілого покоління борців за незалежність України! Сьогодні пан Юрій вже стоїть перед обличчям Божим! Він вже зустрівся у вічності з своїми рідними, друзями! Але ми залишаємося тут на землі. Майже відходить велике покоління ідеалістів і борців, завдяки яким ми отримали назалежну Україну. Йому на зміну прийшло покоління тих, які у вогні боротьби і крові будують її такою, якою її хотіли бачити покоління і якою її хочемо бачити ми – гідною і достойною серед вільних народів світу! Стоячи на цьому святому місці, подякуймо Богові, що посилає нам борців та пророків у кожному часі! А їх приклад нехай спонукає кожного з нас робити те, що в його силах для спільного блага Українського Народу! Милосердний Боже, за молитвами святих, праведників та усіх героїв України пошли нашому Народові якнайшвидшу перемогу і мир! Слава Ісусу Христу! Слава Україні!   Львів, 10 грудня 2022 року Божого Личаківський цвинтар

Мукачівський єпископ Петро Ґебей. Портрет авторства видатного українського художника Йосифа Бокшая. 1929 рік. Полотно, олія, 94х68 см. Фонди Закарпатського художнього музею. Копію взято у Володимира Мороза. Архівний лист митрополита Андрея Шептицького як важливий свідок історії Понад рік тому, опрацьовуючи листування єпископа Пряшівського Павла Ґойдича з митрополитом Андреєм Шептицьким, яке знаходиться у фондах Центрального державного історичного архіву у Львові (ЦДІАЛ, фонд № 358, опис № 1, справа № 179), натрапив я на один дуже цікавий лист. Публікувати його тоді здавалося неслушним, оскільки могло б змістити фокус уваги читача на суміжну тематику. Тепер же, маючи вільну хвилю, незважаючи на вогонь великої війни з Росією, коли в вирі боротьби гартується дух Українського народу, користаю з нагоди, щоби все ж таки представити знахідку зацікавленому читачеві. Мова йде про лист, автором якого був митрополит Андрей. Пише він його зі Львова 3 травня 1931 року та адресує двом єпископам: Крижевацькому – Діонізію Няраді та Пряшівському – Павлу Ґойдичу. Головною темою листа є досить несподівана смерть єпископа Мукачівського Петра Гебея, яка сталася 26 квітня 1931 року. Чому несподівана ? Тому, що починаючи з лютого місяця 1931 року Комітет єпископів активно приготовляв засідання Конференції єпископів, яка повинна була відбутися у Пряшеві 2-3 червня відразу після празника Зіслання Святого Духа. У ній, окрім єпископів з Галичини і Перемишля, брали участь єпископи Мукачівський, Крижевацький і, очевидно, Пряшівський Павло Ґойдич, який ретельно як господар готовився приймати так достойних гостей. На цій Конференції усі згадані єпископи мали розглянути проект одного дуже важливого документу – Катехизму, який ми мав стати спільним для усіх згаданих єпархій, а також тих в Америці. З листування між єпископами, яке збереглося, нічого не вказувало на те, що єпископ Мукачівський Петро Гебей мав якісь поважні проблеми зі здоров’ям, які б перешкодили йому взяти участь у Конференції, а тим більше були смертельно небезпечними. Довідавшись про смерть Петра Гебея, митрополит Андрей негайно вирішив вирушити на Карпатську Україну, щоб взяти участь у похороні єпископа. Однак, на заваді стали перешкоди, які унеможливили його присутність. Детальний опис того, які кроки зробив митрополит Андрей для участі у похоронах архиєрея, свідчить про те, як близькою була йому особа покійного єпископа і як близькі довірливі відносини пов’язували їх між собою. Але, найголовнішу думку він висловлює вкінці листа. Звертаючись до єпископів Діонізія Няраді та Павла Гойдича, які провадили похоронними богослуженнями, митрополит Андрей пише: «пропоную відложити зібраня Комітету і Конференції до часу назначеня його Наслідника. Мотивую тим: не уважаю можливим відбувати наради коли один престол осиротілий» . Ці слова є надзвичайно потужними та свідчать про велике прагнення митрополита Андрея берегти як зіницю ока єдність між усіма східними єпископами, які служать розсіяному по різних закутках світу знедоленому українському народові. Єдність єпископату є для нього запоруки єдності Церкви, а через це і цілого Народу. Через це, він відкрито висловлює своє переконання у тому, що Конференція єпископів не може бути повноцінною, коли в ній не братиме участь хоча б один єпископ. У даному випадку Мукачівський. Лист, про який ведемо мову є дуже коротким та займає всього один пронумерований № 30 аркуш. Проте його зміст вартує того, щоби про нього згадати окремо та зробити доступним тим, які досліджують тему відносин поміж греко-католицькими ієрархами у передвоєнному періоді як також між єпархіями, які вони очолювали. Користаючи з нагоди, висловлюю величезну вдячність дирекції та працівникам ЦДІАЛ за відкритість та усіляку допомогу у здійсненні даного дослідження. Текст листа (мова оригіналу збережена) Вь мирі Львів 3/IV.[19]31 До Єпископів Ніярадого, Гойдіча Єпископів Комітету Конференції Бажав я бути на похороні Єпископа Петра (Гебея, (20.VI.1864 - 26.IV.1931 рр.) єпископ Мукачівський – ред.) в Ужгороді не лиш для того, щоби тим способом висказати жаль по так великій страті, але і тому, щоби побачитися з Преосвященими Єпископами Крижевацьким ( Діонізієм Наряді – ред.) і Пряшівським ( Павлом Ґойдичем – ред) . Зробив я все можливе, щоби до Ужгороду дістатися. Діставши в неділю вечером (3 травня – ред.) сумну відомість, я не міг виїхати зі Львова поспішним поїздом в понеділок рано, бо ані сам не мав пашпорту, ані ніхто з близьких. Сей поїзд був послідним, яким можна було заїхати в час. Позіставало їхати автом. Старався о пашпорт і свідоцтва для авто були скінчені в понеділок о 400 по пол[удні] і сейчас я вибрався. Перепони були так великі, дорога так недобра, що не доїхав. Зірваний міст на ріці Стрий , суцільні заспи (?) , гостинець так злий, що 35 км (з Козьови (село у Стрийському районі, Львівської області – ред.) до границі) з ледве в 9 год. перебув. Недобрі інформаціи урядів у Львові і недостаточні свідоцтва справили, що з польської Канори (село у Воловецькій селищній раді, Мукачівського району, Закарпатської області – ред.) я мусів до Климця (село у Стрийському районі, Львівської області – ред.) вертати (6 км) і телефонічно просити цельний уряд в Лавочнім о переофорленє авта. В кінци цельний Ческий уряд не перепустив авта і я по довших сумнівах що зробити не найшов способу їхати дальше і мусів вертати. Тепер Преосвященим пропоную «зі згляду на смерть Єп[ископа]. Петра відложити зібраня Комітету і Конференції до часу назначеня його Наслідника». Мотивую тим: не уважаю можливим відбувати наради коли один престол осиротілий. Прошу прийняти вискази найвисшої пошани + Андрей Архівна фотокопія ЦДІАЛ, фонд № 358, опис № 1, справа № 179, аркуш № 30.

Постать митрополита Андрея займає особливе місце не тільки в історії Церкви, але в історії України минулого століття. Вона є настільки багатогранною і глибокою, що до сих пір тривають дослідження його думки, ідеї, не кажучи вже про невідомі біографічні моменти. Людина, яку називаємо етнархом Українського народу, що пережила дві світові війни, має багато чого сказати сьогодні нам, які переживаємо гарячу фазу кривавої повномасштабної війни з російським агресором. Кожна війна приносить смерть, великі терпіння, через які людина ставить собі питання про місце Бога у цей час. Війна не є винаходом Бога, але людини, яка від Бога відпала через гріх. Для того, щоби спасти людину, Бог також вступив у війну зі смертю, яку оголосила йому людина на Голгофі. Та Бог у Христі Ісусі, переміг смерть, зніс терпіння, завдані людиною, бо знав остаточну ціль – спасти людство і наново відкрити людині двері життя вічного. Це коротке розважання роблю спеціально для того, що документ, про який піде мова, є писаною молитвою митрополита Андрея, головною темою якої є хрест і терпіння. Вона займає всього один рукописний аркуш (№ 114), який знаходиться у фонді № 358, опис 1, справа 31 та носить назву: «Нотатки Шептицького А.» Судячи по почерку і контексту, вона була скомпонована Митрополитом у 1910 або 1911 році. Молитва є дуже глибока за змістом. Вона виявляє духовність митрополита Андрея, яка завжди обертається навколо хреста, який є сенсом християнського життя на землі і дорогою до вічного життя. У молитві він, стоячи перед Богом, сам просить Його про хрест і терпіння, щоби таким чином відпокутувати за власні гріхи та гріхи люду Божого та осягнути життя вічне. Молитва, яку сьогодні представляю зацікавленій публіці, ніколи не була публікованою, ані не була знаною у богословському середовищі. Принаймні мені не вдалося знайти її слідів у літературі. Вона настільки є простою і зрозумілою, що не потребує зайвих коментарів чи аналізу. А для побожних вірних вона може стати взірцем щоденної власної молитви, особливо у даний час. ТЕКСТ МОЛИТВИ Отче наш! Отче, я син твій. В імені всіх вірних, котрих ти мені в опіку віддав, припадаю днесь до твого престола, щоби Тебе за них і за себе просити о ті ласки, котрі найважнійші суть для нас - для справи Твоєї і нас. Для себе Господи Боже прошу о нічо іншого, лиш о Крест ! О упокореня! Упокорення! Пригноби! Дай терпіти! Ти видиш серце моє, знаєш, що серце моє щиро Твого добра, добра справи Твоєй бажає! Не хочу своєго щастя, не хочу свого здоровля, задоволення, не хочу винесення, не хочу для себе нічого. О одно прошу – о хрест, о смерть. Господи, так єсть, прошу о смерть. О о довголітну, як схочеш, а як схочеш, наглу смерть. Єсли для справи Твоєй добре, най вмру сейчас, єсли маю справі перешкаджати. Як маю людей гіршити, най вмру! Не хочу ані одної хвилі на сім світі пожити, лиш для хвали Твоєй, для справи Твоєй, для добра людей відкуплених Твоєю святою кров`ю! Я через мої гріхи заслужив на кару! На смерть! А кару хочу прийняти! Принимаю, не щоби не терпіти, не щоби отримати звільненя і дарованя, але щоби Тобі Христе задость учинити. Господи, карай і помсти на мені зневаги, які я Тобі зробив. Шкоду яку я справі зділав! Помсти, відбери мні, хочу Тобі звернути - сплатити, хоть би і довголітньою смертю конаючим терпінями! Все принимаю, все беру на себе і упокаряюся клячучи на землю перед Тобою і перед людьми. Я нужденний грішник, я хробак земний, я недостойний, я повинен бути (на це заслужив) в пеклі, з дяволами і погубленими грішниками. Принимаю сей спосіб молитви. Буду писати мої до Тебе Господи молитви так як робить німий, як хоче порозумітися з з людьми. Бо і я перед Тобою німий, не умію говорити, не умію до Тебе молитися і дай мені добре, часто, много молитися. Господи Ісусе Христе, вчерашну свою молитву повтаряю! Хочу хрест носити, терпіти і покутувати за мої безчисленні гріхи. Признаюся до них і хочу яким будь способом задость учинити Твоєй справедливости. Хочу Тобі сплатити хоть би й терпіннями. P.S. Висловлюю вдячність моєму другові Преосвященному владиці Теодору Мартинюку за допомогу у відчитанні деяких важких фрагментів тексту.

Успенської Лаври в Уневі Ігумену Климентію і з братією мир і о Господі радуватися ! Я смиренний Митрополит Галицький Андрей чиню відомо всім взагалі і кождому з осібна отсею грамотою моєю що слідує: Року Божого 6868 а спасення роду людського 1360 заснований монастир в Уневі. Князь Федір Любартович землею вивінував і церкву Божу во імя Успенія Пречистої Богоматери року Божого 1400. Докінчити коштом своїм поміг і випосажив. Король польський Володислав Ягайло вже р.Б. 1401 грамотою своєю виданою в Глинянах, усі права власности отсему монастиреві в Уневі потвердив, а його наслідник грамотою р.Б. 1443, в Сяноку даною, опікуном і оборонцею монастиря і його земель в Уневі, Якторові і Млинівцях – князя Михайла Пинського-Ольшанського встановив. Після віднови Владичного престола у Львові 1540 р. монастир сей прийшов під руку Єпископа Львівського Макарія Тучапського і постепенно дійшов був строгим чернечим життям по правилам Студійського Уставу, яке ще більше Іов Княгиницький досвідом з Афону р.Б. 1600 скріпив до великого значіння. Серед широких верстов народних проявили черці свою спасенну діяльність не тільки наукою і прикладом належного богоугодного життя християнського, але і працею на полі освіти, що плила від р.Б. 1600 на протязі більше століття з монастирської печатні при наших незабутніх предках Варлаамі і Афанасієві Шептицьких. В часі зменшеня числа монастирів у Галичині за Цісаря Йосифа ІІ діяльність монастиря в Уневі була 1790 року припинена, а майно його із землями і будинками в Уневі і Якторові було передане 1815 року Гр[еко]. Кат[олицькому]. Львівському Митрополитові, як добра столові. Року Божого 1914 після пожежи Лаври в Камениці у Боснії і знищення цілковитого в Скнилові пересилав Я смиренний Митрополит Галицький Андрей братію монашу сих Лавр до Унева і віддав їй часть митрополичих земель в Уневі для удержаня Лаври і сиротинця. І ото після тяжкого лихоліття великої світової війни благословив Господь наш Ісус Христос за молитвами Пречистої Діви Богоматери в церкви Успення в Уневі, від віків прославляємої, наповнитися давнім келіям монашим многолюдним життям Лаври. Коли люті часи війни знищили будинки і хозяйство рільне в Уневі та вложили на Митрополію у Львові великий тягар віднови сього хозяйства і відбудови, братія монаша невтомними трудами власних рук своїх, своїм соборним розумом і життям у любові Божій не тільки двигнула рільну господарку і відбудувала Лавру, але ще створила захист для сиріт і великий осередок виховання і науки у всяких ремеслах для хлопячої молоді і убогих сиріт воєнних. Благословення Господнє осінило Успенську Лавру Унівську, що поновила по довгих літах перерви великі заповіти строгого монашого життя по правилам вікодавнього Студійського Уставу, яке колись цвило в Уневі та по всім скитам і Лаврам Руси і України. Тож Я смиренний Митрополит Галицький Андрей, поставлений для зберігання добра Церкви Божої і її благотворної діяльности серед народа християнського Руси і України, ідучи за очевидною волею Божою, для усунення всяких сумнівів щодо правного істновання Успенської Лаври Унівської, отсею грамотою установляю, відновляю і закріпляю Успенську Лавру Унівську по правилам монашого Студійського Уставу. Щоби се богоугодне діло монашого трудового життя для добра вічного душ їх власних, та спасення душевного і двигнення з нужди народу землі української могло розвиватися, процвитати і бажані плоди по всі часи як і з примірного рільного хозяйства так і з варстатів ремісничих приносити, та для забезпеченя прожитку самим монахам і вбогим сиротам-вихованкам сирітського захисту Успенською Лаврою веденого, Я смиренний Митрополит Галицький Андрей даю сій Успенській Лаврі Унівській потрібну квоту грошеву на закупно в Уневі рілі, сіножатий, лісу, пасовища із господарскими і мешкальними будинками. А що за згодою Собору Крилошан Митрополичої Капітули у Львові і за благословеням Апостольської Столиці на сплату дальшої части належитости за закуплену маєтність у Зарваниці Гр[еко]. Кат[олицька]. Митрополія у Львові продає певні частини дібр столових в Уневі, то дозволяю сим Успенській Лаврі Унівській набути їх на власність. Благословення Всемогучого Бога, любов Господа Спаса нашого і благодать Святого Духа нехай будуть на святій Успенській Лаврі Унівській по всі дні життя братії монашої і їх вихованків-сиріт народу нашого землі української. А в молитвах Ваших не забувайте помянути смиренного Митрополита Галицького Андрея. ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ Грамоту сю даю в Святоюрській катедрі Греко-Католицької Митрополії у Львові в день Успенія Пресвятої Богородиці Діви Марії пятнацятого серпня в літа від сотвореня світа 7433, а спасеня роду людського тисяча девятьсот двацятого пятого і стверджую моїм власним підписом та митрополичою печатю. Андрей, Смиренний Митрополит Галицький Александр Бачинський, Архидияконь і Декан Митр[ополичої]. Капітули, Вікарій генеральний о. Тит Войнаровський, апостольський пронотар о. Теофіль Бобикевич, крилошанин о. Олександр Ковальський, крилошанин і нотар М[итрополичий]. Андрей Білецький, Предсідатель Митроп[оличої]. Кон[систорії]. о. Алексій Пясецькій, пралат схолястик о. Леонтий Куницький, пралат

Подячний лист отця Йосифа Слїпого до митрополита Андрея Шептицького за уділення Тайни Священства Сл[ава]. І[сусу]. Хр[исту].! Ваша Ексцеленціє! Першим, що хотївбим висказати Вашій Ексцеленції по своїм приїздї до Інсбрука то заслати єще раз щиросинівську подяку за ласкаве удїленя Тайни Священства. Ото просив я Господа Бога і мав за цїлий час увязненя Ексцеленції в Росії сильне пересвідченя, що ту Тайну одержу за Божою помочию з рук В[ашої]. Ексцеленції, хотяй як тяжко було в то вірити. І дякуючи днесь за ту ласку Господу Богови і Вашій Ексцеленції, хотівбим передати ще й то запевненя, що щодня прошу і буду просити Всевишнього, щоби був добрим і вдоволеним священиком і міг хоть вчасти сплатити довг супроти В[ашої]. Ексцеленції. Я признаюсь щиро, що впрочім Ексцеленція самі мабуть завважили, що з певним жахом я стояв перед сим страшним актом і гадаю, що се зовсїм виправдане! А було менї тому передовсім лячно, що я мало, а навіть дуже мало здибав людей вдоволених зі себе, а люди з них. Але то був лише хвилевий настрій і він навіть вже перед свяченями минув. Я днесь вдоволений зі себе і коли б може не душевне перше має з попередного року, я чув би ся навіть дуже щасливим. Маючи сей рік покласти єще в основу будучого священичого житя, я відповідно до того урядився в Інсбруцї. Мешкаю поруч конвікту (4 хвилі дороги), так що кождого вечера йду на точки і взагалі стараюся вдержати контакт. Службу Божу відправляю також в конвіктї, хотяй не без труду дістав я на то позволеня. О[тець] Реґенс казав уладити на 3 пов[ерсі]. з одної кімнати каплицю для гр[еко].-кат[оликів]. Найперше читач о. Баран ЧСВВ (одинокий Василиянин, вторік було 3-оє), потім о. Неда – Румун гр[еко]. кат[олик]. Він відправляє в мові румунській і трохи ріжниться від нас пр[иміром]. Ектенії читає, а також співає, спожитє Найсв[ятійших]. Тайн по Сл[ужбі]. Б[ожій]. і др. Єго прислав ігумен о. Ману з Семигорода. Хоч всі належать вже до Василиян рум[унських]., однак новіціяту єще не робив і но по докторатї хоче приїхати до Крехова. По нїм доперва стаю я. Обід і вечеру маю в сестер і сяк так можу вижити. Ціле удержанє виносить мене місячно 150 К[орон]., отже так як в конвікті, а в лїтї винесло б навіть менше. За стипендії Служби справлю собі книжки і убранє, так що належу до тих щасливих, що свій білянс замикають без дефіциту. Одно лиш прикро трохи, що нас так мало тепер в Інсбруцї, бо лиш 3-ох, отже о. Баран, т[еолог]. Гнатів і я. З Перемишля має приїхати т[еолог]. Бїлінський, а в Германїкум є т[еолог]. Ерделї з Загребу від Пр[еосвященного]. Нярадого. Конвікт мірно обсаджений, так що було б єще місце, коли Ексцеленція зволили кого прислати. Накінець смівбим спитати єще Ексцеленцію, чи на основі найновішого привілею, даного Св. Отцем нашому духовенству, міг би і хоч не душ пастир стягати стипендій ні Службюи в одну до 4 К[орон]. Ми з о. Ковальским вже спорили о ту справу однак не можем знайти розв’язки. Цілую руцї Вдячний син Йосиф Слїпий Інсбрук 18/Х.1917 ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 1, справа 345, аркуші 1-2.

