У часи мого дитинства побачити священника було великим привілеєм. Коли я вперше побачив священника, мені здавалося, що я побачив самого Бога. Священники були рідкістю, бо це покликання було надзвичайно небезпечним для радянської влади. А бути священником Української Греко-Католицької Церкви означало бути завжди готовим бути арештованим, вивезеним на Сибір, розстріляним. Бути священником у ті часи не те, що було немодно. Воно було вкрай небезпечно і смертельно. Тому священників було дуже мало. А люди, у хатах яких священник служив Літургію були справді привілейованими. Саме у такій атмосфері зростала моя віра і моє покликання. Пам‘ятаю, що коли я вперше побачив священника, який зі мною малим ще й поговорив та звернув на мене увагу, то відразу сам захотів бути священником. Тоді я ще близько не розумів, що означає бути священником. Мене по дитячому захоплювала його постава і людяність, джерелом якої (це вже я згодом зрозумів) була велика любов до Бога. Напочатку 90-х, на хвилі національних перемін, бути священником стало вже модним у доброму розумінні того слова і захоплюючим. Зрештою, для суспільства, якому десятиліттями забороняли ходити до церкви і вірувати в Бога, це було немовби ковтком повітря на повні груди, у якому хотілося тривати вічність. Згодом священниче покликання стало немодним, а навіть предметом глузування. Для частини теперішнього суспільства священство стало асоціюватися з відсталістю, яка тормозить розвиток суспільства. Це у великій мірі вплинуло і на стан покликань як до монастирів так і до семінарій. До всього додалися і проблеми внутрішньоцерковні. Але, священники, незважаючи на моду, продовжують нести свій хрест і хрест свого народу. Хтось це виразно бачить, комусь не видно, а комусь байдуже. Наші священники є всюди, де наш народ! Вони є присутніми в усіх ділянках життя народу. Та найголовнішим у священнику є те, що він служить Літургію - складає ту жертву, яку Христос заповів звершувати аж до Його другого пришестя. Це є місія, до якої кличе сам Христос і тільки священників! Помолімося сьогодні за наших священників, щоби вони витривали у покликанні до кінця своїх днів! А також за нові покликання до священничого і монашого стану, щоби нашому народові ніколи не забракло тих, які щоденно нестимуть його хрест! Боже, благослови наших священників! P.S. Дуже дякую моєму приятелю отцю Миколі Мандрику, декану Княжому, який цими днями запросив мене на реколекції до парафіях, у яких він служить! Село Лядське (Червоне), Княжий деканат Львівської Архиєпархії УГКЦ 19 березня 2023 року Божого

Ласкаво запрошую усіх поглянути на толерантність симпатиків скверу! Радію Вашою креативністю! Молюся за усіх Вас і за прощення моїх гріхів! Цим самим дякую ініціативній групі "Врятуй сквер Святого Юра", які не встрівають у цю брудну дискусію! Все буде добре!

Хто уважно аналізує історію людства, особливо у світлі літературних джерел, тому може легко закрастися думка, що вона ходить по колу. Зрештою, деякі письменники античності напряму це стверджували. І виглядає, що якась доля правди у тому є. Та перед тим, які перейти до суті справи, дозвольте відкликатися саме до прикладу, який допоможе зрозуміти те, що хочу донести уважному читачеві. Історія Римської імперії особливими рядками вписала біографії імператорів, які нею правили. Читаючи «Життєписи дванадцяти цезарів» римського історика Гая Светонія Транквілла, можемо зробити для себе висновок, що деякі з них дійсно по-особливому вписалися у історію Римської імперії, а деякі, якщо висловлюватися сучасною дещо вульгарною мовою, в неї вляпалися. Саме таким, який не тільки вписався, але вляпався у історію цієї могутньої держави був цезар Калігула (повне ім`я – Гай Юлій Цезар Август Германік). Своє життя, як і більшість римських імператорів завершив він трагічно – його вбили в часі заколоту 24 січня 41 року в Римі. Римський історик Светоній, про якого була мова, описуючи життя Калігули, згадує про його особливу любов до коня на ім`я Incitatus, що у перекладі з латини означає Бистрий, Прудконогий, Хорт. Імператор наскільки любив його, що збудував для нього окрему конюшню з мармуру, оздоблену слоновою кістю та золотими прикрасами. Ба більше, він навіть виділив для коня палац з прислугою, куди час від час у його імені запрошував гостей. Він навіть оженив свого коня з кобилою на ім`я Пенелопа. Та найбільшим божевіллям, до якого дійшов Калігула було те, що він відкрив перед своїм конем політичну кар`єру. І так найперше він проголосив його громадянином Риму, потім сенатором, а наприкінці вніс його до списку кандидатів на пост консула. Звичайно, усі ці дії були спрямовані проти римського сенату, який Калігула ненавидів та бажав усіляким чином його принизити та висміяти. Зрештою, щоби не бути голослівним, передаю слова самого історика Светонія: «Аби його (тобто Калігули) кінь, Бистрий, добре відпочивав, напередодні змагань посилав по сусідніх вулицях своїх воїнів наводити спокій; попри те, що збудував для нього стайню з мармуру, а ясла зі слонової кості, попри пурпурові покривала і коштовні коралі, подарував йому навіть будинок з прислугою та всіляким крамом, куди згодом від його імені