Працюючи цими днями над листуванням Преосвященного Владики Діонізія Няради, єпископа Крижевацького з митрополитом Андреєм Шептицьким, яке знаходиться у Центральному Державному Історичному Архіві у Львові (ЦДІАЛ), натрапив на один дуже цікавий лист від 29 грудня 1937 р. Він кидає світло на кадрові пропозиції у Мукачівській єпархії і Львівській архиєпархії станом на той час. У згаданому листі Діонізій Няраді прогнозує Митрополиту ситуацію, яка може скластися у Мукачівській єпархії найближчим часом. Згідно його джерел у Римі, Преосвященний Олександр Стойка, єпископ Мукачівський може бути перенесений на інше місце служіння, оскільки на нього до Апостольської Столиці надійшла якась поважна скарга. Про її зміст він не пише нічого, хоча з контексту виглядає, що автор листа є в курсі справи. На випадок, коли б до цього дійшло, єпископ Крижевацький пропонує митрополиту Андрею підтримати утворення Митрополії на базі Мукачівської єпархії, а як кандидата на першого митрополита він пропонує отця Августина Волошина. Він стверджує, що той є вдівцем, але людиною дуже працьовитою і з характером. До того ж він давно його знає. Преосвященний Діонізій Няраді також сигналізує Митрополиту, що за наявною інформацією, Апостольська Столиця є готовою призначити єпископа на Марморощину. Як кандидата він пропонує отця Олександра Хіру, каноніка. Преосвященний Няраді інформує митрополита Андрея рівно ж і про те, що Польська Амбасада у Римі пробує вплинути на призначення до Львова єпископа-помічника. Покликаючись на приклад митрополита Загребського Антона Бауера, він радить Митрополиту вже тепер подумати над кандидатурою, яку він вважатиме достойною, щоби після його смерті на було великих потрясінь у Архиєпархії. Лист, про який ведеться мова, містить ще багато інших досить цікавих моментів, які вартують окремої уваги. Моєю ж ціллю є тільки донести до кола дослідників даної проблематики про віднайдення листа та опублікувати його. ТЕКСТ ЛИСТА (Мова та правопис оригіналу збережені) Ваша Ексцеленция ! З нагоди Різдвяних Свят і Нового Року пересилаю найсердечнійші желання для Вас і для цілої метрополії. Був єм в Римі сімі днямі задля Преосв[ященного]. [Василя] Такача. Він там закликаний. Здаєся що є намірення єго перенести на Підкарпаття або до Гайдурога на Угорщину. Тяжку скаргу вислано на Преосв[ященного]. [Олександра] Стойку. Не знати як сей вопрос скінчиться. Тепер би мав бути рішений вопрос епіскопа за Марморощину. Пропонував єм о. [Олександра] Хиру, каноніка і ректора богословії у Ужгороду. За случай перенесення Преосв[ященного]. Стойки думаю що би одинокій був спосібний за столицю у Ужгороду як першій метрополит монс. Волошин [Августин], директор […] у Ужгороду. Він вдовец бездітний, але працьовитий і повний характер. Знаю його давно. Недавно помер в Загребі метр[ополит]. Бауер [Антон, † 7.XII.1937 р.] гарною смертю, якщо було и життя красне. Він перед смертю пару літ мав молодого […] cum iure successionis [з правом наслідства]. По смерти не було жадного тертя. Буваючи в Римі чув єм з одної сторони що при Амбасаді Польской глядают Ексцеленції помічника, не знаю чи cum iure successionis. Прошу, о скілько можут Ексцеленция, нехай і сей вопрос упорядкуют. У нинішних часах річ надзвичайно важна. Кард[инал]. Tisserant [Eugène-Gabriel-Gervais-Laurent] певно буде помагати. Найсердечнійше во Господі поздоровляю і всего добра бажаю. Перед авдієнциєю у Св. Отца на серцю носив єм Вашу Ексцеленцию задля благословення. Прошу не забути і на мене у св. молитвах. Під ⁒ висилаю пісмо о. Майка [Іпатій Іван ЧСВВ] з Аргентини. Прошу позволити Сестрам на виїздь. Крижевці, дня 29/XII.[19]37. † О.Діонисій, eп[ис]к[о]п. ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 161, аркуш 158.