Схм. Валент (Валентин Рубаха), студит Свято-Іванівська Лавра Студійського Уставу УГКЦ – одна з чернечих обителей монахів Студійського Уставу зі статусом Лаври заснована Митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким. Протягом майже столітньої історії свого існування вона стала одним з головних осередків чернечого життя монахів студитів, унікальним монастирським комплексом, що поєднав у собі світ сакруму і культури, домівкою для чисельних хлопців сиріт, притулком переслідуваних в часі війни, а також потужною кузнею іконописців. Саме ця студитська монаша обитель стала фундаментом заснування єдиного у Львові і унікального у Європі Музею просто неба, яким є Музей народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького і який є відомим львів’янам та гостям міста за його народною назвою «Шевченківський гай». Поняття «лаври» у студійському законодавстві Думаю, що у багатьох, хто пробував бодай вимовити повну назву Свято-Іванівської обителі у Львові, виникало питання про те, а що саме собою являє лавра і чим вона відрізняється від звичайного монастиря. Отож, український термін «лавра» є по-суті транскрипцієї грецького терміну λαύρα. Він походить зі світського словника і дослівно означає вузьку вулицю. І так, для прикладу у давній Александрії (Єгипет) "лаврою" називали вулицю, на якій розташовувався християнський храм. Слово "лавра" на окреслення великих монаших обителей ймовірно вперше почало вживатися щодо тих монастирів, які виникли в пустелі неподалік кордону Єгипту з Лівією поблизу помешкань впливових і знаних отців пустині, які називалися «аввами». У них кожен насельник жив у окремій келії, що розташовувалася в одному з провулків (λαύρα) біля будівлі настоятеля. Засновником першої такої обителі вважається Макарій Великий Єгипетський (4 ст.). Насельники лавр вели усамітнений спосіб життя і лише в перший та останній дні тижня збиралися на богослужіння. У Палестині в 4–6 ст. лаврами називали ті монастирі, що для безпеки їхніх мешканців від нападів кочовиків були огороджені стінами. Зокрема, лаврою називався монастир, створений св. Теодосієм Великим (424–529) поблизу Єрусалиму . Однією з найдавніших відомих лавр Близького Сходу є Велика Лавра в Йорданській пустелі неподалік Єрусалиму – монастир, заснований преподобним Савою Освяченим. Дещо пізніше лаврами почали називати й впливові монастирі на Афоні . Головною лаврою тут став монастир, закладений преподобним Атанасієм Афонським. Найвідомішою і найбільш старовинною лаврою в Україні є, очевидно, Києво-Печерська. Про неї як про лавру уперше в писемних джерелах згадується Патерику Києво-Печерському Арсеніївської (14 ст.) та Касіянівської редакцій (15 ст.). Київські літописці прирівнювали значимість та ранг Києво-Печерської лаври до значимості Афону. У студитському законодавстві, мається на увазі тому, авторами яких були брати Андрей і Климентій Шептицькі, термін «лавра» вперше вживається у так званих «Конституціях Успенської Лаври в Уневі» , які були прийняті Загальною Радою та одобрені митрополитом Андреєм Шептицьким 8 листопада 1920 р. І так, згідно вищезгаданих Конституцій, лавра є повноправною обителлю і має право засновувати власні монастирі. У п. 48 про це говориться наступним чином: «Заснування нового монастиря можливе тоді, коли в лаврі перебуває вже таке число монахів, щоб без нараження на упадок карності в монастирі, лавра може видати з себе – як той рій нову громаду монахів, зложену щонайменше з 6 схимників» . У Конституціях також закладається принцип різниці щодо гідності між лавра. Законодавець вводить поняття матірньої лаври, якою вважає Унівську. Саме Ігумен цієї лаври має право заслухавши думку Загальної Ради призначати до нової лаври братів, яких вважає найбільш відповідними. Конституції згадують також і Великого архімандрита і архімандрії. Великий архімандрит має свій осідок в матірній лаврі, а архімандрити – у своїх лаврах. Перший має судову владу над лаврами, коли проводить їхню візитаці ю, яка можлива тільки тоді, коли згоду на це висловить Загальна Рада, яку законодавець називає «Верховною радою» (п. 50 і 59). У схемі Типікону, автором якого був блаженний архімандрит Климентій Шептицький, який є діючим до сих пір у монастирях Студійського Уставу і затверджений Загальною Радою Свято-Успенської Унівської Лаври 3 травня 1937 р. у главі про Роди монастирів, згадується також і про «лаври». Типікон називає лаврою визначну монашу оселю, яка своєю історичною назвою, кількістю монахів і своїм впливом є найбільшим осередком релігійної культури духа. Згідно законодавця, у лаврі в нормальних часах кількість ченців не може бути меншою, ніж 30 схимників, а серед них не менше, ніж 6 ієромонахів і 2 ієродиякони. Лаврою, як правило, керує Архімандрит або, якщо для цього немає необхідних законних умов, Ігумен. Архімандрит чи Ігумен Лаври мусять бути ієромонахами. Управління Лаврою здійснюється при допомозі Ради Соборних Старців і Загальної Ради Лаври. У Лаврі, звичайно, діють всі служби і уряди, що їх передбачає Устав. Лавра має бути головною школою монашої аскези для послушників-новиків і архаріїв. Їхнім духовним життям керує досвідчений Старець-духовник (наставник), спеціально на це призначений. Про лаври згадує також архімандрит Климентій у своїй статті «Митрополит Андрей та оновлення східної чернечої традиції», яка була надрукована в журналі Богословія за 1926 рік з нагоди 25-річчя Андрія Шептицького на митрополичому престолі, також заторкує питання лаври. Він каже, що відновлюване митрополитом студійське чернецтво будується саме за принципом створення лавр. « Кожда лавра – пише архимандрит Климентій - з долученими до неї монастирями становить для себе окрему одиницю, що з іншими лаврами злучена є хиба якоюсь вищою радою. Ігумен лаври з правила вибирається на ціле життя та посвячується окремим «Чином благословення Ігумена». Такий Ігумен не маю бути «прелатом» після поняття Латинської Церкви, але старшим межи братьми та їх провідником». Особливості заснування Свято-Іванівської Лаври Студійське чернецтво ознаменувало нову сторінку в історії греко-католицької Церкви в Галичині. Митрополит Андрей відновив його у 1898 р. та спільно зі своїм братом Климентієм Шептицьким спільно працювали над його розвитком та поширенням серед вірних наголошуючи на Східних традиціях, в основному беручи до уваги Правила св. Отців Сходу, бо вважали, що чим старші традиції Сходу, тим більше вони в’яжуть східних монахів із св. Католицькою Церквою. Свято-Іванівська Лавра була заснована відповідною грамотою Митрополита Андрея Шептицького від 1 квітня 1927 р. У ній Митрополит дарчим записом дарує земельну ділянку в четвертій дільниці міста Львова на Кайзервальді у власність монахам-студитам Свято-Іванівської Лаври. Зі змісту даного документу можна побачити, що на думку Митрополита Андрея для успішної праці монастирів Студійського уставу необхідними було декілька певних моментів. Зокрема, наявність у монастирі богословських шкіл, котрі могли б для себе виховувати священиків, обов’язком яких було надавати всі необхідні духовні потреби для своїх співбратів (служити Богослужіння, сповідати). По-друге,монастир для свого розвитку повинен був мати ремісничі школи. За задумом Шептицького ці ремісничі школи мали виховувати не тільки монахів-ремісників, а також навчати ремеслу світську молодь, та в такий спосіб поширювати християнський світогляд. По–третє, окремо виділяється важливість заснування при монастирі іконописної школи. Як наголошував Шептицький завданням цієї школи було, щоб: «В стилі візантійськім училася молодь малювати іконостаси, ікони до церквей, а з часом приучувалася малювати і стіни церковні» . Четвертим завданням для монахів-студитів у Свято-Іванівській Лаврі було опіка та догляд за дітьми – сиротами. Саме для того, щоб створити можливість монахам – студитам виконати вище перераховані завдання Митрополит Андрей «сею грамотою канонічно засновує у Львові Студитську Лавру св. Йоана Хрестителя» . Разом з грамотою заснування Лавра одразу отримала грошову суму на купівлю грунту для побудови церкви, шкіл та інших необхідних будинків. В документі після проголошення самого факту заснування Лаври ще раз наголошується на обов’язках, які накладалися на монахів – студитів разом зі заснуванням Лаври: «Вкладаємо сим на Лавру у Львові обов’язок удержувати захист для хлопців сиріт, відповідні для них школи, в яких би сироти діставали потрібні їм науки» . Також студити були зобов’язані на своїй землі будувати жіночий монастир в таких розмірах, в яких досі жили сестри - монахині. Свою дарчу грамоту Митрополит Андрей завершив побажанням і надією, що у Свято-Іванівській Лаврі «на вічні часи» буде прославлятися Бог і виховуватися українська молодь. Таким чином ця лавра отримала свою особливість – вона була покликана служити молоді, виховуючи її у вірі, любові до Бога, свого Народу, а особливо до його культури. Окремою грамотою на прохання настоятеля Свято - Іванівської Лаври у Львові о. Нікона Цюсьняка від 24 вересня 1930 р. благословляється заснування нового цвинтаря при Свято-Іваніській Лаврі Студійського Уставу на Знесінню. Між Митрополитом Андреєм Шептицьким та ігуменом Свято-Іванівської Лаври у Львові о. Климентієм Шептицьким офіційно було укладено Акт Даровини. За змістом цього акту «Їх ексцеленція Високопреосвящений Отець Митрополит Андрей граф Шептицький відступив контрактом даровини з дати Львів, 1 травня 1927 р. на власність Свято-Іванівської Лаври комплекс земель положених в 4 дільниці м. Львова на Личакові….». Особи, які склали контракт признали його, як такого, що складений згідно з їхнею волею. Для монахів - студитів це був справді царський подарунок, оскільки, у зв’язку з гуманітарною ціллю даровизни вони повністю звільнялася від податку. Отримавши грунт отці-студити побудували невеликий партеровий будинок і господарські приміщення. Свято-Іванівська Лаври як місце зустрічі сакруму і культури Для того, щоб монастир міг виконувати свою місію, потребував відповідного храму. Спочатку в митрополита Андрея та ігумена Климентія існував намір побудувати власну церкву. Однак, стається так, що за порадою директора Національного музею Іларіона Свєнціцького та мистецтвознавця Михайла Драгана, вони у 1930 році переносить до Свято-ІванівськоїЛаврицеркву 1763 р св. Миколая з села Кривки, що на Турківщині, яка належить до шедеврів світового рівня. У період Першої світової війни цей храм зазнав значних пошкоджень, що спонукало місцеву громаду збудувати новий, більш просторий храм. Опісля перевезення церкви на територію земель Кайзервальду відновленням зайнялось кілька народних майстрів. Цей самобутній храм бойківщини відзначається красою, оригінальністю загальної форми, виключною простотою конструкцій, гармонійним поєднанням складових елементів деталей, певною строгістю, відсутністю зайвого декору і водночас поетичністю. Найбільш гармонійно поєднується церква з природою. Хоча землі Свято-Іванівської Лаври стали для церкви з села Кривка другою домівкою, проте її силует з високими східчастими верхами на тлі дерев на горбі виглядає вражаюче. Первісно церква була присвячена св. Миколаю і її храмовий празник відповідно припадав на 19 грудня, проте, в кінці ХІХ ст. в часі ремонту було змінено верхи в самій церкві, що надало їй класичної барочної форми, а у 1930 р. бойківська церква увійшла до Свято-Іванівської Лаври і 7 липня 1931 року відбулося її освячення, при якому її було віддано під покров Премудрості Божої. З цього часу празником Лаври став день, коли церква святкує народження Івана Хрестителя, тобто 7 липня. В день освячення церкви світового значення до Лаври Івана Хрестителя прибув особисто митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Владика виголосив прекрасну промову з цієї нагоди. Перенесений храм став першим експонатом Музею під відкритим небом на базі якого у радянському періоді був утворений Музей народної архітектури і побуту. Таким чином, дату освячення церкви СвятоїСофії – Премудрості Божої можна сміливо вважати датою заснування Музею під відкритим небом у Львові. У своїй промові підчас освячення перенесеного з с. Кривки храму митрополит Андрей окремим словом висловив подяку усім тим, стараннями яких було закладено першу цеглину майбутнього Музею. Серед них на першому місці він згадує свого брата ігумена Климентія Шептицького. Присутній на тих урочистостях журналіст популярної львівської газети «Діло» так переказує слова вдячності митрополита Андрея Шептицького: «За придбання такого мистецького скарбу для Львова належиться повне признання ігуменові о. Климентію Шептицькому, що йдучи за фаховою порадою співробітника Національного Музею п. Михайла Драгана, не пожалував ні труду, ні коштів на довершення цього прегарного діла»( Газета «Діло», число 149 від 7 липня 1931 року, С. 2, ). Таким чином, ця церква стала центральним храмом Свято-Іванівської Лаври,також можна сміливо ствердити, що саме ігумен Климентій Шептицький став безпосереднім засновником та меценатом неофіційного Музею під відкритим небом, який почав діяти на території і під патронатом Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу, а також одним з основних місць у Львові, де у недільні чи святкові дні збиралася львівська молодь і інтелігенція. Прикра подія сталася з Кривківською церквою вкінці серпня 1937 р. Кілька львівських часописів повідомляло про навмисний підпал злочинцями в ніч з 21 на 22 серпня деревяної церкви отців-студитів на Личакові. Проте, з Божою допомогою вогонь вдалося швидко погасити та церква не зазнала руйнування. Один з братів студитів на ім’я Яків, який проживав у Свято-Іванівській Лаврі перший побачив вогонь і брату-монаху самому вдалося його побороти . У розмові з о. Костельником брат розповідає, що церква була підпалена з північної сторони, яку зовсім не видно з монастиря. Коли він прийшов на місце пожежі, то вогонь був висотою до метра і вже перебирався на дерев’яний «фартух», що розміщений навколо церкви. Над «фартухом» напроти самого вікна висів плащ змочений у бензині, який ще не встиг загорітися. На землі біля церкви брат побачив палаючу бляшану банку від бензини і квача який вже догорів. Частина підпаленої сторони церкви звугліла від горіння. Зі слів брата