запрошував гостей, а врешті, як подейкують, планував призначити його консулом» . Хтось, хто читає ці рядки, запитає мене, а до чого зміряю. А ось до чого. Восени 2020 року до Львівської мерії забрався безіменний кіт, якого працівники мерії на чолі з паном мером приласкали, залишили в себе та «охрестили» Левчиком. Про цей факт мер та працівники Львівської міської ради сповістили громадськість через свої сторінки у соціальних мережах. Читаючи їхні дописи та споглядаючи фото милого сотворіння, тепло робилося на серці, а в голові крутилася думка про те, що вже не є таким поганим мер та його оточення, раз мають милосердя до тваринки. Але дальше, ситуація почала розвиватися дуже дивно, як на тверезомислячої людини. Новина про кота Левчика стрімко почала ширитися не тільки львівськими ЗМІ, але увійшла до топ-новин національних інтернет-видань. Згодом для Левчика була створена спеціальна сторінка у соціальній мережі Instagram. Опісля ж один з чільних працівників мерії у інтерв`ю Суспільному телебаченню заявив, що (цитую) «якось так стається, що кіт став улюбленцем всіх у (Львівській міській) раді, часто кіт бере участь у нарадах. Він має свій характер — веселий, дружелюбний, часами шкідник трошки» . І додав до цього, що є плани внести кота Левчика у штатний розклад. Відтоді стало зрозуміло, що кіт Левчик серйозно увійшов у політичне життя міста Львова, а його значимість проявиться згодом. Так і сталося, як гадалося! Нещодавно кіт щез. Подейкують, що в часі антитерористичних навчань, що їх проводила Служба безпеки України. І ніхто б не зауважив пропажу кота Левчика, якби на сполох не забив сам мер та його оточення. Через соціальні мережі вони гучно сповіщали про пропажу кота Левчика та обіцяли нагороду тому, хто допоможе його віднайти. І тут, на моє превелике здивування, новина про пропажу кота Левчика стала центральною не тільки у Львові. Про неї написало навіть таке авторитетне видання, як «Українська правда». Люди, у пошуках кота, забули навіть про усі власні проблеми, проблеми міста, як також про те, що в Україні триває війна і на Сході гинуть солдати. У соціальних мережах вони поділилися на два табори: одні співчували мерові і котові Левчику, інші ж почали кепкувати. Спостерігаючи за цим усім божевіллям, я зрозумів політичну роль кота Левчика у місті Львові – відволікати горожан від насущних проблем та демонструвати ніжне і м`яке серце мера та його оточення, які ночами не сплять, розшукуючи нещасного котика. І ось нарешті щастя знайшлося! Усі радіють і публікують дописи щасливих обличь. Один тільки кіт дивиться на це все видовище і не розуміє, до чого це все. Якщо чесно, кота мені дуже шкода, бо він виявився жертвою політичної гри львівської міської ради. Але, коли я читав коментарі щодо пропажі Левчика зі стін Львівської міської ради, то зрозумів, що кіт вже досить глибоко увійшов у політичне життя Львова і може зіграти важливу роль в часі майбутніх виборів мера або депутатів міської ради. Не маю найменших сумнівів у тому, що при такому божевіллі, якщо воно розвиватиметься і надалі, хтось з громадськості може запропонувати обрати кота Левчика депутатом Львівської міської ради. Звичайно, що це глум над депутатським корпусом! Але, враховуючи градус ненависті до деяких представників народу, не здивуюся, коли кота Левчика внесуть до виборчого списку і він набере відповідну кількість голосів. Той, хто дочитав ці рядки, зрозумів, чому я назвав мою статтю «Синдромом Калігули у Львівській міській раді». А пишу все це для того, щоби закликати мера та його оточення повернутися до тверезого розуму! Бо, як вже було сказано напочатку, у історію можна увійти, а можна вляпатися. Причому один промах може дуже зіграти на оцінці, яку дадуть не тільки виборці, але наступні покоління. Переконаний, що Львів має набагато кращі сторінки сучасного, по яким його будуть впізнавати нащадки! Львів, 8 вересня 2021 року Божого

Дорогі Львів’яни, Вельмишановні Пані та Панове, наше місто є нашою хатою, у якій ми народилися та зростаємо. Як ми збудуємо наше місто, якими цінностями його наповнимо, так воно і буде розвиватися. Через наше місто переходили різні окупанти, але воно завжди залишалося містом, де наріжним каменем свідомості громадян була любов до Бога і любов до України. Саме через це на карті України місто Львів впродовж усієї історії боротьби за незалежність було символом української і християнської ідентичності. На превеликий жаль, ситуація останніми роками кардинально змінилася. Зневаги і насмішки з Бога, Церкви, християнських цінностей, а навіть з України як незалежної і самобутньої держави стали прикметами діяльності та публічних висловлювань багатьох середовищ так званих громадських активістів. Епоха інтернету, особливо соціальних мереж відкрила великі можливості не тільки змінювати світ та людей на краще, але їх руйнувати. Частина громадських активістів, які виступають проти української чи християнської ідентичності м. Львова діють досить відкрито, не приховуючись. Інша частина діє під прикриттям видуманих у соціальних мережах імен чи назв. Досить часто одні і другі використовують анонімність, щоби завдати удару по найбільших святинях християнської душі. Сьогодні у одній з груп у соціальних мережах під назвою Друга приватна мемарня був звершений каригідний сатиричний наступ на праведного митрополита Андрея Шептицького. І це вже не вперше стається. Ба більше, вищеназвана група є досить популярною серед політикуму м. Львова, який, мабуть, використовує її як плацдарм для власної популяризації та реклами. Багато ж поважних людей громадськості нашого міста, як також політиків, які заявляють про свою християнську ідентичність підтримують групу Другої приватної мемарні своїми «лайками» чи уподобаннями. Таким чином вони висловлюють свою згоду на їхню діяльність і підтримують її. Найбільш небезпечним моментом діяльності згаданої групи у соціальних мережах є те, що вона сіє зневіру, знеохоту і поглиблює духовну пустку тих людей, які там дописують. Не кажу вже нічого про адміністраторів цієї групи, про цінності життя яких судити годі. Але, така тенденція насмішок чи зневаги Бога, Церкви, християнських цінностей чи України у м. Львові є властивою не тільки групі Друга приватна мемарня, але багатьом, на перший погляд, поважним медіа холдингам. Така діяльність не пройде безслідно, а обов’язково матиме плоди. А плодом їхньої діяльності стане формування молодого покоління циніків, яким не є важливі цінності життя, але їжа, питання, забави, власний комфорт. З таким не збудуємо не те, що міста, але України! Вже не говорю про всесвіт! Замість того, щоби окрилювати нашу молодь працювати над собою, будувати чеснотливе суспільство, працювати над різного роду винаходами чи покоряти космос, ідеологи «львівської сатири» роблять з нашого прекрасного міста помийну яму. І цій помийній ямі навіть сміттєпереробний завод не допоможе! Бо завод можна буде збудувати швидко, а для того, щоби очистити власне сумління потрібно Божої благодаті і пізнання правди про себе, яка досить часто є ой як болючою! З огляду на все це звертаюся з відкритим листом до влади, політиків, свідомих громадських діячів відреагувати належним чином на діяльність Другої приватної мемарні і інших подібних соціальних груп, оскільки вони є небезпечними для суспільства, бо руйнують його зсередини. За умов, коли України вже понад шість років веде запеклу боротьбу з московським агресором, ми повинні якнайбільше утверджуватися у нашій українській і християнській ідентичності. Бо тільки так зможемо перемогти ворога і будувати омріяну Україну! З повагою і надією на розуміння, Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 16 вересня 2020 року Божого P.S. На доказ того, про що пишу, наводжу скріншоти зі сторінки Другої приватної мемарні

Цими днями минає рік від того часу, як у Львові досягала свого піку т. зв. «скверна справа» . Усі, хто слідкував за подіями, пам’ятають, що мова йде про молодих людей, які опісля об’єдналися у групу і створили ГО «Врятуй сквер святого Юра» . Народна мудрість каже, що час розставляє все на свої місця. Я спеціально намагався протягом майже року не рухати цієї теми, що побачити, які плоди принесе ініціатива людей зі скверу. Намагався моніторити як ситуацію навколо скверу, так і діяльність тих, які були з ним пов’язані. І ось сьогодні хочу звернути увагу на одну особу, котра була досить активно заанґажована у процес «осквернення». Це Оля Криворучко. Особисто ми не знайомі, знаю її тільки по дописах і публікаціях. У час бурхливих дискусій у сквері вона досить сильно “засвітилася” разом зі своїм батьком Юрієм Криворучком, колишнім головним архітектором Львова. Пан Юрій, як виникає з його різноманітних інтерв’ю, виступав усіляко проти реалізації проекту реконструкції площі і спорудження пам`ятника митрополиту Андрея за проектом М.Федика і І.Кузьмака з чисто корисливих інтересів. Але нехай цією темою займуться фахівці, а я хочу звернути увагу на моральний аспект питання. Так ось. Зайшовши на профіль Ольги Криворучко у фейсбуці, я натрапив на слова, що вражають до глибини до душі. Можна сказати, що це крик її душі: «За цей рік я цілком з іншого боку поглянула на архітектурне середовище Львова. І виявилося, що його просто немає - це обдерті декорації з популізму, з биття себе в груди й рвання вишиванки, за якими немає нічого. Нема ніякого архітектурного середовища Львова. Я побачила, як цілком адекватні, як мені здавалося, люди кажуть на біле чорне. Як захисники і охоронці автентичного Львова раптом не цінують того, що було безумовно цінним доти. Як непримиренні борці тихо сидять як миші і мовчать. Немає середовища, є лише друзівство. Мені казали: ви програли, бо тут вже все домовлено. Але я не граю. Це ніяка не гра, де хтось когось перемагає. Я просто маю свою думку. І я думаю, що не можна зі всіма домовитися. Що не можна все полагодити, все обставити, все заднім числом обтяпати чи розрулити. Є цінності, від яких не можна відрікатися. А є інтереси. І інтереси то зовсім не цінності. І я думаю, що Майдан ознакував кінець часу інтересів. Минув час коли всі домовлялися. Люди, янукович минув! Інтереси не рулять! Досить жити по старому шаблону, досить того друзівства, і досить передвиборчих показух». Я би сприйняв ці слова дуже щиро, якби не одне але. Суть у тому, що у цієї дівчини зі щирими бажаннями, як