Якова постає доволі містична історія про те, як він один своїм капелюхом «змітав вогонь з церкви раз коло разу» і навіть не отримав жодних опіків. Варто зазначити, що декілька десятиріч церква була єдиною дерев’яною пам’яткою в місті. Нею захоплювались львів’яни, гості міста, а також, з великою любов’ю в свій час малювала храм Божий відома українська художниця Олена Кульчицька. У 1946 році, коли радянською владою було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву, монахів Свято-Іванівської Лаври було розігнано, а деяких заарештовано. З цього часу на довгі роки монастир практично припинив своє існування на своїх законних землях. Радянська владою збудовані монахами приміщення віддала під сиротинець для дітей-інвалідів. Так на території Кайзервальду, у приміщеннях монастиря Отців Студитів, більше двадцяти років проіснував сиротинець і лише в 1969 р. його було переведено у с. Букове, Самбірського р-ну Львівської обл. Причиною такого переводу стала організація на місці Свято-Іванівської Лаври давно планованого Музею народної архітектури та побуту. Процес організації самого музею розпочався у 1966 році за ініціативою працівників Музею етнографії та художнього промислу на колишній території монастиря було створено відділ народного будівництва, який у 1971 році був реорганізований у Музей народної архітектури і побуту. Зі здобуттям Незалежності України, а з нею і початком релігійної свободи, монахи Студити повернулися до матірної обителі та з Божою допомогою розпочали тривалу боротьбу за своє право на існування та розвиток у Лаврі. Офіційну діяльність монахи Студійського Уставуу своєму храмі Премудрості Божої розпочали 25 березня 1990 р. на Великдень, опісля 60-річної перерви церква була заново посвячена, а львів’яни спільно з монахами святили паски і вітали один одного зі світлим празником Воскресіння Христового. Від того часу і аж до сих пір на одній території діє Музей, який вже носить ім’я архімандрита Климентія Шептицького, та Свято-Іванівська Лавра. Одна і та самі територія стала місцем зустрічі світу святості і світу культури, які взаємно переплелися між собою. Знаменно, що Музей у післявоєнний час виник саме на місці Лаври. І в цьому особливість як Музею та і Свято-Іванівської Лаври. За матеріалами міжнародної наукової конференція на тему: "Засновники і монахи Свято-Іванівської лаври студійського уставу УГКЦ (1927-1946 рр.)" , яка відбулася 17-19 листопада 2017 року у Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького

Студентський період (1912-1914 рр.) У своєму Зверненні до народу від 1940 року, написаного на випадок смерті або ув’язнення, митрополит Андрей Шептицький про свого наступника Йосифа Сліпого говорить таке: «Не мав я нікого так однодушного» як Преосвященного Йосифа, тому маю певну в Бозі надію, що Преосвященний Йосиф довгі літа буде вашим душпастирем-митрополитом і поведе вас Божими дорогами до вічного спасення» . [1] Ці слова Митрополита виражають його велику довіру до постаті, яка мала попровадити Українською Церквою у нелегкі часи радянського поневолення. І ця надія виявилася не даремною, оскільки у час випробувань, які переживала Католицька Церква в Україні, він не опустив рук, не зневірився, не знеохотився, але мужньо її провадив. Однією з головних опор його стійкості була свідомість того, що за ним стоїть особиста підтримка самого митрополита Андрея. Він так глибоко був цього свідомий, що після свого повернення з радянських концтаборів, коли приходилося вирішувати важливі церковні питання, постійно, за свідченням світлої пам`яті о. д-ра Івана Музички, постійно покликався на те, як робив «покійний Митрополит». У одному із своїх інтерв`ю згаданий довголітній секретар патріарх Йосифа Сліпого висловився про нього так: « Масштаб глави нашої Церкви ми зрозуміли після того, як він вийшов на волю » [2] . Мені особисто здається, що масштаб цієї постаті в історії УГКЦ і України, а може в історії цілої Католицької Церкви, залишається надзвичайно несправедливо оцінений, а можливо навіть і призабутий. Саме тому, слід використувати кожну нагоду для того, щоб знову заговорити про постать патріарха Йосифа та зрозуміти його роль в історії нашої Церкви і Народу. Такою гарною нагодою є цьогорічна ювілейна дата 130-річчя від дня його народження. Архиєрейський Синод УГКЦ в Україні, який відбувся 2-3 лютого 2022 року у Львові постановив, щоби з цієї нагоди «просити єпархіальних єпископів у своїх єпархіях і екзархатах організувати належне відзначення цього ювілею» . Безумовно, що ювілейні святкування проходитимуть у різних форматах і матимуть на цілі приблизити постать цього славного мужа нашої Церкви Божому людові, особливо молодому поколінню, на яке покладаємо великі надії та сподівання. Ідучи назустріч заклику Архиєрейського Синоду, хочу представити достойній читацькій публіці одну з найбільш цікавих, а водночас майже невідомих сторінок з життя патріарха Йосифа. Мова йде про його листування з митрополитом Андреєм Шептицьким. Воно, на відміну від офіційних документів, показує глибину відносин між ними, а також допомагає зрозуміти епоху та події, які їх довелося нести на своїх раменах. Опис і систематизація архівної кореспонденції У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (надалі – ЦДІАУЛ ) знаходимо три справи, які містять листування Йосифа Сліпого з митрополитом Андреєм Шептицьким. Ось їхні архівні шифри і назви: 1) Фонд № 358, опис № 2, справа № 53: «Колективні листи студентів духовних семінарій у Відні та Інзбруку до Шептицького А.» 2) Фонд № 358, опис № 2, справа № 270: «Листи Сліпого Й. та інших кореспондентів з прізвищами на літери «Ск-Сл» до Шептицького А.» 3) Фонд № 358, опис № 1, справа № 345: «Шептицький Андрій, Олександр, граф, митрополит греко-католицької церкви 1865-1944 рр. Листи від Йосифа Сліпого» У фонді № 358, опис № 2, справа № 53 знаходяться листи колективного характеру від українських студентів, які знаходилися на вищих студіях у Відні та Інсбруці, до митрополита Андрея Шептицького. Вони записані на 51 архівному аркуші та охоплюють період від 1903 року до 1914 року. Головною тематикою листів є привітання Митрополита з нагоди іменин, Різдва Христового та Великодня. Українські студенти почали записуватися на навчання до Канізіануму в 1899 році. Першим студентом з Галичини був Йосиф Жук (записався 17 жовтня 1899 року), який після священичих свячень та місії у Боснії переїхав до США, а згодом став засновником і перший предстоятелем Української Православної Церкви в Америці. З цього навчального закладу вийшло багато відомих богословів та науковців Української Греко-Католицької Церкви, частина з яких стала священиками та єпископами. Йосиф Сліпий прибув до Інсбруку у 1913 році після двох років навчання у Львівській Духовній Семінарії. В часі студій замешкав у єзуїтській колегії Canisianum (Австрія), а навчався в місцевому католицькому університеті, здобуваючи знання з догматичної богословії. У тому самому часі розпочинає свої боголовські студії в Інсбруці і рідний брат митрополита Андрея Казимир, який у 1912 році вступив до монастиря Студитів у Камениці та отримав монаше ім`я Климентій, обираючи собі за покровителя св.Климента Римського. Тому, на колективних листах до митрополита Андрея, про які ведемо мову, видніється і його підпис: «бр. Климентій, студит» . У справі № 53 згаданого вище фонду знаходимо чотири колективні листи, у яких видніється підпис майбутнього патріарха Йосифа Сліпого. У трьох листах він підписується як «Слїпий Йосиф» , а в одному – «Осип Слїпий». З чотирьох листів два представляють собою привітання з нагоди іменин, а два – з Різдвом Христовим та Новим Роком. Датування ж листів є наступним: 1) Інсбрук, 12 грудня 1912 року (Лист № 1) . 2) Інсбрук, 1 січня 1913 року (Лист № 2) . 3) Інсбрук, 11 грудня 1913 року (Лист № 3) . 4) Інсбрук, 1 січня 1914 року (Лист № 4) . Коли мова про справи № 270 і № 345 фонду № 358 ЦДІАУЛ , то в них знаходиться особисте листування Йосифа Сліпого з митрополитом Андреєм Шептицьким. І воно є надзвичайно цінним, оскільки показує глибину відносин між цими постатями, а також прояснює багато моментів з їхньої біографії. Читаючи їх, починаєш розуміти, чому саме на Йосифа Сліпого як свого наступника поставив ставку митрополит Андрей Шептицький і як він сам сприймав та переживав цю довіру. Листи також показують еволюцію поглядів майбутнього глави Української Греко-Католицької Церкви та становлення його як великого Мужа Церкви. Справа № 345 є надто обширною і буде представлена в окремому опрацюванні. Сьогодні ж я б хотів зупинитися на представленні справи № 270. Вона охоплює період студентського життя Йосифа Сліпого в Інсбруці і нараховує 10 листів. Усі вони постають у наступному хронологічному порядку: 1) Інбрук, 20 листопада 1912 року (Лист № 5) 2) Інсбрук, 19 січня 1913 року (Лист № 6) 3) Інсбрук, 19 березня 1913 року (Лист № 7) 4) Інсбрук, 17 червня 1913 року (Лист № 8) 5) Заздрість, 27 жовтня 1913 року (Лист № 9) 6) Заздрість, 23 листопада 1913 року (Лист № 10) 7) Інсбрук, 10 грудня 1913 року (Лист № 11) 8) Інсбрук, 31 грудня 1913 року (Лист № 12) 9) Інсбрук, 30 квітня 1914 року (Лист № 13) 10) Інсбрук, 17 травня 1914 року (Лист № 14) Про студентський період життя патріарх Йосиф коротко згадує у своїх « Споминах». Вважаю слушним зацитувати фрагмент розповіді самого автора про свої студентські роки в Інсбруці, щоби краще зрозуміти зміст його листів до митрополита Андрея Шептицького: «Коли ми приїхали зі Львова до Відня, і через Альпи, до Інсбрука, то вже падав сніг, бо було це при кінці жовтня. Як ми приїхали до «Канізіянума», то була десь шоста година ранку. Нас впроваджено до атріюм, в якому на підвищенні стояла велика статуя Серця Христового. І я тоді подумав собі: що то з мене буде ?! Отець-реґенс Гофман прийняв мене ввічливо, і я мав окрему кімнату, як кожний конвіктор, і була вже більша можливість занятися наукою. Середовище було інтернаціональне, 250 питомців. Реколекції тривали 10 днів і впроваджували вже в глибше духовне життя. Зжитися з товаришами різних націй було досить важко. Нас українців було тоді, здається, 10: Іщак, Дідуник, Донарович, Кукурудза, я і інші. Службу Божу правив о. Дутчак. Я зложив іспити дуже добре і вернувся на вакації до Заздрости. Одначе захворів я на тиф, і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезиґнував з теолоґії, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав думати про докторську дисертацію. Іспити зложив з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації знова до Галичини. В тому часі вибухнула війна і я мусів остатися вдома один рік, бо Галичину зайняли російські царські війська. Слава Богу, я якось не був арештований і при найближчій австрійській офензиві я з батьками переїхав Стрипу і з Підгаєць дістався до Львова. Помагав мені мій товариш Мостович. У Львові митрополита Андрея не було, його ув’язнила і вивезла до Суздаля царська влада, отець-офіціял Білецький видав мені потрібні документи, і я приїхав назад до Інсбрука, щоб продовжити студії. В «Канізіянум» отець-реґенс і товариші думали, що я пропав під час російської окупації, і тим радше прийняв мене до конвікту. Я вписався на четвертий рік (1915 р.) і став думати про докторат та й написав дисертацію, яка була прийнята в 1916 році професорами Урбаном Гольцмайстером і Йосифом Ліндером. Мені навіть призначили премію, тодішніх 40 австрійських корон. Це був високий гонорар. На вакаціях остався я вже в Інсбруці при церкві «Ewige Anbetung», а по вакаціях приготовлявся до риґорозуму з історії права. В тому часі мусів я відбути й операцію сліпої кишки. При кінці шкільного року 1916-1917 я зложив другий риґорозум з моральної, пасторальної, катехитики і літургіки» [3] . Маючи перед у перед очима картину, що її описує патріарх Йосиф з висоти своїх років у «Споминах» , погляньмо на його студенські роки у світлі його ж листів, у яких тільки зароджувалися надії, сподівання та плани на майбутнє. У другій частині буде представлено листування отця Йосифа Сліпого з митрополитом Андреєм Шептицьким від 1917 року до 1938 року. Користаючи з нагоди, висловлюю вдячність директору та науковим співробітникам Центрального державного історичного архіву України у Львові за допомогу у реалізації даного дослідження! Лист № 1 Сл[ава] І[сусу] Хр[исту]! Ваша Ексцеленциє! Високопреосвящений Архиєрею! В день Імянин Вашої Ексцеленциї найщиріші желяня всего добра та многих лїт пересилають вдячні інсбруцкі богослови: Інсбрук, в день св. Ап[остола]. Андрея 1912. о. Яків Дутчак […] Андрій Іщак Слїпий Йосиф Донарович Кость П.Кашуба Антін Федурук И.Кукурудза Глібъ Верховскій Д.Куликовъ ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 53, аркуш 40. Лист № 2 Христос рождаєтся! Ваша Ексцеленциє! Високопреосвященний Архиєрею! З надходячими святами Рождества Христового найщиріші желаня. Веселих Свят пересилають Вашій Ексцеленциї щировіддані інсбруцкі богослови: о. Яків Дутчак Ив. Кукурудза Гліб Верховскій Петро Кашуба Дмитро Кулиба Андрій Іщак Донарович Кость […] Антін Федорук Слїпий Йосиф Інсбрук, дня 1 сїчня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 53, аркуш 44. Лист № 3 Ваша Ексцеленциє, Високопреосьвящений Архиєрею! В день Ангела Вашої Ексцеленциї, Нашого Найдостойнійшого Архипастиря і ми шлемо до Господа Бога найщирійші мольби, щоби на многі лїта удержував Ексцеленцию в кріпкім здоровлю та допоміг виконати всї сьвяті наміри, які Ексцеленция піднимають для слави Божої і піднесеня нашого народу. Рівночасно осьміляємось заявити, що щирою працею і правдиво сьвященичим поведенєм будемо старатися здійснити надії, які Ексцеленция покладають на нас. Цілуємо щиро Руцї Вашої Ексцеленциї і остаємо в найглубшій покорі і дитинячім привязаню до Найдостойнійшої Особи Вашої Ексцеленциї, вдячні: о. Василь Пинило И.Кукурудза Андрій Іщак Іван Нагурський Осип Клїм П[етро]. Кашуба Володимир Дудикевич Ксавер Мостовий Тадей de Занкович Ільницкий О[сип]. Слїпий Інсбрук, дня 11 грудня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 53, аркуші 48-49. Лист № 4 Ваша Ексцеленциє, Високопреосьвящений Архиєрею! З нагоди Сьвят Рождества Христового і Нового Року осьміляємося і ми зложити Вашій Ексцеленциї наші найщиріші желяня. А особливо просимо Дитятко Ісуса, щоби благословив Вашу Ексцеленцию своєю сьвятою ласкою, кріпким здоровлям та допоміг як найуспішнійше трудитися на більшу славу Божу, для добра сьв. Церкви-Матери на многі, многі лїта. Цїлуємо щиро Руцї Вашої Ексцеленциї і остаємо в найглубшій покорі і найщирійшім привязаню до Найдостойнїйшої Особи Вашої Ексцеленциї. Інсбрук, дня 1 сїчня 1914. бр. Климентій, студит Ільницкий Тадей Занкович Василь Пинило Нагурський Іван Володимир Дудикевич Слїпий Йосиф о. Александр Ковальський, курат Андрій Іщак И[лія].Кукурудза ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 53, аркуші 51-52. Лист № 5 Сл[ава] І[сусу] Х[ристу]! Ваша Ексцеленциє! За час мого побуту в Canisianum (навчальний заклад отців Єзуїтів в Інсбруку – ред.) я не був в силі скорше написати до Вашої Ексцеленциї, а то тому, що надмір нових вражінь так заворушив був моє нутро, що не дав менї спромоги ані на хвилину зібрати своїх гадок. Доперва по 2 недїлях відзискав потрохи давну рівновагу, а спішу до Вашої Ексцеленциї з отим листом. До Інсбрука їхав я ніч, день і ще одну ніч. Дорога стояла [коштувала – ред.] дорого, бо знижки мимо стараня не удалося менї дістати. В середу рано зголосився до в[исоко].п[реподобного]. реґенса, а в четвер вже був на викладах. Всїх годин на унїверситетї маю 30, з того 12 стислої фільософії Доната і Панберла. В протягу 2 лїт міг бим вичерпати тут всї прописані години теольоґічні. Самі виклади трохи цїкавійші від львівських. Та ледви чи є хоть двох моїх професорів, загально впрочім знаних у наукових праць, що викладалиби з вервою та робили вражіння, що кожде їх слово то частинка їх мозґу, а кожда їх думка, то вислїд їх життєвого досьвіду. І коли б не та сьвідомість, що слухаєся будь що будь мужа науки, то дуже тяжко приходилоби висидїти на деяких годинах. Щодо життя в самім конвікті, то не могу сказати Вашій Ексцеленциї, щоб оно менї зовсїм сподобалося. Надто великий риґор, що все впливав на мене пригнобляючо і брак сердечности відчужував мене з початку від сего конвікторского конґльомерату. Найбільшою однак несподїванкою неприємною для мене був брак часу. Та з другої сторони нагода війти в своє я, пізнати ріжні народности і характери, научитися німецької мови і використовуваня каждої хвилинки підносить вартість Canisianum в моїх очах. До плюсів конвікту мушу, прошу Ексцеленциї, почислити се, що маю далеко більше спокою як пр[иміром]. у Львові. Вже в ґімназиї відчував, що «Der Lärm tötet den Gedanken» [Галас вбиває думки – ред.] . На кінець не могу не признати ся Вашій Ексцеленциї, що инакше представилися менї Єзуїти тут чим у нас. Бо дотепер я мав про них дуже неслїбляюче поняття. Щиро відданий Вашій Ексцеленциї Йосиф Слїпий. Інбрук 20 листопада 1912. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 42-43. Лист № 6 Сл[ава] І[сусу] Х[ристу]! Ваша Ексцеленциє! На вступ отсего листу осьмілююся перепросити Вашу Ексцеленцию за мою неточність в писаню листів. Вправдї підчас реколенций я рішився був сейчас по їх скінченню написати до Ексцеленциї, однак задля деяких причини мимовільних, виконую моє постановленє доперва тепер. Вправи духовні, які я сего року зробив - були се перші того рода в моїм житю так задля зверхного [зовнішнього – ред.] виду, як й їх змісту. Не одно можна було за тих 10-днїв пережити і передумати та неодно неясне могло прояснитися. За сей час я міг лише просправляти давні норми, якими руководився я в житю. З наук провідника вправ впали менї в тямку передовсїм три конференциї про целібат, про чесність в житю та працю. Ся послідна з вичислених про працьовитість, якої моттом була єзуїтска засада «Arbeit bis zur Ohunacht» [Працювати до світанку - ред.] впрост імпонувала менї. Думаю однак, що більше міг бим був скористати наколиби я був мав деякі вказівки в сїм напрямі. Впрочім житя моє тепер пливе монотонно, а єсли що підчас того зміняєся, то дієся се незамітно. В вільнім часї від викладав мушу приготовлятися до іспитів на аналїзованя себе остаєся часу немного. Справді час для мене тепер тяжший, однак при Божій помочи, сподіюся, що буде ліпше. Щиро відданий Вашой Ексцеленциї Слїпий Йосиф Інсбрук дня 19 сїчня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 45-46. Лист № 7 Сл[ава] І[сусу] Х[ристу]! Ваша Ексцеленциє! Діждавшися остаточно трохи більше свобідного часу, а се завдяки фериям сьвяточним, я пишу до Вашої Ексцеленциї отсей лист та осьмілююся сказати в нїм кілька слів про своє теперішне житє. Весь час почавши від реколекций, я мусїв приготовлятися до іспитів, які мене таки добре вимучили, бо мав я їх всїх разом одиняйцять. Се висиленє умове спричинило в менї мале, свого рода здеґустованя і знеохоченя, що думаю психолоґічно зовсїм оправдане. Та тепер звільна починаєся вже звикати. Скінчивши з іспитами, мушу за се дальше клопопатися війсковою бранкою. Зайшли тепер в тій справі якісь непорозуміня між тутейшою комісиєю, а Теребовельскою. Може єще таке зайде, що треба буде їхати до ассентерунку аж до Галичини. Се булиби, прошу Ексцеленциї, справи більше зовнїшної натури. Щодо мого внутрішного, душевного житя, то наразі не в силі я сказати про него щось більш конкретного, як писав я Вашій Ексцеленциї попередними разами. Думаю, що йде лїпшого. Взагалі чую, що час сей – чого я їдучи до Інсбрука дуже боявся, - не йде на марне. На кінець, що відноситься до самого житя в конвіктї, то оно для мене тепер не таке прикре та тяжке, як се з початку мені здавалося. Освоївся подекуди з обставинами, так що не відчуваю сего, щоби були они для мене чужими. Цїлую руцї – відданий Вашій Ексцеленциї Слїпий Йосиф Інсбрук дня 19 марта 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 48-49. Лист № 8 Ваша Ексцеленциє! Я аж стратив сьмілість писати до Вашої Ексцеленциї з тої причини, що вже минув довший час, а я нїчого не писав, хоч обіцяв бути під тим зглядом точним. Сим разом бувби я вже давно поспівшився, коли б трохи були більше сприяючі обставини. Чомусь трудно, прошу Ексцеленциї, відірватися від тутейших, численних занять щоденних. До того занедужав був я трохи. Вправдї невигідно хорувати тепер, бо й часу мало, а гроший ще менше – в додатку і сутанна [підрясник – ред.] перестає бути здібною до ношеня. Та сподіюся, що все те якось поліпшится. Осьмілювавбися я при сїй нагодї віднестись єще до Вашої Ексцеленциї з двома справами. Іменно, прошу Ексцеленциї, я приїхав до Canisianum один місяць пізнїйше – чи не можнаби тому пімнутися о сих 90 К[орон] в о[тця]. Прокуратора. Я гадаю, що булоби зовсїм злишним платити за сей місяць. Друга справа се, що цїкавий я знати, чи о. Василевич належить тепер до якого єпископа, чи може є независимим. Мене вже кілька разів про се питали, а я не знав, що на то відповісти. На кінець оставалобися єще сказати Вашій Ексцеленциї, що до мого житя в Canisianum . Мушу признатися, що конвікт тепер більше менї подобаєся, як з початку – хоч ідеалїзувати єго, гадаю, було би трошки пересадою. До дому, маю надїю, що верну десь коло 25 липня. Слава Ісусу Христу! Слїпий Йосиф Інсбрук 17 червня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 51-52. Лист № 9 Сл[ава] І[сусу] Х[ристу]! Ваша Ексцеленциє! Я не давав до тепер Вашій Ексцеленциї о собі нїчого знати, а то тому, бо якраз перед самим терміном виїзду до Інсбрука я захорував на черевний тиф. Кілька неділь пролежав в ліжку. Аж тепер, коли Всевишний привернув менї трохи здоровля і сили, я пишу отсей лист до Вашої Ексцеленциї. До Інсбрука гадаю верну єще в час, так, що курсу відай не страчу, хиба, що з припорученя лікаря мусїв би я остати трохи довше дома. Впрочім, як Бог дасть подужати зовсїм, то я приїду до Львова до Вашої Ексцеленциї і там вже самі Ексцеленция скажуть мені, що мені робити. Ні кінець скаже Ексцеленциї, що лист сей пишу за дозволом лікаря. Щиро відданий Слїпий Йосиф Заздрість 27 жовтня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуш 54. Лист № 10 Ваша Ексцеленциє! Від часу, коли писав я останного разу до Ексцеленциї, з моїм здоровлям Богу дякувати вже майже зовсїм добре. Дня 22 с[его]. м[ісяця]. Був я у Др. Гр[игорія]. Гарматїя (1872-1930 рр., український лікар, доктор медицини – ред.) , який лічив мене. Він сказав менї, що вже з самим початком грудня я можу виїхати з дому. В тій цїли я мав би сьмілість звернутись з просьбою о стипендию на студиї до Інсбрука. Жаль менї дуже був би, коли би сей курс пішов менї марне. Надто дійсно невигідно булоби менї доповняти пізнійше ті предмети, які я вже слухав минулого року пр[иміром]. право, історию, моральну доґму. Опісля мусїв би я ждати, не вписавшись на сей курс, аж до 1 ½ року, щоби вичерпати розпочатий материял. Зрештою, прошу Ексцеленциї се і для мого здоровля було би лїпше, бо на селї тепер болото – годі вийти а й вдома в теперішнім часї трудно і за мїнімальні вигоди. Ваша Ексцеленция може будуть гнїватися на мене за се, що я в означенім часі принайменше не зголосився по стипендию. Та думаю, що не завинив я тут, бо якраз лежав я під той час в горячці, а з родини нїхто не знав, що треба дати знати про мою недугу. Я впрочім перед моєю недугою написав лист поручений до В[исоко]пр[еподобного]. о. Капеляна Вашої Ексцеленциї, в якім просив я о то, де маю звернутися в справі мого виїзду до Інсбрука, наколи би Ексцеленция не вернули до Львова перед 4 жовтня. І коли б Ексцеленция були ласкаві удїлити менї стипендию, я просив би єще, щоби Ваша Ексцеленция зволили повідомити о. реґенса Гофмана про мій приїзд, щоб о. реґенс міг передати се деканатови в цїли мого запису на унїверситет. На кінець осьмілював би ся я єще повторити мої просьби до Вашої Ексцеленциї та просити о їх сповненя. Слава Ісусу Христу! Слїпий Йосиф Заздрість 23.XI.1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 56-57. Лист № 11 Сл[ава] Іc[усу] Хр[исту]! Ваша Ексцеленциє! Богу дякувати до Інсбрука заїхав я щасливо. Дорого не змучила мене дуже, бо ізза слабого здоровля удалося менї з трудом вистаратися о знижку варту їзди на ІІ кл[асі]. поспішного поїзду. На увїверситетї вписався я вже без жадних перепон. З предметів взяв з нових велику доґму. Всїх годин разом маю тепер 29. Що до мешканя, прошу Ексцеленциї, то очевидно місця в Canisianum я не застав. О[тець]. Реґенс по прочитаню поручаючого листа від о. Ректора Боцяна [Йосифа (1879-1926 рр.) – ред.] , радо згодився, щоби я якийсь час мешкав на містї, а навіть казав менї остати на приватнїй станциї аж цїлий сей курс, коли б моє здоровля сего вимагало. Случайно удалося менї знайти мешканє з харчем у п. Steinbachet (Meinhartstrasse 12/ІІІ), родини католицької, як представив мені о. курат Ковальський [Олександр – ред.] . Плата місячно виносить 90 К[орон]. За місяць грудень дав я вже трохи з оставших гроший на подорож. Треба єще доплатити за сей місяць, а я не маю чим. Тому осьмілювавбимся просити Вашу Ексцеленцию о гроші на станцію, бо платити мушу що місяця. Я старався о мешканя у Сестер в Kapferhaus-ї, однак й там заняли вже ишші теольоґи. Може пізнійше отвориться там місце, а тоді під оглядом платнї булоби о много вигійдїйше. Щиро відданий Вашій Ексцеленциї Слїпий Йосиф Інсбрук 10.XII.1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 59-60. Лист № 12 Сл[ава] Іc[усу] Хр[исту]! Ваша Ексцеленциє! За одержані гроші (100 К[орон]) я складаю отсим Вашій Ексцеленциї щиру подяку. Они вибавили мене від можливого закиду неточности щодо платнї за удерданє та рівночасно дали спромогу вибратися на иншу станцию. Іменно від 1 сїчня 1914 буду мешкати у Сестер в Kapferer-hausї. Я забрався з своєї станції, бо мав тут лихий харч. Очивидно прошу Ексцеленциї зробив я се в порозумінню з О. Реґенсом. На реколенциї зголосився я вже в Canisuanum і буду робити їх разом з іншими. До тепер весь час зужив я на доповненя занедбаного материялу в часї недуги. По реколекциях я буду мочи вже зовсїм правильно поступати з викладами на унїверситетї. Відданий Вашій Ексцеленциї Слїпий Йосиф Інсбрук 31 грудня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 62-63. Лист № 13 Хр[истос] В[оскрес]! Ваша Ексцеленциє! По моїм п’ятимісячнім побутї на містї, спровадився я вже до конвікту. Якраз кілька днїв по тім одержав від Вашої Ексцеленциї прислані 50 К[орон]., за які отсим складаю подяку щиру. Їх ужив я на заплату помешканя, щоби тим хоч трохи зменшити немиле вражінє ізза приходу до Canisianum . Бо мушуся признати одверто Ексцеленциї, що прикро було менї переноситися з давного помешканя, не тому, що у Сестер було ліпше удержаня, але що не мав чим заплатити за дотеперішне житє. Тому я осьмілювавбися просити Ексцеленцию єще о гроші, щоби міг вирівняти позіставший свій довг. В конвікті менї тепер добрі і зі здоровлєм рівнож не зле. До дому буду вертати, так як Ексцеленция казали, десь аж при самім кінци липня. Цїлую руцї Вашої Ексцеленциї Йосиф Слїпий Інсбрук 30.IV.1914. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуш 65. Лист № 14 Ваша Ексцеленциє! Одержавши присланих 200 К[орон], я сьмію отсе щиро подякувати за них Вашій Ексцеленциї.Я їх дуже потребував, так що справдї ними зісунув я тяжкий камінь зі своїх плечий. Коло нас в Інсбруцї, прошу Ексцеленциї, зовсїм добре. Деякі хочуть вертаючи домів, вступити на Велиградский з’їзд, однак не знаю чи удасться їм, бо мабуть Конгрес відбудеся 6,7 і 8 серпня. Треба би трохи заждати довше в конвіктї, щоби там приїхати на час. Тому недавно були в Конвіктї Ексц[еленція]. Чехович [Констянтин, єпископ Перемишльський (1847-1915 рр.) – ред.] , так що своїм приїздом справили нам милу несподіванку. Мабуть їдучи до Риму, вступили до нас. Слава Ісусу Христу! Йосиф Слїпий. Інсбрук 17.V.1914. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуш 67. Примітки [1] Єрм. Юстин Бойко, студит, Невідомий заповіт Митрополита Андрея Шептицького https://synod.ugcc.ua/data/nevidomyy-zapovit-mytropolyta-andreya-sheptytskogo-862/ [2] Софія Кочмар, «Масштаб глави нашої Церкви ми зрозуміли після того, як він вийшов на волю» Співробітник Йосипа Сліпого о. Іван Музичка — про Патріарха, https://day.kyiv.ua/uk/article/osobistist/masshtab-glavi-nashoyi-cerkvi-mi-zrozumili-pislya-togo-yak-vin-viyshov-na-volyu [3] Йосиф Сліпий, Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. УКУ, Інститут Святого Климента Папи, Інститут екуменічних студій. Львів-Рим 2014. С. 111-112.