виглядає, є проблема з реалізацією цих постулатів. Нещодавно у інтернет-мережі я натрапив на архітектурну фірму «Urbanideas», яку очолює ніхто інший, як Ольга Криворучко. Окрім того, як виявляється, вона є ще й власником проектної фірми «Unika Architecture & Urbanism». З доступної у мережі інформації яскраво видно, що обидві фірми, пов’язані з Ольгою Криворучко, беруть участь у багатьох грантових проектах разом із іншою фірмою - «Рутенія», котру очолює батько, Юрій Криворучко. Фірми Ольги Криворучко розробляли, зокрема, проект реконструкції площі Святого Теодора, трирівневого паркінгу перед головним корпусом Національного університету ім. Івана Франка, а також площі Митної. І саме реконструкція площі Митної, про яку я згадував минулого року, стала основною причиною мого спостереження за діяльністю Ольги Криворучко. Нещодавно інтернет-видання «Вголос» опублікувало знимки цієї реконструкції, внаслідок якої були зрізані усі дерева на площі. Коли б Оля Криворучко була послідовною у своїх прагненнях захистити зелену спадщину Львова, то мала б не допустити такого повороту подій. Натомість виглядає, що коли йшла мова про реконструкцію площі св. Юра, то Оля закликала брати цвяхи і шипувати дерева. Коли ж йшлося про суцільний зріз дерев на площі Митній, то вона і іже з нею «смиренно» мовчали і мовчать далі. Про що все це свідчить? Про подвійні стандарти і відсутність відчуття святості. Саме тому усі ці бурхливі зібрання у сквері, у яких вони разом з батьком брали активну участь, були нічим іншим як посяганням на особу митрополита Андрея Шептицького. Наскільки ж треба було низько впасти, щоб глаголити велегласні слова, думаючи у той же час про власний пожиток. Це і є осквернення у чистому вигляді, і полягає воно у використовуванні святих речей для осягнення власних цілей. У мене особисто складається враження, що у Львові діє якась архітектурна мафія, яка кермує не тільки архітектурними, але й ідеологічними процесами. Бо де як не в архітектурі може проявитися ідеологія. А ідеологією невідомої мені ближче львівської архітектурної мафії є помпезне експонування незрозумілої світськості і нищення витонченими методами сакруму. Цими днями я спеціально пройшовся площею, де височіє пам’ятник митрополиту Андрею і сквером. Біля пам’ятника многолюдно, багато хто зупиняється на молитву. А у сквері …. стоять сумні дерева, у яких активісти позабивала цвяхи і забули вийняти. І дерева змушені нести не тільки свій хрест, але й примхи так званих активістів. Дуже сильно нагадують мені ті дерева Христа, розіп’ятого на хресті людською злобою… Праведний митрополите Андрею, моли Бога за нас грішних і за наше місто, щоб воно було правдиво християнським! Львів, 28 червня 2016 року Божого

Пропоную Львівській міській Раді залишити недоторканим сквер навпроти Святого Юра і закріпити це юридично. Недоторканим у тому значенні, що там не можна провадити жодні (наголошую - жодні) роботи, окрім скошування трави. Для того, щоб був хтось контролював цей процес, пропоную цю справу поручили ГІ "Врятуй сквер святого Юра" . Вважаю, що вони пройшли випробовування часом і мають право першими претендувати на роль моніторингової групи. Оскільки сквер став місцем незгоди, пропоную його перейменувати. У старозавітній традиції так і робилося. Моя пропозиція перейменувати його на "Сквер незгоди" , щоб це було наукою для майбутніх поколінь, аби вони ніколи не йшли дорогою незгод. З повагою, Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 26 липня 2015 року Божого

От не можу ніяк зрозуміти.. У країні непочатий край справ, які потрібно вирішувати, а тут по різних містах України так звані ЛГБТ організовують паради. Скажімо відверто, що у час війни існує сильне намагання насадити і так змученому Народові відверте ЗБОЧЕНСТВО! Одні роблять це через паради, інші через внесення змін до Конституції. І тут виникає питання: що робити? У першу чергу його повинні собі поставити християни! Відповідь однозначна: Не мовчати! Потрібно говорити і діяти! Бо якщо ми будемо мовчати, на наших очах зруйнують інституцію сім`ї! Хто має проблеми з гріхами, які кличуть пімсту з неба, для того є Сповідь! Господь милосердний і прийме кожного, хто кається і бореться, але не рекламує свою гріховність. І нехай ніхто нас не тролить любов`ю, мовляв "ви ж християни, повинні любити усіх". Так, це правда! Але любов християнська є відповідальною, з чого виникає, що вони вимагає назвати речі своїми іменами. Коли б Христос поводився як "тепле масло", то Він не перекидав би столи міняйлів і не дискутував з фарисеями, але уклав би з ними мирну угоду. Але, він пішов до кінця, аж до смерті на хресті! Настав час, що нам, християнам у своїй країні знову доводиться боротися за свої права! У Львові в першу чергу! Хто ще не зрозумів, що це королівське місто вже давно є досить далеким від євангельського духу, пригляньтеся ближче! А що говорити за більш ширші масштаби. І ще цікаво.. Багато говориться про громадянське суспільство. Саме Церква Христова відкриває істинну дорогу до нього. Проте, зараз існують величезні спроби нав’язати нам модель найперше чисто світського, а опісля дико світського суспільства. Якщо ми хочемо бути добрими християнами, то повинні старатися, щоб післявоєнне суспільство було збудоване саме на християнських, євангельських цінностях! З надією на Господа, з любов’ю до свого Народу! З нами Бог! У Ньому наша перемога! Львів, 11 серпня 2015 року Божого

Щойно повернувся з площі перед собором Святого Юра, на якій постає велична постать Митрополита Андрея Шептицького. Провів на території, що прилягає зо дві години. Наполегливо рекомендую усім, саме вечором, ще перед офіційним відкриттям, пройтися площею перед пам’ятником. Пройшовся я також і сумнозвісним сквером, прогулявся площею перед пам’ятником. І раптом увімкнули освітлення. Переді мною в усій своїй красі постало все те, за що вартувало і вартує боротися. Для мене особисто – це не боротьба за пам’ятник. Це боротьба за нашу історію, у якій постать Митрополита Андрея справді постає як Мойсея Українського Народу. З однієї сторони мені страшенно прикро, що саме у Львові у Рік Митрополита Андрея сталося те, що сталося - удар в Митрополита Андрея і УГКЦ. Виглядає мені, що режисери цього дійства є дійсно поза Львовом, у Львові тільки виконавці. Не врахували вони одного, що все ж таки християнські цінності, УГКЦ і Митрополит Андрей для багатьох поколінь львів’ян є великим фундаментом ідентичності. Тому, починаю щораз то більше усвідомлювати, що справжнім живим символом Українського Народу, перед яким до сих пір тремтять наші ненависники, є все ж таки Владика Андрей! Можна тільки подивляти цю людину, яка не втратила надії, ревності у такі нелегкі часи. Ба більше, він зумів не тільки подавати надію своєму Народові, але і впевнено провадити його до обіцяної землі. І допровадив. Хоч самому йому не довелося побачити її, тільки здалеку, але нарешті пам'ять про нього є увіковічена у місті, якому він присвятив більшу частину свого життя і служіння. Станувши перед пам’ятником і площею, які були чудово освітлені, я разом з моїми друзями Ігорем Кузьмаком і Валерієм Калинюком поглянули у сторону скверу. Там панувала темрява подібна до кромішньої, про яку згадує Ісус. Ось цей контраст був наскільки сильним, що не можна у ньому побачити символіки. Пам’ятник Митрополиту Андрею у Львові разом з площею є не тільки упорядкованою територією, він є символом відродження нової України, зокрема тієї, яку виборюють наші славі вояки на Сході України! Погляд Митрополита, як слушно зауважив Ігор, звернений на темряву скверу, який уособлює залишки радянської епохи. Нічого, світло світить у темряві і темрява не поглинула його. Так і буде у цій справі! Відходячи з площі, ще раз поглянув на пам’ятник Митрополиту. Знаменно у руці він тримає хрест. Починаю щораз більше розуміти, що допомогло йому перейти усі лихоліття воєн – єдність з Христом розіп’ятим на хресті! Господи, благослови наш Нарід за молитвами слуги Твого, праведного Андрея! З серця линуть слова його молитви про Божу мудрість: «Дай мені, Боже, мудрість мого стану, щоб я сповняв усе, чого жадаєш, дай мені розуміти мої обов'язки, дай мені мудрість моїх обов'язків і дай мені їх виконати так, як треба, як належить на славу Твою і користь моєї душі. Дай мені мудрість Твоїх доріг та мудрість ходити стежками Твоєї святої волі; дай мені мудрість поводження і неповодження, щоб я зумів не виноситися в одних і не падати в других; дай мені мудрість усього, що переминає, і всього, що триває; нехай перше в моїх очах маліє, друге нехай росте; дай мені мудрість праці та мудрість відпочинку; нехай мені буде розкішшю праця для Тебе, а втомою відпочинок без Тебе. Дай мені мудрість щирого і простого наміру, мудрість простоти, мудрість щирості; хай серце моє до Тебе звертається і Тебе в цілому життю в усім шукає». Львів, 26 липня 2015 року Божого

Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у Львові у ювілейний рік 150-ліття від дня його народження та реконструкції площі св. Юра увійде, мабуть, в історію цього, як сказав Блаженніший Любомир, королівського міста окремим розділом. Вже на сьогодні кількість публікацій на цю тему та їхня проблематика може спокійно претендувати на тему докторською дисертації. Жоден пам’ятник чи будівля на набули такого розголосу не тільки у Львові, але по різних куточках України, а навіть поза її межами, як саме цей проект. Про причини такого розвитку подій можна говорити дуже довго і багато, проте це є тема іншого дослідження. Сьогодні хочу звернути увагу на міфи або свідомі чи несвідомі маніпуляції, якими обросло все це будівництво. Їх, протягом усього часу, відколи Львівська міська рада схвалила проект і виділила на його реалізацію відповідні кошти, появилося чимало. Як наслідок, виникла група людей, які вже не знають у чому суть справи і чому саме навколо особи Андрея Шептицького, у ювілейний рік, коли вже прорізаються промені надії щодо завершення його беатифікації, славний Львів став місцем, у якому постать цього великого Мойсея Українського Народу опинилася у центрі бурхливих дискусій, які переродилися у справжні інформаційні війни. Особисто я від самого початку слідкував за усім процесом і брав у ньому активну участь. Коли недавно спробував усе ще раз проаналізувати, дійшов до висновку, що першою іскрою, яка розпалила