СЛОВО у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту 27 січня 2022 року Божого Дорогі Сестри і Браття у вірі Авраама, кожного року ми збираємося на цьому місці у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Збираємося на молитву, яка є розмовою з Богом. Зрештою, на такому місці як це, де знаходилося Львівське гетто, найкращим способом перебування є молитва. Тому, що там, де було знищене хоча б одне людське життя, не кажучи вже про мільйони, замовкає розум. Жодну смерть, якою б вона не була, не можна пояснити розумом. Людське життя на землі і смерть можна зрозуміти тільки у світлі вірі. Навіть меморіальний комплекс, який ми бачимо перед собою, прояснює нам це. У його центрі знаходиться чоловік похилого віку з піднятими до неба головою і руками. Одна рука у нього стиснена в кулак як символ затисненого болю і бажання помсти, друга — простягнена долонею вгору на знак благання і звернення в молитві до Бога. Стареча голова підведена до неба, немов приречена не бачити подій під нею, застигла у пригадуванні трагедії. Біля підніжжя скульптури — кам'яні руїни та уламки могильних плит — ознака смерті і знищення, позаду фігури — дерево, посаджене на відкритті монументу на знак примирення й продовження життя. Сьогодні ми зібралися тут на молитву за особливих обставин, коли на восьмому році війни з Московією над Україною знову нависла загроза повномасштабного вторгнення. Ворог, який воює проти нашого многостраждального народу за ментальністю і духом є нацистським. Адже він устами свого вождя майже відкрито заявляє, що існування України і Українського народу є історичною помилкою. Іншими словами, він відкрито бажає, що 40 мільйонів людей, які визнають себе Українцями і проживають на своїй рідній землі поруч іншими національностями щез з лиця землі. Як же цей образ ворога нагадує нам того, який в часи Другої Світової Війни не бажав існування Ізраїльського народу, а саме визнання про приналежність до цього Богом вибраного народу було рівнозначне з вироком смерті. Переконаний, що Ізраїльський народ, який пережив Голокост, як жоден інший розуміє більш і страждання Українського народу, який пережив Геноцид Голодомору і який, як виглядає знову став предметом особливої ненависті знову зі сторони комуністично-нацистського режиму, який прибрав фальшивий образ «голуба миру» і «ангела світла». Не може бути «голубом миру» і «ангелом світла» той, хто несе з собою війну і бажає смерті людини, людей, народів. І тепер як ніколи важливо розпізнати правдиве обличчя зла немовби окутаного добром, бо коли воно нам у своїй суті об’явиться, буде пізно. Біблійний приклад спокуси Адама і Єви в раю є якнайбільш промовистим у цьому значенні. Чому про це згадую сьогодні і на цьому місці ? Тому, що Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту був встановлений не тільки для того, щоби його згадувати як подію, яка мала місце в історії і минула. Він покликаний бути для усього світу знаком застереження, щоби більше ніколи у історії людства не повторилася ця страшна трагедія, що її навіть неможливо описати словами. А для цього, щоби цього не сталося, нам усім слід чітко розрізнити найперше для нас самих – де є добро, а де є зло. Зло, аби в які дипломатичні шати не було зодягнене, ніколи не стане добром. Для того ж, щоби розпізнати добро і зло, потрібне чисте сумління. А воно є даром Божим і нашим зусиллям. Сьогодні ми зібралися на молитву, щоби помолитися за жертв Голокосту. Вони вже у вічності, а ми ще на землі. Просімо у Господа за їхнім заступництвом, щоби земля, де ми живемо, була завжди нашою спільною хатою, де панує мир і взаємна любов та де немає місця на злобу і ненависть, а тим більше на війну. Боже, подай нам мир, єдність і перемогу над злом! Від імені Архиєпископа і Митрополита Львівського Ігоря Возьняка та усієї Львівської Архиєпархії УГКЦ висловлюю вдячність єврейському народові, який історією крокує завжди поруч. Свого часу Митрополит Андрей Шептицький став батьком для беззахисних єврейських родин, які шукали порятунку перед людино ненависною нацистською системою. Сьогодні ми, нащадки цього великого Мойсея Українського Народу бажаємо йти його слідами і будувати цивілізацію миру та любові! Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Роздуми на могилі Саме таким він залишиться для мене на ціле життя. Його життя оповите багатьма таємницями, а навіть легендами, які виникли вже наприкінці його життя та після смерті. Але у моїх споминах він залишиться людиною, яка любила Бога, свою рідну Церкву і Україну. У моєму житті він став тим орієнтиром, дивлячись на який я вперше пізнав, а потім почав серйозно думати над монашим покликанням. Отець Порфирій був людиною з характером, строгим щодо себе і тих, що були навколо нього. А водночас дуже милосердним у Сповіді. Його Сповіді неможливо забути, бо це були хвилини, у яких відчувалося, що устами людини до тебе промовляє сам Бог. Сьогодні багато про нього говорять як про старця, про того, який читав молитви. Не хочу нікому перечити, кожен має право на власний погляд. Але я при ньому був з дитини і моі старі односельчани можуть це підтвердити. Отож, як на мене отець Порфирій був просто отцем Порфирієм. Люди в Дорі називали його вслід за його попередником отцем Мироном отець добродій. А все чере те, що він завжди пам’ятав про бідних і знедолених. Кожного разу після Парастасу, особливо у Великиц Піст він відсилав Федя (пізнішого схимонаха Тадея) з сумками, щоби той розносив бідним харчі і гроші. Він, як я згадував, був людиною з характером. Він міг навіть сказати «ні» ігумену, а потім, передумавши, прихопивши щось доброго в сумку, іти і на колінах плакати та перепрщнувати ігумена. Сьогодні я можу це сказати публічно, що не усі в монастирі його любили і сприймали, особливо у підпіллі. І в цьому немає нічого поганого, бо були такі часи і такі люди. Не злі, не погані, а просто оригінальні. Часи переслідувань виплекали для Студитів не плаксивих монахів чи нарікайлів, але особистостей. А особистість - це завжди людина з позицією! Багато можу ще сказати і вже, хиба, настав час... Сьогодні відвідав отця Порфирія на Чернечому цвинтарі в Уневі. Минуло 19 років від того моменту, а я як сьогодні пам’ятаю його похорони. Він є похоронений в Уневі серед своїх співбратів. І це Божий допуст! Та, правди ради, мушу сказати, що він ціле життя мріяв бути похороненим в Дорі біля настоятеля отця Мирона, з яким обоє несли хрест переслідуваної Церкви у Дорі. І його могильний хрест до сих пір є виразним доказом того, що пишу. А чому сталося як сталося ? Це вже інша історія. Не час про це зараз говорити. Але я вірю, що настане той час, коли його святі останки урочисто перенесуть до Дори - місця, яке він любив понад усе. «Нема як Дора!» - був його улюблений і постійний вислів, коли повертаючись здалека виїжджав до Дори. Я дуже вдячний Богу, що зустрів його на життєвому шляху. Моє покликання до монастиря, а точніше рішення, будо прийняте якраз разом з ним 22 січня 1993 року, в день Соборності України. Отець Порфирій залишається завжди для мене виразним доказом того, щоб Бог в першу чергу промовляє до нас через людей! Навіть таких, яких ми боїмося. А його я в дитинстві боявся як вогню. А потім полюбив настільки, бо був готовий за нього у вогонь скочити. Щось занадто летять мої думи ... Зупиняюся ... Не час .... Благослови, Боже, моє життя і провадь ним, за молитвами отця Порфирія! Отче Порфирію, я далеко не є тим, ким себе бачив в ідеалі у монастирі і не таким ідеальним, яким Ви мене бачили. Але я щиро вірю, що Бог за Вашими молитвами, провадить моїм життям! Але це Ви мені постійно казали, що бути святим - це в першу чергу бути доброю людиною! Це Ви мене перестерігали, щоб я ніколи не був «ні риба, ні м‘ясо» , щоб ви стерігався бути «теплим маслом» ! Старався я ... деколи перестарався ... не все вийшло. Надіюся, ще є час, щоб виправитися ... Та Ваш образ і Ваші слова кожного дня переді мною!

Історична ідентичність Климента Римського у світлі церковної традиції та сучасних наукових досліджень Вступ «Церква Божа, що перебуває у Римі, Церкві Божій, що перебуває у Коринті; покликаним і освяченим з волі Божої через Господа нашого Ісуса Христа. Благодать вам і мир від Бога Вседержителя через Ісуса Христа нехай примножиться» (І Кор., Вступ). Цими словами розпочинає свій лист до Коринтської Церкви Климент, званий Римським – автор, який у первісній Церкві втішався колосальним авторитетом. Водночас до сьогодні він є одною з тих великих постатей історії Церкви, про яку ми знаємо дуже мало. Один із авторів відомого Dictionnaire de teologie catholique навіть стверджує, що про Климента Римського ми майже нічого не знаємо[1]. [1] P.Godet, Clement de Rome, // Dictionnaire de teologie catholique, Т. IІІ, 1, Paris 1911, кол. 48. З чим пов’язана наша необізнаність з просопографією Климента Римського? Основна причина –брак достовірних джерел, які б розповідали про нього. Ті ж історичні літературні джерела, що дійшли до наших днів, у яких знаходимо згадки про св. Климента, можемо поділити на кілька видів. Якщо за критерій поділу взяти літературний жанр, авторське питання та добу, у якій вони постали, то можемо їх відповідно дефініціювати: авторськими; патристичними; історіографічними; псевдо-климентинськими; агіографічними. Я зумисне оминаю всю літературу про св. Климента кирило-методіївської доби, оскільки вона становить окремий і дуже широкий пласт студій над його культом. Ми ж спробуймо у часових межах нашого зібрання з’ясувати, що свідчать про історичну ідентичність Климента Римського згадані літературні джерела. І. Авторські джерела Єдиним авторським джерелом, до якого вдаватимемося, розглядаючи історичну ідентичність Климента Римського, є його лист до Коринтян. Його автентичність підтвердили багато церковних письменників. Цей твір одним з найдавніших документів християнської літератури, який, імовірно, був написаний між 95 і 98 роком. Але проблема полягає у тому, що автор листа не називає свого імені. З перших слів привіту можна тільки зрозуміти, що є він повноправним і авторитетним членом християнської спільноти Риму, який належить до єрархічної структури. Саме це уповноважує його звертатися до Коринтської Церкви від імені «Церкви Божої, яка знаходиться в Римі (Ἡ ἐκκλησία τοῦ θεοῦ ἡ παροικοῦσα ʽΡώμην)». Однак інтригує те, що автор листа виявляє значну обізнаність і близькість як до греко-римського, так і до юдейського культурного середовища. Саме цей факт спонукав багатьох дослідників спадщини Климента Римського до наукових пошуків, через які вчені намагаються дати відповідь на питання щодо його походження і культурної ідентичності. Класифікуючи тематично усі проведені до цього часу дослідження, можна ствердити, що основна дискусія розгортається навколо двох основних гіпотез. Одна з них каже, що автор Листа до Коринтян виявляє всі ознаки вихованця класичної грецької культури, інша ж виявляє у ньому представника юдейського середовища. Ті, які бачать у ньому вихованця грецького культурного середовища, покликаються на главу XX листа, у якій приклад гармонії світу автор використовує як привід для заклику до миру і злагоди. Такі приклади знаходимо рівно ж у літературі чолових представників стоїцизму та піфагореців. Іншим вимовним аргументом, який має свідчити приналежність Климента до греко-римського суспільства, є глава XXV. Тут легенду про фенікса автор листа представляє як прообраз воскресіння. «Обміркуймо, улюблені, як Владика постійно показує нам, що буде очікуване воскресіння (…) Погляньмо на дивні знаки, що стались у східних краях, тобто, біля Аравії. Бо там є птах, який називається Фенікс. Він єдиний у своєму роді народжується, живе по п’ятсот років. Коли він наближається до руйнування смертного, робить собі гніздо із ливану, смирни та інших ароматів, а коли сповнюється час, входить до нього і гине. Із тіла, що починає гнити, народжується якийсь хробак, який, живлячись вологою померлої істоти, вбирається у пір’я. Потім набравшись сил, підіймає те гніздо, де покояться кості його предка, і несучи їх [з собою], здійснює переліт з Аравії аж до Єгипту, у місто, що зветься Геліополь. Прилетівши у день, кладе їх на вівтар Сонця, щоб всі бачили, і так зробивши, повертається назад. Священики вивчають літописи і приходять до висновку, що він приходить [сюди], коли йому сповнюється п’ятсот років» (Лист до Коринтян, глава XXV). Однак окрім мотивів, узятих із поза біблійного середовища, у листі Климента Римського до Коринтян знаходимо багато прикладів життя старозавітних постатей, що їх автор наводить своїм адресатам як практичний взірець до наслідування. Такий підхід у поясненні біблійних книг багато в чому перегукується з аналогічним методом пояснення Тори у юдаїзмі, який називають гаггадичним мідрашем. Його застосування у Листі до Коринтян на ґрунті християнської екзегези спонукало дослідників просопографічної проблематики цього твору поставити питання про стосунок його автора до юдео-християнського світу. «Авраам, названий другом, у своєму послуху був визнаний вірним словам Божим. Він через послух пішов із своєї землі і від рідні своєї, і з дому батька свого і, залишивши землю малу і рідню безсилу, і дім малий [покинувши], успадкував обітницю Божу. Бо сказав йому [Бог]: «Іди із землі своєї і від рідні своєї, і від дому батька свого, і [ввійди] у землю, яку покажу тобі; і зроблю тебе народом великим та благословлю тебе і возвеличу ім'я твоє, та будеш благословенний. І благословлю благословенням тебе і проклину тих, які проклинають тебе, і благословлю у тобі всі племена землі» (Бут. 12,1-3). І знову після розділення його із Лотом сказав йому Бог: «Підійми очі свої і подивись з того місця, де зараз перебуваєш, на північ і південь, схід і захід; бо всю землю, яку ти бачиш, Я віддам її тобі та потомству твоєму повіки. І зроблю насіння твоє як пісок земний, якщо хтось зможе порахувати пісок землі, то і насіння твоє буде пораховане (Бут. 13,14-16). І знову [Писання] каже: «Вивів Бог Авраама і сказав йому: Поглянь на небо і полічи зорі, якщо зможеш перелічити їх; таким буде насіння твоє» (Бут. 15,5). І увірував Авраам у Бога і зараховано [це] було йому до праведности [його]. «За віру і гостинність йому був дарований у старості син, і через послух приніс він його як жертву Богові на одній із вказаних йому гір» (Пор. Бут. 21,2; 22, 1-14) (Лист до Коринтян, глава X). Однак сучасні дослідники щоразу більше схиляються до думки, що з’ясувати питання культурної приналежності автора Листа до Коринтян майже неможливо, оскільки ознаки гелленізму і юдаїзму, що присутні у творі, доволі тісно переплетені. ІІ. Патристичні джерела Іриней Ліонський (130-202) Перше патристичне свідчення про Климентія Римського, на яке пізніше спиратимуться інші церковні письменники, належить Іринеєві Ліонському. У своєму знаменитому творі Проти єресей, який, щоправда, має апологетичний характер, демонструючи важливість апостольського передання в житті Церкви, Іриней пише: «Після нього (Анаклета), на третьому місці після апостолів, єпископство отримав Климент, який бачив апостолів і спілкувався з ними, який ще мав проповідь апостолів у своїх вухах, а їхнє передання перед своїми очима. Проте, не тільки він один, але й ще багато залишалися при житті тих, котрі отримали настанови від апостолів. При цьому Климентові, коли між братами у Коринті стався немалий спір, Римська церква написала Коринтянам дуже вмілого листа, призиваючи їх до миру, відновлюючи їх віру і проголошуючи їм недавно прийняте від апостолів передання (…)» (Проти єресей, ІІІ,3,3). У цих словах Іринея можна дуже виразно розпізнати ті основні моменти, на яких він бажає особливо наголосити. По-перше, це те, що Климент був третім єпископом Риму після апостолів Петра і Павла, тобто четвертим з черги. По-друге, те, що він був правонаслідником апостольської традиції не посередньо, але отримав її від самих апостолів. Автор дуже виразно наголошує на