величезне торнадо емоцій була сума, передбачена на реалізацію проекту реконструкції площі св. Юра та спорудження пам’ятника – 30 млн. грн. Щиро признаюся, що ця цифра свого часу також і мене досить збентежила. Але, оскільки я не є фахівцем у цих питаннях, а проект, який був представлений, виглядав мені величним і масштабним, тому я у своїх міркуваннях довірився поглядам фахівців. З часом появилися і інші болючі пункти цього проекту, які перебувають у гострому дискусійному полі до сих пір. Проте, як можна зауважити, сума виділених коштів на реалізацію згаданого проекту з’являється постійно. Саме це спонукало мене більш детально вивчити ситуацію. Після ознайомлення з отриманими матеріалами, здобуття яких завдячую моїм небайдужим друзям і фахівцям у фінансових питаннях, я дійшов до висновку, що даною цифрою вже на самому початку було просто зманіпульовано. Для чого це було зроблено? Як на мене, основною ціллю було вдарити у Церкву як інституцію (маю на увазі конкретно в УГКЦ), щоб представити її людям необізнаним у темі як таку, яку цікавлять тільки гроші. З прикрістю мушу визнати, що частково це вдалося, оскільки появилася частина людей, яка піддалася на цю фальшиву пропаганду. Як наслідок, розчаровані і зневірені, вони ще більше поглибили прірву свого духовного стану. Переконаний, що ті, хто стоять за усієї цією аферою, дадуть належну відповідь так перед Богом, як і перед своїми нащадками. А сьогодні я хочу продемонструвати дуже тонку маніпуляцію на темі коштів виділених на спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею та реконструкції площі св. Юра, на яку багато ведуться і до сих пір. Отож, 19 березня 2015 року в часі 20 сесії 6 скликання Львівської міської ради Ухвалою № 4407 «Про внесення змін до переліку об’єктів, видатки на які у 2015 році будуть проводитись за рахунок коштів бюджету розвитку міського бюджету м. Львова» дійсно було виділено 30 млн. грн. на «реконструкцію (відновлення) площі Святого Юра зі спорудженням пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у м. Львові». Саме така сума зазначена у графі під назвою «Видатки, які передбачені у 2015 році на об’єкти, щодо яких вносяться зміни». Проте, відразу опісля слідує наступна графа «Зміни (+,-)». І от, саме тут починається найбільш цікавіше. У цій графі стоїть значок «- 25 200 047, 00». А дальше слідує остання графа під назвою «Уточнена сума видатків на об’єкти, щодо яких вносяться зміни». Так ось, за уточненими даними на проект «реконструкцію (відновлення) площі Святого Юра зі спорудженням пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у м. Львові» депутати Львівської міської ради реально виділили 4 799 953, 00 грн. У такому випадку виникає питання про те, звідки ж тоді виникла так сильно розрекламована сума 30 млн. грн. Як мені пояснили фахівці з фінансових питань, депутати Львівської міської ради виділили дані кошти комунальним підприємствам (список яких можна побачити у документальних додатках, які публікую) і таким чином поповнили їхній статутний капітал. Однак, це зовсім не означає, що усі ці кошти будуть використані на реконструкцію (відновлення) площі Святого Юра зі спорудженням пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому. Комунальні підприємства можуть використати стільки, скільки потрібно, а решта залишити на реалізацію інших проектів. Принаймні так мені пояснили незалежні фахівці з питань бюджету, які у держустановах пропрацювали не один рік свого життя. У зв’язку з цим у мене особисто виникає питання морально-етичного характеру, яке ставлю усім тим, які перші підняли галас. А для справедливості потрібно пригадати, що були це представники «Самопомочі» (а точніше одна з її представниць). Невже ж вони не знали усіх цих тонкощів бюджетних питань? Сумніваюся. Однак, якщо навіть припустити, що не знали, тоді елементарне відчуття чесності і гідності вимагає вибачитися перед Церквою як інституцією (конкретно УГКЦ) за нанесення їй моральної кривди. Коли ж цього не було і не буде зроблено, тоді висновок напрошується сам – вся ця затія була спеціально зроблена для того, щоб вдарити по авторитету УГКЦ і таким чином (за лихим задумом авторів-винахідників) послабити її позиції у суспільстві. Особливо це є вигідним напередодні виборів, бо не секрет, що через багато скандалів у місті є немала частина львів’ян, які б радо без весільного торгу поміняли б свого міського очільника на голову Одеської ОДА. Принаймні такі розмови мені особисто доводилося чути неодноразово. Проте, найбільш жалюгідним у цій ситуації є те, що міські чиновники не гребують жодними цінностями (мимо того, що більшість декларують себе ревними греко-католиками), навіть Христовою Церквою, аби лише осягнути свої меркантильні цілі і відчути себе «богами» у місті. Але, цього не потрібно боятися, бо вже не одна система намагалася таким чином вплутати Церкву у свої темні плани, а закінчилося все це плачевно. Додатковим припущенням того, що задекларованою сумою деякі міські чиновники хотіли зруйнувати авторитет УГКЦ у Львові, може бути той факт, що одним з варіантів представники Львівської міської влади пропонували передати ці злощасні 30 млн. грн. якійсь