цьому, кажучи, що Климент «…ще мав проповідь апостолів у своїх вухах, а їхнє передання перед своїми очима». По-третє, Іриней згадує про розкол в Коринтській Церкві, який виник за часів Климента і який став причиною написання особливого листа від імені Римської Церкви. Далі Іриней Ліонський стисло описує основні доктринальні моменти цього листа, а наприкінці стверджує, що цей лист є дуже давнім, давнішим від сучасних йому єресіархів. Свідчення Іринея Ліонського важливе передовсім тому, що він надзвичайно близький до апостольської традиції, отож, є її достовірним оповісником і оборонцем. Тертуліан (155-220) Згадку про Климента Римського знаходимо так само і в Тертуліана. У своєму творі Проти єретиків, так само полемічного змісту, Тертуліан звертає увагу на те, що єретицькі спільноти не можуть називати себе Церквами, оскільки не мають апостольського походження. Наводячи приклад Римської Церкви, в основах якої лежить проповідь апостолів, Тертуліан каже: «Римська (церква) називає таким (своїм єпископом) Климента, призначеного Петром» (Про єретиків, 32,2). Тертуліан немовби підсилює слова Іринея, кажучи, що Климент на Римський на римський престіл був призначений безпосередньо головою апостолів Петром. При цьому він не згадує інших єпископів, тих, які передували Климентові. Це також може бути ознакою того, що вже тоді Климент, своїм авторитетом, немовби заслонив своїх попередників. Ориген (185-254) Сучасник Тертуліана, неперевершений письменник Церкви Ориген, у своєму Коментарі до євангелія від Йоана покликається на Климента Римського як на важливий апостольський авторитет. Ось його слова: “Про те, що це справді сталося, стверджує, базуючись на історичних фактах, рівно ж і вірний Климент Римський, про якого Павло свідчить ось цими словами: «і з Климентом та іншими моїми співробітниками, імена яких у книзі життя» (Фил. 4,3)” (Коментар до євангелія від Йоана, 6, 279). Для Оригена авторитет Климента випливає з того, що він є співпрацівником апостола Павла. Цікаво, що при цьому Ориген не згадує джерела такої інформації. Основним аргументом для нього є слова, взяті з листа останнього до Филип’ян про Климента. Адамантіус без вагань ототожнює його саме з Климентом Римським. Варто підкреслити, що дане свідчення Оригена є новизною. В історії християнської екзегези саме він перший ствердив тотожність між Климентом Римським і Климентом з листа до Филип’ян. Євсевій Кесарійський (260-340) У Церковній історії Євсевія Кесарійського знаходимо досить багато згадок про Климента Римського. Деякі з них повторюють те, що стверджували попередні автори, а деякі нові. Коли спробувати тезово представити все, що Євсевій говорить про Климента, то отримаємо такі відомості: а) Климент був учнем апостола Павла та третім єпископом Риму: «Климент, співбрат і сподвижник Павла, за його ж свідченням, був третім Римським єпископом» (Церковна історія, ІІІ,4,9) б) На Римському престолі Климент змінив Анаклета. Сталося це за правління Домітіяна. Цей Климент є саме тим, про кого апостол Павло згадує в листі до Филип’ян 4,3: «На дванадцятому році правління Доміціяна, Анаклета, що був дванадцять років єпископом Римської Церкви, замінив Климент, якого апостол у посланні до Филип’ян називає своїм співробітником: «і з Климентом та іншими моїми співробітниками, імена яких у книзі життя» (Фил. 4,3) (Церковна історія, ІІІ,15). в) Климент отримав передання від апостолів Петра і Павла: «У цей час (за правління Траяна) в Римі Церквою управляв Климент, третій з тих, які отримали єпископську гідність після Павла і Петра» (Церковна історія, ІІІ,21). г) Климент є автором листа до Коринтян, який має великий авторитет, оскільки його надалі зачитують у церквах: «Існує один ширший і (водночас) чудовий лист Климента, який одностайно признається автентичним. Він написаний від імені Римської Церкви Церкві Коринтській, оскільки в Коринті стався тоді спір. Ми знаємо, що лист цей віддавна читали народові по церквах. Читають (його) і тепер» (Церковна історія, ІІІ, 16). ґ) Особливим авторитетом лист Климента до Коринтян втішається у Коринтській Церкві: «У Діонісія (історика) є послання до Римлян, адресоване тодішньому єпископові Сотеру (…). В цьому посланні він згадує і про лист Климента до Коринтян, підкреслюючи, що за встановленим звичаєм його читають по Церквах. «Сьогодні святий день Господній і ми прочитали ваше послання. Будемо його читати постійно для настанови самих себе, як рівно ж читаємо і того листа, якого прислав нам був ще Климент» (Церковна історія, IV,23,10-11). д) Клименту приписують також і інші послання, однак їх не можна вважати автентичними: «Треба знати, що Климентові приписують і другого листа, але ми знаємо, що він не є так знаним, як перший, і в старовину про нього не знали. Віднедавна йому стали приписувати багатослівні, довгі діалоги Петра з Аніоном. Ніхто з древніх про нього не згадує, як також немає в них чистого апостольського навчання» (Церковна історія, ІІІ, 38,4). е) Климент міг бути редактором листа до Євреїв, який він переклав грецькою мовою: «Свого листа, який усі визнали, він (Климент) написав Коринтській Церкві від імені Римської. В ньому він наводить багато думок з листа до Євреїв, деякі дослівно. (Він також) показує, що цей лист не є (для нього) новим. (…) Павло писав євреям рідною мовою. І, одні кажуть, що євангелист Лука, а інші, що Климент переклав його грецькою. Останнє здається більш ймовірним і за подібністю мови між Климентовим листом і листом до Євреїв, і за незначною різницею думок в обох листах» (Церковна історія, ІІІ, 38,1-3). є) Климент помер за правління Траяна, будучи єпископом Римської Церкви дев’ять років: «На третьому році правління згаданого імператора Траяна Климент, єпископ Римський, помер, передаючи своє служіння Еваресту. Протягом дев’яти років він очолював вивчення Божественного» (Церковна історія, ІІІ, 34). Наведені цитати з Церковної історії Євсевія Кесарійського надзвичайно багаті. Автор, як бачимо, черпає з різних традицій – тих, які йому передували, і сучасних із ним. Єронім (340-420) Св. Єронім про Климента Римського згадує у своєму творі Про славних мужів. Ось його слова: «Климент, про якого апостол Павло у своєму листі до Филип’ян говорить: «і з Климентом та іншими моїми співробітниками, імена яких у книзі життя», був четвертим єпископом Риму після Петра, якщо насправді другим був Лін, а третім Анаклет. Хоча багато латинян вважають, що Климент був другим після апостолів. Він написав від імені Римської Церкви дуже цінного листа Коринтянам, якого подекуди читають привселюдно, і, як мені здається, подібного за стилем до Листа до Євреїв, якого приписують Павлові, проте який відрізняється від цього листа не тільки багатьма ідеями, але й порядком слів. Подібність щодо інших аспектів не є значною. Існує також другий лист під його іменем, що відкидають ранні автори, а також «Спір між Петром і Апіоном», записаний дослівно. Однак Євсевій у третій книзі «Церковної історії» відкидає авторство Климента. Помер Климент на третьому році правління Траяна, а церква, споруджена в Римі, зберігає про нього пам’ять по сьогоднішній день» (Про славних мужів, 15). Як бачимо, Єронім практично повторює про Климента все те, що успадкував від своїх попередників. Однак особливої уваги вартий той факт, що вже Єронім є свідком побутування різних думок щодо черговості Климента на Римському єпископському уряді, оскільки одні вважали його четвертим від початку, а інші безпосереднім наступником апостола Петра. Автор твору Про славних мужів намагається так само точніше подати дату смерті Климента. А саме на третій рік правління імператора Траяна (98-117), чим вказує на те, що Климент Римський помер біля 101 року. Єронім не оповідає ще детальніше про обставини смерті Климента, згадує тільки про культ, який існував у його часи навколо особи святого. Видимим його знаком була церква, збудована в Римі на його честь. Епіфаній з Саламіни (315-403) Про Климентове наступництво на Римському престолі читаємо також у Епіфанія з Саламіни, званого також Кіпрським. У своєму Панаріоні він стверджує, що Климент Римський став єпископом Риму після Ліна і Анаклета. У підвалинах Римської Церкви, за Епіфанієм, стоять обидва первоапостоли Петро і Павло. Він також наголошує на тому, що Климент був сучасником згаданих апостолів і що про нього йдеться у Листі до Римлян. Однак при цьому не вказує місця в листі, на яке він покликається. Ймовірно, Епіфаній переплутав згадку про Климента з Листа до Филип’ян із Листом до Римлян. Епіфаній згадує також про один з творів, який ліг в основу псевдо-климентинського роману, а саме Подорож Петра, у якій Климент є подорожнім апостола. При цьому єпископ Саламіни зауважує, що цей твір має спотворений зміст і надзвичайно популярний серед ебонітів – одній з відомих юдео-християнських сект. Руфін з Аквілеї (345-410) Апостольське спадкоємство Климента Римського є також вагомим аргументом для Руфіна з Аквілеї. Саме на цьому він наголошує, коли говорить про Климента у своєму творі Про спотворення книг Оригена. Руфін стверджує, що він був мужем апостольським, який передав у письмовій формі все те, що говорили апостоли. Він також ідентифікує його з Климентом, про якого згадує апостол Павло в листі до Филип’ян 4,3. У Руфіна знаходимо також згадку про те, що Климент Римський завершив своє життя як мученик. Слова Руфіна про Климента варті того, щоб їх зацитувати: «Климент, учень апостолів та мученик, який був єпископом Римської Церкви після апостолів, написав твір, що називається Recognitiones. Він був апостольським мужем при апостолі і переніс на папір усе те, що говорили апостоли. Та й Павло про нього свідчить: «і з Климентом та іншими моїми співробітниками, імена яких у книзі життя» (Про спотворення книг Оригена, 3) Твір, про який згадує Руфін, згодом він же переклав латиною на прохання єпископа міста Веллетрі Гаудеріха. У передмові до перекладу Руфін згадує також і про лист Климента до Якова, якого той написав на прохання апостола Петра. З цього листа випливає, що Климент посів апостольський престол у Римі відразу після верховного апостола, а не після Ліна і Анаклета. Руфін, маючи перед очима інше свідчення традиції, яке бачило Климента як третього наступника після Петра, намагається пояснити ці розбіжності. Ось його пояснення: «То правда, що Лін і Анаклет були єпископами в Римі раніше за Климента, але тоді Петро ще жив. Вони займалися справами, які відносилися безпосередньо до єпископського служіння, цей же (Климент) займався апостольською місією. Це те саме, про що читаємо, що сталося в Кесарії, де він (Петро), будучи на місці, рукоположив єпископом Закхея. Таким чином, обидві версії є правдивими: про те, що на списку вони (Лін і Анаклет) є зазначені як єпископи, що були перед Климентом, однак, незважаючи на це, все ж таки Климент, після смерті Петра, прийняв катедру проповіді» (Вступ до Recognitiones Климента 13). Як бачимо, Руфін застосовує досить цікаве розрізнення видів служіння. Перше називає єпископським. Воно полягає у виконуванні актуальної євангельської місії, пов’язаної з конкретною спільнотою. Інший вид служіння – це апостольське. Воно поширюється на всіх вірних, незалежно від місця їхнього перебування. Саме за таким критерієм Руфін вважає прийнятною думку про те, що Климент, який був наділений місією апостольського служіння, міг бути безпосереднім наступником апостола Петра на Римській кафедрі. ІІІ. Історіографічні джерела Светоній (Gaius Suetonius Tranquillus; 70-126) Римський письменник Светоній у своєму творі Про життя Імператорів, розповідає про римського імператора Доміціяна (81-96). Між іншим, звертає увагу на те, що через надмірну заздрість та безпідставну підозру (ex tenuissima suspicione) він наважився посягнути на життя членів своєї родини, зокрема на свого двоюрідного брата Флавія Климента. Ось як про це пише сам Светоній: «Наприкінці, через безпідставну підозру і майже під час виконування консульської служби, він (Доміціян) убив свого двоюрідного брата Климента Флавія, особу цілковито пасивну. Його ж дітей, ще маленьких, призначив своїми спадкоємцями, змінюючи їхні імена в той спосіб, що одного назвав Веспасіяном, а іншого Доміціяном. Це було злодіяння, яке, передовсім, пришвидшило його смерть» (Про життя Імператорів, VIII,15). Заслуговують на увагу слова Светонія, якими він характеризує Флавія Климента. Називає він його людиною «цілковито пасивною» (contemptissimae inertiae). Така характеристика римського історика виглядає дуже дивною, адже цей факт міг бути поважною перешкодою у виконуванні його публічного уряду консула. З іншого боку, немає підстав не вірити свідоцтву Светонія, адже він ще за часів імператора Андріяна розпочав свою публічну кар’єру, а за правління Траяна виконував функцію його особистого секретаря (magister epistolarum). Сучасні дослідники, намагаючись зрозуміти думку Светонія, стверджують, що той, правдоподібно, мав на увазі пасивність Флавія Климента щодо імператорського культу, який так активно розвивав Доміціян. А такими, передовсім, були християни, тому не раз зазнавали переслідувань і гонінь. З цього можна було би припустити, що характеристика Флавія Климента як людини contemptissimae inertiae може бути натяком на його симпатію або навіть приналежність до первісної спільноти християн. Підтвердження такого припущення знаходимо у свідоцтві іншого римського історика грецького походження Діона Кассія. Діон Кассій (Lucius Claudius Cassius Dio Cocceianus; 155-229) Діон Кассій у своєму творі Римська історія так само згадує про епізод з життя імператора Доміціяна, про який розповідав Светоній. Проте його розповідь є конкретнішою і зрозумілішою. Ось його слова: «Цього ж самого року (95) Доміціян разом із багатьма іншими засудив консула Флавія Климента, незважаючи на те, що він був його двоюрідним братом і який мав за жінку одну з його родичок, Флавію Домітіллу. Їх обох, як також і інших, він звинуватив в атеїзмі та зіпсованості юдейськими звичаями. Одних було приречено на смерть, іншим конфісковано майно. Що стосується Флавії Домітілли, то її тільки вислано на заслання в Пандатарію» (Римська історія, 67,14). Бачимо, що текст Діона Кассія надає більше інформації до попередньої розповіді Светонія. По-перше, від нього ми довідуємося, що кари Доміціяна зазнав не тільки Флавій Климент, але також його дружина Домітілла. По-друге, автор виразно називає причини, через які їх засуджено: атеїзм і прихильність до юдейських звичаїв. Якщо взяти до уваги той факт, що у первісному християнстві більшість становили вихідці з юдаїзму, як також ставлення християн до культу імператора, то це дає нам вагому підставу висунути гіпотезу про те, що Флавій Климент та його дружина Домітілла могли справді належати до християнської спільноти Риму. З черги, це також було б виразним свідоцтвом того, що християнство за правління Доміціяна проникло у вищі сфери тогочасного суспільства і мало тут своїх представників. Проте це лише здогад, що немає вагомих документальних свідчень. Наведене припущення знаходить свій відгомін у вже згаданого церковного історика Євсевія Кесарійського. Євсевій Кесарійський (260-340) У своїй Церковній історії Євсевій, описуючи часи правління Доміціяна, згадує, між іншим, і про таке: «В часі, який описуємо, наша віра так просіяла, що навіть письменники, далекі від нашого вчення, не втрималися, щоб не розповісти про це переслідування і його мучеників. Вони точно окреслили його час: п’ятнадцятий рік Доміціяна, Флавія Домітілла, племінниця Климента Флавія, одного з тодішніх римських консулів, за визнання віри в Христа була разом з багатьма іншими покарана виселенням на острів Понтія» (Церковна історія, ІІІ,18,4). Текст Євсевія, що можна легко зауважити, в деяких історичних деталях діаметрально відрізняється від попередніх. Передовсім, йдеться про те, що Флавія Домітілла фігурує тут не як дружина Флавія Климента, римського консула, але як його племінниця. Опісля, за Євсевієм, місцем заслання Флавії Домітілли був острів Понтія, а не Пандатарія, як про це згадує Діон Кассій. Проте для нас важливим є те, що Євсевій підтверджує той факт, що Флавію Домітіллу все ж таки засудив Доміціян саме за причетність до християнської віри. Однак виникає запитання: яку Флавію Домітіллу мав на увазі Євсевій, оскільки історія знає три постаті, які фігурували під таким самим іменем: Флавія Домітілла, звана Старшою: була дружиною римського імператора Веспасіяна та матір’ю імператорів Тита і Доміціяна, а також Флавії Домітілли Молодшої. Флавія Домітілля Молодша: ймовірно була дружиною Квітно Петіліо Черіале (Quinto Petilio Ceriale), римського генерала, родича імператора Веспасіяна. Флавія Домітілла, християнська свята: була дочкою Флавії Домітілли Молодшої та батька, ім’я якого не є відомим. Вони була також племінницею імператора Доміціяна. Саме її ім’я є серед імен святих Церкви. Про яку з цих трьох говорить Євсевій, сказати важко. З огляду на час, Флавія Домітілла, християнка, цілком могла бути дружиною Флавія Климента консула, адже відомо, що вона народилася близько 60 р., а він був консулом близько 95 р. У кожному разі тексти згаданих істориків не дають найменшого приводу ідентифікувати Флавія Климента з Климентом, єпископом Риму. Проте, як побачимо пізніше, ця інформація приведе до постання літератури, званої псевдо-климентинською, яка намагатиметься пов’язати консула Климента з єпископом Климентом. IV. Псевдо-климентинські джерела Під назвою псевдо-климентини у сучасній науковій літературі розуміють передовсім два твори – Homiliae (Гомілії, Бесіди) та Recognitiones (Зустрічі, Розпізнавання). Оскільки обом текстам властивий особливий літературний жанр, який відповідає романові, то нерідко ці два твори фігурують під назвою «Псевдо-климентинський роман». Homiliae Перший твір зберігся у грецькій версії у двох рукописах – Паризькому (Parisinus gr. 930) з XII ст. та Римському (Codex Ottobonianus 443), який відкрили щойно у 1838 р. Він зберігається у Ватиканській бібліотеці і датується XIV ст. Другий рукопис, що є краще впорядкованим, містить 20 гомілій, яким передують три інші документи: Лист Петра Якову, єпископові Єрусалимському; Відповідь Якова Петрові, де він зобов’язується зберігати в таємниці надіслані йому документи, особливо щодо тих представників спільноти, які не пробули у християнському житті щонайменше 6 років; Лист Климента Якову, у якому він сповіщає останнього про смерть Петра, як також про те, що той перед своєю смертю призначив його, Климента, своїм спадкоємцем з усіма правами, що випливають з цього апостольського уряду. Homiliae є збіркою катехиз апостола Петра, які той виголошував протягом своїх місійних подорожей. У них часто йдеться про єдність Бога, походження зла, а також про Правдивого пророка. Усі ці богословсько-доктринальні фрагменти є результатом диспуту апостола з Симоном чарівником, про якого читаємо у Діяннях Апостолів 8, 9-10. Водночас Homiliae частково відображають вчення ебіонітів та юдейських гностиків, яке цілковито всуперечить новозавітній доктрині. Можливо тому Homiliae не зазнали такого поширення, як Recognitiones. Recognitiones На відміну від Homiliae, текст Recognitiones зберігся у щонайменше 120 рукописах, щоправда, у латинській версії, якій завдячуємо Руфінові з Аквілеї. Але існування грецького оригіналу поза сумнівом. Про це свідчить сам Руфін, який у листі до Гавдеріха Веллетрійського, що пізніше став передмовою до видань Recognitiones, пише: «Думаю, що ти знаєш про те, що існують дві версії цього самого твору грецькою мовою, який наш Климент назвав Anagnoseon або Recognitiones. Ці дві версії, які в деяких частинах різняться, здебільшого дотримуються тієї самої розповіді». Говорячи про дві версії того самого твору, Руфін має на увазі Homiliae та Recognitiones. Проте це розрізнення було зроблено набагато пізніше. За структурою Recognitiones поділяються на 10 книг. Коли ж порівняти зміст Homiliae та Recognitiones, то бачимо, що вони є майже ідентичними, за винятком деяких частин. Наочно цю схожість наведено у таблиці. Порівняльна таблиця подібностей та розбіжностей між Recognitiones і Homiliae Recognitiones (=Rec)Homiliae (=Hom)II, IIII, IIIIII-IV-VIIIVVIII, IXVX, XI, 1-18VIXI, 19-36VIIXII, XIIIVIII, IXXIV, XV-XVI-XIXXXX Epitomae Окрім згаданих творів існує також третій, який фігурує під назвою Epitomae (Витяги). Він зберігся у трьох рукописах варіантах. Найдавніша Epitoma датується VII-VIII ст. Epitomae – це витяги з двох попередніх творів. Вони служили літургійному вжиткові. Їх автори ставили перед собою мету подати біографію Климента Римського, оминаючи при цьому всі богословсько-доктринальні частини, якими переповнені Homiliae та Recognitiones. Коли спробувати коротко викласти зміст Epitomae, то схематично його можна було б представити так: Глави 1-142: представлення у стислій формі дидактичних частин, які містяться в Homiliae. Глави 143-144: перехід до наступної частини твору. Глави 145-147: стислий переказ Листа Климента Якову. Глави 148-173: розповідь про заслання Климента в Херсонес, його місійну працю серед в’язнів у мраморних каменоломнях та його мучеництво за Христову віру (авторства Симеона Метафраста). Глави 174-179: розповідь про чудо з дитям під назвою «peri. tou/ qau,matoj tou/ gegono,toj eivj pai/da u`po. tou/ a`gi,ou i`eroma,rturoj Klh,mentoj», авторство якого приписують Єфремові, єпископові Херсонесу, та закінчення. Не вникаючи детально у розповідь Epitomae про Климента, хочу лише наголосити, що саме цей твір став одним із основних джерел для слов’янських агіографічних писань, які набули особливого розвитку з часу віднайдення мощів Климента Римського, яке завдячуємо солунським братам Кирилові і Методію. Климент Римський у «Псевдо-климентинському романі» У псевдо-климентиському романі Климент Римський виступає одночасно як головний герой і оповідач. Про себе він розповідає від власного імені. Що довідуємося з його розповіді? Отож, вже на самому початку автор наголошує на тому, що він є корінним римлянином (Ἐγὼ Κλήμης, Ῥωμαίων πολίτης). Шукаючи відповіді на питання про життя після смерті, як також і на інші, пов’язані з цим теми, він вдається до ради філософів, астрологів, і навіть до чарівників. Але вони не можуть дати йому задовільної відповіді. Одного разу в Римі Климент зустрічає чоловіка на ім’я Варнава, який розповідає йому про Сина Божого, що приніс на землю добру новину про Царство Боже та про вічне життя. Познайомившись з Варнавою, Климент вирішує податися до Юдеї. Прибувши до Кесарії Стратонської, найбільшого міста Палестини, він, за посередництвом Варнави, зустрічається з апостолом Петром, який приймає його дуже радо. Саме тут, спілкуючись із Петром, Климент отримав відповіді на питання, які відкрили йому очі. Апостол, бажаючи його ще більше повчити у християнській доктрині, бере його зі собою в місійні подорожі, основою яких є диспути з Симоном чарівником. Разом з Петром подорожують так само Микита і Аквіла, які раніше були учнями Симона, але пізніше, завдяки апостолу Петру, навернулися до Христової віри. Беручи участь в усіх публічних диспутах апостола, Климент отримує він нього розпорядження викласти усе сказане і почуте на письмі і передати апостолу Якову. Згодом Климент отримує хрещення від самого Петра. Найцікавіша розповідь розпочинається у книзі VII Recognitiones, відповідник якої є також в Homiliae, коли Климент вирішує розповісти апостолові Петру історію свого життя, особливо зупиняючись на трагічній долі своєї родини. За його словами, він був сином Фаустиніана і Маттідії. Його батько був близьким родичем імператора, так само і мати походила з вельможної римської сім’ї. Подружжя мало трьох синів, наймолодший з яких був саме він, Климент. Коли йому виповнилося 5 років, матері приснився сон, в якому вона почула голос, що велів їй покинути місто на 10 років разом з дітьми, якщо ж вона залишить, їх чекає смерть. Про це все Климент довідався від свого батька. Оскільки Фаустиніан був люблячим батьком, він дав своїй дружині Маттідії кошти і відправив разом з двома синами морем до Атен. Третього ж сина він залишив при собі. Через рік, Фаустиніан вислав своїх слуг, щоб ті довідалися, як живе дружина і сини, даючи їм на дорогу немалу суму грошей. Однак слуги зникли безслідно. Через три роки він знову вислав інших. Ті повернулися, проте не знайшли жодної вістки про родину Фаустиніана. Урешті-решт Фаустиніан у розпачі подався до порту, щоб розпитати моряків, чи вони бува щось бачили, а може й чули про Маттідію і двох синів. Різні різне говорили, однак нічого конкретного ні від кого він не довідався. Залишивши Климента у віці 12 років у Римі на опіку прокураторам, Фаустиніан сам подався на пошуки дружини та дітей. З того часу, закінчує Климент, «минуло 20 років, а я ніколи не отримав жодної вістки про нього». З того робимо висновок, що коли Климент розповідав про усе це апостолові Петрові, то мав 32 роки. Ця розповідь Климента є немовби закваскою усього роману. Далі, добравшись до острова Арадо, Петро, коли Климент на деякий час його випередив, зустрічає жебрачку, що сидить на головній площі і просить милостиню. Вона розпочинає розповідати йому про своє життя. Петро, знаючи історію родини Климента, розпізнає в жебрачці Маттідію, його матір. Вона, щоправда, уточнює деякі деталі щодо свого сну. Отож, вона стверджує, що рідний брат її чоловіка запалав до неї шаленою пристрастю. Вона ж, цінуючи як найбільший скарб чистоту, вирішила нічого не казати чоловікові. Шукаючи шляхів вирішення проблеми, вигадала, що їй приснився сон, у якому почула голос якогось бога, що казав їй покинути свою країну. Попливши морем до Атен, потрапила у шторм, після якого сама вижила. Натомість про синів своїх не має жодної вістки. Щоб не продовжувати довго цієї розповіді, згадаю тільки те, що увесь цей роман, як і більшість романів, закінчується добре. Климент упізнає у ціій жінці свою матір. Опісля разом з нею вони упізнають двох інших братів, якими виявилися Микита і Аквіла, що були раніше учнями Симона чарівника. Наприкінці усі разом вони віднаходять свого батька, який приймає хрещення, стаючи одним з послідовників Христа. З Листа Климента Якову довідуємося вже, що Петро перед своєю смертю призначає його своїм спадкоємцем і просить Якова визнати Климента Главою Церкви. Таким чином, як бачимо, Псевдо-климентинський роман таємно пов’язав між собою Климента, єпископа Риму, з Климентом Флавієм, консулом. Приводом для цього послужила згадка про те, Климент, учень апостола Петра, походив з родини імператора. Критичний аналіз Псевдо-климентинського роману Очевидно, розповідь про Климента, яку подають нам Homiliae та Recognitones, не можна вважати історичною. За нею стояла ідеологічна мета. Саме на це, ще на початку минулого століття звернув увагу протестантський дослідник O.Cullmann. Він висунув гіпотезу, яку донині підтримують дослідники псевдо-климентин, про те, що в основі виникнення Homiliae та Recognitones лежить якийсь Первісний твір (Grünschrift), який, правдоподібно, складався з кількох документів, на які складаються: Проповіді Петра: документ «таємного характеру», який виник під кінець І ст. або на початку ІІ ст. Його автором мусив бути якийсь юдео-християнин, народжений у Зайорданні, що був противником апостола Павла. Подорожі Петра: вони виникли пізніше. Їх автор намагався переробити Проповіді Петра, усуваючи з них анти-павліські настрої та приписуючи їх авторство Климентові Римському, знаній постаті у Первісній Церкві. Юдейська Апологія: документ, який виник наприкінці І ст. і не пізніше 135 р. У ній містилися богословські трактати, які мали на меті оборону юдейського монотеїзму, свобідної волі та боротьбу з концепцією фатуму, яку пропагували стоїки. Римська п’єса: вона стала зв’язковим елементом між усіма попередніми документами. В її основу була покладена історія родини Климента Римського, яка пережила трагічну розлуку і була назад возз’єднана завдяки проповіді апостола Петра. Між іншим, саме тому одна з версій псевдо-климентин так і називається: Recognitiones, тобто Зустрічі. Як бачимо, всі згадані твори постали у різний час, однак їх спільним знаменником є те, що їх автори основною дійовою особою завжди намагалися вивести родовід Климента Римського з кесарської родини. Логічно виникає запитання: чому? Дати відповідь на це зовсім недавно спробував французький дослідник B.Pouderon. Він звернув увагу на те, що в тій редакції псевдо-климентинського роману, в який він дійшов до наших днів, існують дві тенденції ідентифікації Климента Римського з вихідцем з імператорського дому, тобто з Климентом Флавієм. Одна має єврейське, друга – християнське походження. Єврейська тенденція: Климент з псевдо-климентин – це консул Климент Флавій, єврей прозеліт Єврейську тенденцію, яка представляє Климента як прозеліта, дослідник вбачає у словах самого Климента, що їх передає автор Homilae. До речі, у іншому псевдо-климентинському творі Recognitiones не знаходимо аналогічних відповідників. Отож, дискутуючи з Апіоном, представником грецької культури, Климент свідчить таке: «До сих пір я доглибно вивчав різні системи знаменитих філософів, однак не знайшов у них жодної користі, окрім доктрини, яка є у Юдеїв. Один представник цього народу прибув був до Риму. Протягом однієї щасливої зустрічі він виклав мені з великою простотою доктрину про божественну єдність» (Гомілія V, 28,2). Як бачимо, у цьому фрагменті Климент ідентифікує себе з тим, який цілковито повірив єврейській релігійній доктрині. Мало того, єдність божества є для нього основним переконливим аргументом. Інший фрагмент з Homilae, на який звернув увагу B.Pouderon, вкладений в уста Аніона. Він змальовує Климента публіці такими словами: «Ось Климент, благородне походження та погляди якого я довго перед вами звеличував. Я говорив вам, що цей чоловік є з роду Кесаря Тиверія. Він має доглибне розуміння грецької культури, але, тим не менше, захопився одним варваром, щоб діяти і говорити по-юдейськи. Він думає, що посвятився практиці побожності. Але, скажи мені, чи не допускаєшся більшої провини через те, що покинув звичаї своїх предків для того, щоб приєднатися до варварських звичаїв?» (Гомілія ІV, 7,2-3). Апіон у своїй промові виразно закидує Климентові прозелітизм, який полягає у відверненні від віри своїх попередників. Доливає оливи у вогонь і той факт, що Климент походить зі славної римської родини. Шукаючи історичного підґрунтя ситуації, описаній у Homilae, B.Pouderon натрапив на один з фрагментів Вавилонського Талмуду (תלמוד בבלי), який датується VI ст. Саме в ньому йдеться про свято Геннусія, коли жиди споминали всіх неєврейських царів, які спричинилися до блага жидівського народу. Там рівно ж знаходимо розповідь про одного високопоставленого чиновника при римському імператорі Доміціанові по імені Кеті бер Шалом. У час, коли імператор задумав викорінити з римської імперії усіх жидів, Кеті бер Шалом став на їх захист, кажучи: «Світ не може існувати без євреїв, як без вітрів – сказав він, аргументуючи свій захист. - Імперія без євреїв буде неповноцінною...». А далі цитую за текстом: «Катія бен Шалом врятував єврейський народ, але сам був засуджений на смерть разом зі своїми товаришами за перемогу у спорі з імператором. Коли його провадили на місце страти, він почув з натовпу слова жінки, яка сказала: “Горе кораблеві, який не заплатив данини…”. І він зрозумів натяк. Не може він потрапити до Майбутнього світу з євреями, будучи необрізаним. Катія бен Шалом нахилився і на очах усіх відтяв собі край плоті. А перед смертю сказав: - Віддайте моє майно равві Акибі (великий учитель Мішни, II ст.) І ось почувся Голос з Неба, який казав: - Катія Бен Шалом знайшов уділ у Майбутньому світі... Сказав равві: - Буває, що людина заслуговує на Майбутній світ в одну мить, але буває й так, що на це знадобляться роки тяжкої праці...» (Вавилонський Талмуд, Абода Зара, Лист 10 