громадській організації, яка є пов’язана з Церквою. У випадку, коли б до центральної дати ювілею 29 липня вона б не реалізувала проекту, можна було б перекинути усю вину на церковних людей і звинуватити їх у відмиванні бюджетних коштів. А як можна легко зупинити весь процес реконструкції площі і спорудження пам’ятника, ми бачимо на власні очі. Дякувати Богу, що просвітив уми провідників Церкви і церковних організацій, які категорично відмовилися від такого «поцілунку Юди»! І тому тепер, саме Львівській міській владі прийдеться знаходити пояснення, чому пішло не так і які причини цього. Іншими словами, яма, яка була призначена для провідників УГКЦ, стала ямою, у яку впали самі затійники цього лукавого діла. І насамкінець. Сьогодні офіційні інформаційні джерела Апостольської Столиці повідомили про визнання героїчности чеснот Митрополита Андрея Шептицького. Це дуже важливий крок вперед у напрямку його беатифікації, а опісля канонізації. Цей рік мені особисто показав ще більше святість цього велетня духа, справді Мойсея нашого Народу, оскільки він цього року відкрив багатьом із нас у Львові правду про наше місто. Вона виявилася страшенно не такою, на яку багато сподівалася. Проте, факт залишається фактом – на верх вийшла уся духовна гниль, а також і духовна праведність мешканців цього улюбленого мною міста. Переконаний, що ця правда є лікуючою, оскільки закликає недвозначно до переміни, до покаяння, до преображення. Вірю, що і за молитвами Слуги Божого Митрополита Андрея Господь пошле не тільки Львову, але усьому нашому Народові своє благословення, мир і щасливе майбутнє, що базуватиметься на євангельських цінностях! А на доказ усього того, про що писав, публікую копії документів, на які покликався . Приємної і уважної лектури бажаю усім зацікавленим!

Дорогі у Христі Сестри і Браття, Дорогі Львів`яни і гості нашого міста, у ніч з суботи (4 червня) на неділю (5 червня) чиясь зловмисна рука вламалася до одного з найпрекрасніших старовинних дворів Музею народної архітектури та побуту у Львові перенесеного з с. Вербівець і облила його зсередини запальною сумішшю. На щастя, з невідомих причин, не дійшло до підпалу. Проте, це не єдиний випадок намагання підпалу, який стався на території Музею протягом останнього часу. Кількома тижнями раніше також хтось запалив суміш поблизу господарських приміщень, що могло призвести до плачевних наслідків. Вже сама логіка підказує трактувати даний акт вандалізму як своєрідне попередження чи погрозу. Ось цією заявою, як настоятель Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ, яка ще з початку 90-х років разом з працівниками Музею дбає про культурно-духовний розвиток цього місця, категорично засуджую ці акти вандалізму! Звертаюся також до усіх, кому не є байдужа історія нашого народу, яку передають пам’ятки архітектури, що знаходяться в Музею народної архітектури та побуту у Львові, до адекватних кроків по захисту цих перлин національного, а зрештою і світового значення. Хочу пригадати, що початки теперішнього Музею напряму пов’язані з праведним митрополитом Андреєм та його братом блаженним Климентієм Шептицьким. А тому той, хто посягає на цю спадщину, напряму вдаряє не тільки у народне, але і у церковне передання, а через нього у самого Бога! Покладаючи надію на докладне вивчення даного інциденту компетентними органами, як священик і монах звертаюся до сумління того, хто це чинить схаменутися і покаятися! Колись кожен стане перед Богом, щоб здати звіт за свої діла! Прошу у Господа мужності і терпеливості для працівників Музею та його Директора, які переживають нелегкий часі виражаю мої слова підтримки і солідарності! Нехай милостивий Господь підтримає усіх, кому потрібна підтримка і наверне усіх тих, хто потребує покаяння! У Христі, Єрм. Юстин Бойко , студит Настоятель Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ Львів, 6 червня 2016 року Божого

Вельмишановні представники ЕПЛ, ось цим дописом підтверджую мою участь у зустрічі з Вами 2 липня 2015 року у приміщенні Вашого офісу у Львові. Поряд з тим, хочу пригадати Вам, що однією з головних цілей нашої зустрічі було не втягування Церкви, а конкретно УГКЦ у судовий процес, оскільки за реконструкцію скверу є відповідальна Львівська міська рада. УГКЦ зобов`язалася тільки виготовити і встановити пам`ятник Митрополиту Андрею. В часі розмови Ви попросили представити Вам документ, який би підтверджував факт, що площа не перебуває у оренді Церквою. Такий документ Вам був пересланий. Очевидно, що наша зустріч відбулася після Вашої другої позовної заяви від 17 червня 2015 року. Проте, щирість і відвертість нашої розмови, принаймні, я так її потрактував, хоча б з чемності передбачала повідомити нас, присутніх на розмові, про факт подання чи наявності другої позовної заяви. Цього не було зроблено. Наскільки пригадуєте, Ви дорікнули мені у тому, що я не прийшов і не довідався перше Вашої позиції, перед тим як щось писати. У мене тепер питання до Вас: а як з морально-етичної точки зору трактувати те, коли у часі розмови я щиро виклав Вам усі мої аргументи, а тут довідуюся про другу позовну заяву, про яку Ви не згадали у часі зустрічі жодним словом. З огляду на це, коли я отримав копії Вашої другої позовної заяви, я зробив для себе висновок, що Ви мене обманули. Тому і вистави її копії, щоб люди самі оцінили її. Все, що сховане, стає явним. Тепер відносно того, що Ви дотримуєтеся верховенства права і рухаєтеся у суто юридичній площині. Я Вам цього бажаю! Але, скажіть, будь-ласка, чи ось цей висновок, який Ви наводите у Вашій позовній заяві є юридичного характеру: "Затвердження Львівською міською радою концепції Всеукраїнського відкритого конкурсу проекту на спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у місті Львів не відповідає ані принципу верховенства права, ані принципам добросовісності, справедливості і розумності. На реалізацію даної концепції вже на сьогодні ЛМР виділяє 30 млн. гривень у той час, як чимало інших сфер, таких як розвиток освіти, культури, медицини, надання допомоги потраждалим внаслідок АТО, на яких не те що не вистачає, але і майже не виділяється коштів. Окрім того, чи може бути ціною вшанування великої постаті Андрея Шептицького зруйнування скверу, який закладався за його життя, витрачання таких великих коштів на спорудження помпезного пам’ятника для того, хто все своє життя сповідував принципи скромності і аскетизму та намагався допомогти бідним. Навряд чи реалізація вищезгаданої концепції буде гідним вшануванням Кир Андрея. Львівська територіальна громада не виступає проти встановлення пам’ятника Шептицькому, а навпаки - бажає увіковічнити пам’ять про Митирополита. Проте є інші способи вшанувати цю видатну постать (заснувати фонд для бідних та постраждалих імені Андрея Шептицького, відновити функціонування Народної лічниці, що розташована на вулиці Озаркевича, встановити пам’ятник у сквері чи у митрополичих садах при церкві Святого Юра), які оминають руйнування скверу та недоцільне витрачання коштів на перенесення абсолютно справної дороги з усіма комунікаціями на місце скверу." Скажіть, будь-ласка, чи Ви вважаєте, що цей текст є чисто юридичним? Для мене це чистої води політична гра, у яку Ви входите, але з запізненням. Після всього у мене складається враження, що Ви, поважна і шановні організація, просто заробляєте, пробачте за різкість, "імідж" на такого роду справах.  Проаналізуймо Ваші аргументи, хоча вони не нові і про них я вже писав неодноразово. Першим ділом - це 30 млн. Вперше на це звернула увагу п. Ірина Подоляк, Самопоміч. Мене також свого часу вразила цифра, але я не експерт з цих питань. Якби у місті, у нелегкий час, був такий економний підхід до всього, а не тільки до пам’ятника Митрополиту Андрею і реконструкції площі, я б зрозумів. Але, останній приклад - почалася реконструкція площі Митної у Львові, кошторис якої складає 6 млн. гривен. Чомусь ніхто не піднімає галасу. У Вас не виникає запитань у цій справі? А таких скандальних справ є набагато більше! Наступне - це руйнування скверу. Ви стверджуєте, що внаслідок реконструкції площі буде знищено сквер. Виникає питання: Чи це не є чистої води маніпуляція? Адже ж неодноразово автори проекту говорили, що мова не йде про знищення скверу, але про його реорганізацію. Внаслідок цього хоч трохи зменшиться площа, однак збільшиться значно густота насаджень. До того ж у цю "скверну" справу Ви вплутуєте УГКЦ, яка до цього не має жодного відношення. Цитую одну з Ваших вимог: "Зобов’язати Курію Львівської архиєпархії УГКЦ утриматися від вчинення дій, що призводять до знищення скверу та зелених насаджень на площі Святого Юра". Інакше, як наклепом і підміною понять назвати це не можна! Відносно Ваших пропозицій по-іншому вшанувати пам’ять Митрополита Андрея. Щоби не повторюватися, у мене зустрічна пропозиція до Вас - робіть і Народ це оцінить! Я перший серед кандидатів, який відвідає заходи, які Ви організуєте у честь Митрополита Андрея! Коли мова про те, що потрібно створи ти і організувати, пропоную Вам екскурсію церковними інституціями, які сумлінно день і ніч працюють над забезпеченням війська, лікуванням поранених, зціленням зневірених, просвітою, наукою, тощо. Побачене буде говорити само за себе. Відносно ж змінення місця спорудження пам’ятника, це не нове питання. Я вже Вам відповідав на це - у митрополичих садах неможливо, бо це територія ЮНЕСКО, а у сквері не можна, бо проект, який був затверджений компетентними органами передбачає інакше, подобається це комусь чи ні. І ще. У першій позовній заяві Ви просили скасувати усі ухвали Львівської міської ради щодо спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею, що означає зупинити усі роботи. У другій заяві Ви вже є більш обережними, оскільки просите скасувати тільки деякі пункти відповідних ухвал. Що так вплинуло на зміну Ваших поглядів і як слід розцінювати таку хитку позицію у так короткому часі. І насамкінець. Розмовляючи з Вами 2 липня 2015 року у приміщенні Вашого офісу я щиро переконував себе, що Ви дійсно прагнете добра і справедливості. Після Вашої другої позовної заяви і озвученої Вами офіційної позиції у мене виникли поважні підозри у тому, щоб засумніватися у чистоті Ваших намірів. А як воно є насправді, покаже час! З повагою, єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 10 липня 2015 року Божого