б). Бачимо, що суть розповіді Талмуду полягає в тому, що високий чиновник Римської імперії прийняв юдейську віру через власноручне обрізання. Однак вона містить в собі певні недоречності. З одного боку, текст виразно вказує на те, що римський чиновник не був за національністю євреєм, оскільки не був обрізаним. З іншого, його ім’я має єврейське походження – Катія бен Шалом. B.Pouderon пояснює це так: ім’я Катія бен Шалом перекладається як Син Миру. Натомість, переносячи його ґрунт латинської мови, можна перекласти як Clemens. У результаті такого аналізу дослідник прийшов до висновку, що у коренів єврейської тенденції ідентифікації Климента з псевдо-климентинського роману з Климентом Флавієм, жидом-прозелітом стоїть якась історична розповідь про мученика за віру, який походив з славного римського роду. Християнська тенденція: Климент з псевдо-климентин – це консул Климент Флавій, християнин Християнська тенденція псевдо-климентиського роману, на думку B.Pouderon, проявляється там, де є намагання показати, що Климент Римський, учень апостола Петра, був саме християнином Климентом Флавієм, консулом. Дослідник вбачає її слід у словах Климента, що їх знаходимо як в Homiliae, так і Recognitiones. Ось як вони звучать: «Є багато поважних осіб, які походять з роду Кесаря. Моєму ж батькові, який був його родичем і від якого отримав виховання, сам Кесар дав за жінку одну з представниць славної родини. Від неї він мав двоє близнят, ще перед тим, як народився я» (Recognitiones VII, 8,2). Автор і оповідач псевдо-климентинського роману намагається показати, що він по лінії батька походить з родини Кесаря. Саме він був родичем батька Климента і навіть сам знайшов йому жінку з-посеред знатних римлянок. Окрім того, християнський автор псевдо-Климентин намагається наголосити на тому, що Климент був учнем апостола Петра. Мало того, що Петро доручив йому провадити після себе Церкву. Таким чином, Климент став його безпосереднім наступником. Щоб краще зрозуміти цей напрямок думки головного героя псевдо-климентин, відкличмося до одного з давніх старохристиянських документів під назвою Passio SS. Nerei et Achillei. Святі Нерей і Ахіллей належать до легендарних святих римської Церкви, історичних відомостей про яких нині немає. Отож, у цьому Passio йдеться про те, як Нерей і Ахіллей були євнухами у однієї вельможної римлянки по імені Домітілла, яка походила з кесарського роду. Після смерті матері вона хотіла зійти на неправедну життєву дорогу, але євнухи зупиняють її, пригадуючи виховання матері. Суть усієї розповіді в тому, що Домітілла завдяки євнухам стала ревною християнкою, що зазнала вигнання. Для нас, однак, цікавим є те, що в цьому документі згадується рівно ж Климент Флавій і Климент, єпископ Римський. Лише, на думку автора Passio SS. Nerei et Achillei перший, тобто консул, був дядьком єпископа Риму. Коли порівняємо це свідчення зі свідченням Євсевія Кесарійського, то можемо віднайти певну спільну ідеологічну думку між цими різними документами, а саме намагання показати, що Климент Флавій мав пряме відношення до Климента Римського. V. Агіографічні джерела Агіографічні джерела зберегли кілька цінних документів, які проливають світло на проблематику ідентичності третього після апостола Петра наслідника Римського апостольського престолу. Звичайно, стиль і жанр агіографічної літератури є особливий. Передовсім він ставить перед собою мету наголосити на тих сторонах життя людини, які б виразно вказували на її святість. Однак знаходимо тут так само багато цінної інформації історичного характеру, оскільки основним полем для пера агіографа є людина, яка жила у чітко визначений період історії. Отож, можемо вказати на кілька документів агіографічного жанру, які належать до тематики, що нас цікавить. Це Passio Sancti Clementis Аналізуючи патристичні свідчення про Климента Римського, ми мали можливість зауважити, що вони не згадують про мученицьку кончину Климента Римського. Єдиним винятком є Руфін з Аквілеї, який у листі до Гаудеріха Веллетрійського одним словом натякає на те, що учень апостола Петра Климент закінчив свій життєвий шлях як мученик. Свідчення про мучеництво Климента починає набувати великого розголосу з V ст. Отож, для прикладу, в одному з послань Папи Зосими від 417 р. знаходимо згадку про нього, як про мученика Церкви. Однак, здається, що основою усіх документів про Климентове мучеництво став твір Passio Sancti Clementis. Він походить з V ст. і зберігся у грецьких і латинських версіях. Останні дослідження виявили, що першим все ж таки постав латинський варіант цієї розповіді, а потім його переклали грецькою. Passio Sancti Clementis розповідає про те, як Климент, за проповідування християнської віри в Римі та за навернення багатьох представників тодішньої аристократії, був приречений на заслання до Херсонесу, однієї з найбільш славних грецьких колоній. Прибувши туди, він знаходить там багатьох християн, які працювали тут як каторжники в мармурових каменоломнях. Завдяки місії Климента за короткий час у Херсонеському поселенні багато з поган навернулося, постали численні храми. Ця вістка донеслася аж до Риму, звідки прийшов наказ стратити Климента. Його відвезли човном у море, прив’язали до шиї якір і втопили. Багато людей спостерігали за цим з берега, опісля ж вирішили знайти тіло мученика. Коли чудесним способом море розступилося, люди, на чолі з Климентовими учнями Титом і Фивом, віднайшли на місці, де втопили Климента, маленьку церковцю, яку спорудили ангели, де знаходилися його мощі. Доказом того, що ці мощі належали саме Климентові, був якір, який лежва біля домовини. Люди вирішили не забирати мощі, а залишити їх на місці. Щороку у день смерті Климента, море розступалось, і побожні прочани могли помолитися біля гробу мученика і досвідчити його заступництва. У деяких версіях Passio Sancti Clementis додана також розповідь про Чудо з хлопцем, батьки якого забули його біля гробу мученика. Йдучи додому, зауважили, що сина біля них немає. Повернулись до моря, але воно вже зімкнулося. У розпачі вони повернулися до свого дому, вже не сподіваючись побачити хлопця. Але наступного року у той самий час – день смерті Климента – вони прийшли знову до його гробу. На превелике здивування батьки знайшли хлопця живим і здоровим. Розпитуючи його про те, як він вижив, хлопець вказав рукою на гріб Климента, показуючи цим самим, що сам мученик опікувався ним. Очевидно, що розповідь Passio Sancti Clementis містить багато фантастичних елементів, тому у науковій літературі вона також фігурує під назвою Легенда про мучеництво Святого Климента. Деякі літературні критики навіть схиляються до думки, що початки цієї легенди виникли в Римі, опісля вона поширилася в Херсонесі, щоб потім знову повернутися на Захід. Підтвердженням цього може бути твір Григорія з Тур під назвою Книга чуд на славу мучеників. Григорій з Тур (538-593): Книга чуд на славу мучеників, 35 У 35 главі згаданого твору Григорій розповідає про Климента Римського. Між іншим, він чітко стверджує, що Климент був мучеником. Його утопили в морі з якорем на шиї. Мощі святого спочивають на дні моря, а в день його мучеництва море розступається на три милі, так що паломники безперешкодно можуть прийти і помолитися біля гробу мученика. Григорію не відоме місце мучеництва Климента, тобто Херсонес. Він тільки каже, що його мощі спочивають на дні моря. 36 глава цього ж твору наводить на здогад, що за Григорієм, Климент мав утонути біля берегів французького міста Лімузен, на півдні Франції. Він згадує про те, як одного разу основне джерело, яке зрошувало всю околицю, змінило своє русло: почало витікати у багні. Це навело жах на хліборобів, які боялися за свій урожай, оскільки не було його чим підживити. Через три роки усі навколишні поля і сади висохли. Врешті-решт, місцевий священик на ім’я Арідій на прохання селян узяв мощі, які в селі вважали мощами Климента, і поставив на місці, де спочатку витікало джерело. Помолившись, він сказав: «Якщо це справді мощі Климента, то нехай вони покажуть свою силу». Після того, поклав мощі на місце попереднього витоку джерела і воно відразу повернуло своє русло там, де витікало спочатку. Мартирології, Синаксарі і Понтифікальні книги На відміну від попередніх агіографічних документів, Мартирології і Понтифікальні книги належать до тих, які мають свій статус і ранг, оскільки служать до літургійного вжитку. Що ж вони розповідають нам про Климента? Коли йдеться про Мартирології та Синаксарі, то найбільш відомими серед них є три наступні: Мартирологій Єроніма (Martyrologium Hieronymianum). Римський Мартирологій (Martyrologium Romanum). Константинопольський Синаксар (Synaxarium Constantinopolitanum). У різних Мартирологіях пам’ять Климента Римського святкується саме як пам’ять мученика. Вона припадає на 23 або 24 у Мартирологіях, а у Константинопольському Синаксарі – на 25 листопада. І так, у Мартирології Єроніма, який зберігся у кількох кодексах, знаходимо дві відмінні згадки про Климента. Перша вказує на те, що він був просто єпископом Риму: «Romae Clementis episcopi». Друга ж підкреслює і те, що він був також мучеником: «Romae Maximi natale sancti Clementis episcopi et martyris». На відміну від Мартирологія Єроніма, Римський Мартирологій подає більше інформації про святого Климента. У ньому знаходимо такий запис про нього: «Natalis sancti Clementis papae, qui tertius post beatum Petrum apostolum pontificatum tenuit, et in persecutione Traiani apud Chersonesum relegatus, ibi alligata ad collum eius anchora in mare paecipitatus (вкинутий) martyrio coronatur; cuius corpus Nicolao primo pontefice Romam translatum, in ecclesia, quae eius nomine antea (раніше) fuerat extructa (зведена), honorifice (почесно) reconditum () est». Бачимо, що Римський Мартирологій хоче підкреслити кілька головних моментів, пов’язаних не тільки з життям, а також з культом св. Климента: Климент названий Папою; він був наступником на апостольському престолі третім після апостола Петра; Климент за імператора Траяна був висланий на заслання, де увінчав своє життя мученицькою смертю; він був замучений через втоплення в море з прив’язаним до шиї якорем; його мощі переніс до Риму Папа Миколай І і встановив у церкві, яка була споруджена ще раніше в його честь. У Константинопольському Синаксарі, як ми вже згадували, пам’ять Климента Папи святкується 25 листопада разом зі священномучеником Петром Олександрійським. Інформація, яку він містить, базується здебільшого на Псевдо-климентинах, а також на розповіді про Мучеництво Святого Климента. Однак вона без усіляких труднощів говорить сама про себе: «Пам’ять святого священномученика Климента Папи Римського, учня “дорогоцінного” Петра апостола. Цей був римлянином з походження, походив із царського роду, син Фауста і Маттідії. Він осягнув усе знання грецької освіти. Одного разу, зустрівши Петра, найвищого главу апостолів, був навчений ним Христової істини і став автором апостольських установ. Його висвятили на пастиря віруючих Церкви в Римі. За царя Траяна через проповідування та проголошування Христа його ув’язнили, і за те, що він (Климент) не послухався (царського) наказу, його заслали у пустинне місце біля Херсонесу. Там далі поклали на його шию якір залізний і кинули у безодню (море). А тоді безодня відступила на три милі, і народ, прийшовши, там знайшов його з великою радістю уповаючи на Господа. Це сталося сьомого дня». Обширну інформацію, яка подекуди повторюється, але вносить багато чого нового у біографію Климента, знаходимо так само у Понтифікальних книгах: «Климент, був Римський громадянин, з регіону Celio monte, від батька Фаустина (на апостольському престолі) сидів 9 років, 2 місяці, 10 днів. Його понтифікат припав на час правління імператорів Гальби і Веспасіяна та консулів Трагали, Веспасіяна і Тита. Він написав багато ревних книжок про християнську релігію (увінчаний мучеництвом). Климент утворив 7 регіонів, поділив нотарів вірних церкві, щоби вони списували діяння славних мучеників, кожний у своєму регіоні. (Він також написав два листи, які звуться католицькими. Він кермував Церквою з мандату блаженного Петра, оскільки йому Господом Ісусом Христом катедра передана була. Про це говориться в листі до Якова, якого Климент написав з доручення апостола Петра. Саме Климентові була передана апостольська катедра, ще перед Ліном і Клетом. Ті ж виконували священичу місію, а пізніше отримали єпископське рукоположення. Він висвятив 10 пресвітерів, 2 дияконів та 15 єпископів по різних місцях. Прийняв мучеництво третього року Траяна. Похований в Греції». Новизна, яку вносять Понтифікальні книги, стосується передовсім точних років понтифікату Климента, його адміністрування та священнодіяння. Досить цікавою є інформація про те, що Климент похований у Греції. Ця думка може бути прийнятною, якщо врахувати, що Херсонес був грецькою колонією. Однак таке ствердження є також ознакою того, що автор цього запису не знав докладно про місце захоронення третього після апостола Петра наступника на Римському апостольському престолі. Проте він був твердо переконаний в тому, що Климент загинув смертю мученика. Це він особливо намагався підкреслити. Закінчення Отож, ознайомившись із панорамою свідчень традиції Церкви про Климента Римського, що можемо напевно ствердити про його історичну ідентичність? Він є історичною постаттю, яка здобула в первісному християнстві значну популярність, про що вже свідчить приписування йому великого числа творів. Він був третім наступником верховного апостола Петра на Римському апостольському престолі. Климент, поза сумнівом, є автором Листа до Коринтян, який мав величезний авторитет в первісному християнстві, до тієї міри, що деякі кодекси зачислюють його до низки книг Нового Завіту. У честь цього ж Климента в Римі, ще далеко до віднайдення його мощів солунськими братами Кирилом і Методієм у Херсонесі, була споруджена церква. Климент мусив бути прекрасно обізнаний з як з греко-римською, так і з юдейською культурою, хоча більшою мірою виявляє риси вихованця юдаїзму. Не має так само підстав сумніватися в тому, у що свято вірить традиція Церкви, а саме у Климентове мучеництво. Саме це переконання змусило Кирила Філософа ревно шукати мощі Климента Римського в Херсонесі. Решта сторін життя цього славного святого Церкви, як підкреслювалося на самому початку через недостатність достовірних джерел, залишаються для нас поки-що закритими. Проте, вже на підставі тих відомостей які маємо можемо сміливо сказати: св. Климент Римський, Папа, той, що «чув науку Апостолів на власні вуха», належить до тих найбільших світичів Церкви, які своїм життям і навчанням формували цілі покоління. Це стосується так само нашого українського народу. У своїй знаменитій монографії про Климента Римського «Святий Климент у Корсуні», І.Франко, про його культ у Київській Русі, писав таке: «Був мабуть такий момент, коли святий Климент готов був стати нашим національним святим, патроном руської землі, популярним пізніше як св. Юрій або св. Миколай». Продовжуючи думку великого Каменяра, можна піти набагато далі. Формуючи свою еклезіологію, Київська Церква намагалася показати своє апостольське походження. Климент Римський поряд з апостолом Андрієм стали в підвалинах цієї богословської концепції. Ця думка пронизує також мислення нашого Патріарха Йосифа у його Історії Вселенської Церкви в Україні. Спадщина апостолів Андрія і Климентія Римського є немов би тим спільним фундаментом, який об’єднує та утверджує колись єдину Київську Церкву. Тому студії спадщини Климента Римського, розвиток його культу є надзвичайно важливими, особливо в Україні. Сподіваймося і молімо св. Климента, щоб за його заступництвом, єдність у вірі і ділі стала основною стратегічною метою нашої Церкви і народу. Єрм. Юстин Бойко, студит Рим, 8 грудня 2009 року Божого Празник Святого Климента Папи Римського Інститут Святого Климента Папи Римського УКУ в Римі