Дві цінні згадки зі Щоденника Степана Годованого Працюючи з фондами ЦДІАУ у м. Львові, за порадою моєї приятельки Мирослави Дядюк, завідувачки відділу рукописів Національної бібліотеки імені В.Стефаника, звернув увагу на Щоденник члена редакції газети «Нова Зоря» Степана Годованого. Оригінал цього Щоденника був вивезений зі Львова до Польщі у 1944 році як частина Архіву НТШ, однак він зберігся у мікрофільмах (мф. 69009) у складі колекції № 9 ЦДІАУ у м. Львові, яка має назву «Матеріали архіву Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові з Національної бібліотеки у Варшаві» . Перед тим, як перейти до суті самих згадок, які є головною причиною цієї публікації, слід кілька слів сказати і про самого автора Щоденника . Згідно авторитетного видання «Українська журналістика в іменах» (Дроздовська О., Львів, 2000, випуск 7), Степан Годований народився 29 грудня 1896 р. в с. Сервири, Золочівського повіту (нині Сировари належать до Зборівського району Тернопільської області). Він був відомим журналістом, громадським діячем. Початково навчався в українській гімназії в Тернополі (1909–1914 рр). Брав участь у Першій Світовій війні у лавах австрійської армії. У 1926 р. закінчив Карлів університет у Празі здобуттям наукового ступеня доктора філософії. З 1927 р. працює у філії товариства «Просвіта» у Зборові, а протягом 1929–1934 рр. – референтом товариства у Теребовлі. Від 1937 р. – співредактор католицького тижневика «Нова зоря» у Львові. Публікувався також у багатьох інших галицьких часописах. Емігрувавши до Канади, активно співпрацював з місячником отців Василіян «Світло». Помер 11 грудня 1978 у Торонто. Повертаючи до Щоденника Степана Годованого, слід сказати, що він є дуже цінним джерелом інформації про суспільно-політичну та церковну ситуацію у Галичині у міжвоєнний період. Але, для мене особисто великою цінністю є дві згадки. Перша згадка датується 11 червня 1938 р. Цього дня у Архикатедральному Соборі Святого Юрія відбувалася поминальна Служба Божа, у якій взяли участь чисельні представники львівської інтелігенції та духовенства. На ній був також присутній і Степан Годований. Його увагу серед священників привернула постать отця Климентія Шептицького, яку він описує коротко, але дуже глибоко та змістовно: «11.VI.1938. Зелена субота. Нині в 9 год. була заупокійна торжественна Служба Божа і панахида в храмі св. Юра. Я був як представник «Нової Зорі». Був генерал Тарнавський [1] , президент Кость Левицький [2] і багато інших представників ріжних центральних і инших установ. Я сидів ззаду в однім ряді з «Нашим Прапором» [3] і «Громадським Голосом» [4] . Був також представник радикальних «Каменярів» [5] . Але назагал було ще багато місця в церкві. Я казав виходячи до Ів[ана]. Дурбака [6] : Була повна церква людей і з риштованням. Проповіди не було. Підчас панахиди був між священниками брат Митрополита ігумен ОО.Студитів о. Климентій Шептицький: високий, ходощавий, сивий волос, аристократичний вираз обличчя» . Друга згадка походить з 1 червня 1939 року. Цього дня автор Щоденника відвідував церкву Святої Софії – Премудрості Божої, яку з с. Кривки до Львова переніс митрополит Андрей разом зі своїм братом отцем Климентієм Шептицьким. Церква була освячена 7 липня 1931 р. і стала перлиною бойківської архітектури у княжому граді. Вона також стала головним храмом Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ. Ось, як про неї згадує у своєму Щоденнику Степан Годований: «1.VI.1939 (четвер) По полудні випогодилося, але ніч з 1 на 2.VI холодна. Місяць вповні. Старий [7] в Стиниславові з Фед[ишиним] [8] ., а я сам з Коченашом [9] «ломив» [10] число Н[ової]. Зорі [11] . По полудні пішов я з К[оченашом]. на прохід на Кайзервальд [12] . При тій нагоді ми вступили до церковці О.О.Студитів. Дуже гарна, маленька, деревляна ідилія, закуток прекрасний. Здається, що чоловік опинився на хвилю десь в бойківських горах» . Подаю ці дві згадки як цінні джерела інформації, які доповнюють образ блаженного Климентія Шептицького у 150-літній ювілей від дня його народження, а також показують особливе місце храму Святої Софії – Премудрості Божої серед сакральних пам’яток княжого Львова міжвоєнного періоду. [1] Миро́н Омеля́нович Тарна́вський , (народився 29 серпня 1869 , с. Барилів , нині Радехівський район , помер 29 червня 1938 , с. Черниця , нині Бродівський район ): український полководець, командант Легіону УСС , генерал-четар та Начальний вождь (головнокомандувач) УГА (Джерело: Українська Вікіпедія). [2] Кость Антонович Леви́цький (народився 18 листопада 1859 , Тисмениця , помер 12 листопада 1941 , Львів ): український державний діяч, один із найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття , доктор наук . Співзасновник УНДП . З листопада 1918 р. — голова Державного секретаріату ЗУНР , потім — голова комісії з виборчої реформи при уряді. У липні 1941 засновник, голова Національної Ради у Львові (Джерело: Українська Вікіпедія). [3] «Наш Прапор» — ілюстрований часопис видавництва «Української Преси» Івана Тиктора у Львові. Виходив у 1932–1939 роках. Часопис був паростком української державності, рупором ідей національно-культурного відродження та єдності українських земель. Одна з найвпливовіших львівських газет 1930-х років (Джерело: Українська Вікіпедія). [4] «Грома́дський го́лос» — газета , що з різною періодичністю та під різними назвами («Новий громадський голос», 1904 — 1905 ) виходила у Львові ( 1895 — 1939 ). У 1910 році обов'язки головного редактора «Громадського голосу» виконував Михайло Павлик . На сторінках «Громадського голосу» друкувалися Іван Франко, М. Павлик, Осип Маковей , Марко Черемшина та інщі. Газета в різні періоди свого існування еволюціонувала від соціалістичних орієнтацій до націоцентричних . [5] «Каменярі» — виховна молодіжна організація в Галичині , заснована 1929 року під патронатом Української Соціалістично-Радикальної Партії (УСРП) . Організація орієнтувалася на українську національну радикально-демократичну ідеологію та етичний соціалізм . «Каменярі», хоча й були противниками капіталізму та прихильниками соціалізму , але не ототожнювали себе з політичним ладом у Радянському Союзі. Організація однаково негативно ставилася до фашизму , націонал-соціалізму та комунізму (Джерело: Українська Вікіпедія). [6] Дурбак Іван (народився 20 січня 1903 у м. Тернопіль, помер 16 червня 1994 у Вотервліті) — український журналіст , громадський діяч. Діяч УВО , дійсний член НТШ (Джерело: Українська Вікіпедія). [7] Так у вузькому колі редакції газети «Нова Зоря» називали Осипа Назарука (народився у Бучачі 31 серпня 1883 р., помер у Кракові, 31 березня 1940 р.), який від 1928 року був її головним редактором. [8] Іван Федишин – співробітник редакції газети «Нова Зоря». [9] Рудольф Коченаш – співробітника редакції газети «Нова Зоря» , перекладач. [10] Редагував [11] Українська греко-католицька газета регіонального і суспільно-політичного напрямку, яка спочатку виходила у Львові (з 1926 р. до 1938 р.), а опісля у Станіславові (нині Івано-Франківськ , з 1938 р. до 1939 р.). Почкатково видавалася як тижневик, а від 1928 р. - двічі на тиждень накладом 2 тисячі примірників. [12] Стара назва частини Знесіння, яка сьогодні носить народну назву «Шевченківський Гай».

Сьогодні уродини мого Тата! Привітав його через телефон (бо не можу бути присутнім через об'єктивні причини), але хочу скористатися також можливістю привітати його через Фейсбук. Я про нього рідко пишу і говорю, це усвідомив недавно. Можливо тому, що він зі мною більше мовчазний, а як говорить, то говорить по суті. Однак ніколи не забуду моменту, коли я вирішив остаточно вступити до можна до монастиря. Коли я вже прийняв рішення, він нічого не сказавши, повіз мене до Львова, до нашого монастиря св. Архистратига Михаїла. Він, можливо, не до кінця тоді повірив мені, але він повірив словам тодішнього нашого настоятеля у Дорі о. Йосифа Міляна, який сказав йому: "Василю, все буде добре !" Він його шанував тоді і не перестає дуже шанувати до сил пір. Виїхали ми з Дори до Львова 1 липня 1994 року. Майже цілу дорогу він мовчав. Коли я вийшов з машини, забрав речі і попрощався з ним, він мужньо стиснув мені руку, обняв, стримав сльози в очах, закурив і поїхав. Його мужність і вірність товаришам мене завжди супроводжувала і супроводжує у житті. Дякую Вам, Тату, за те, що Ви у мене є! Шануйте Ваших Татів і пам'ятайте про них щоденно у молитві і не тільки! Вони часто маломовні, але цією чеснотою промовляють до дітей на ціле життя! Львів, 26 лютого 2016 року

Трохи з мого життєпису про мого Тата Василя ! Я рідко пишу про мого Тата та й знимок у мене з ним не так багато. Але сьогодні, у день Зіслання Святого Духа, коли водночас на державному рівні святкується день Батька хочу кілька слів про нього сказати. Взагалі то, на моє виховання від пеленок (то був колись такий одяг для новонароджених дітей) найбільший вплив мали дідо Юрко і баба Марія. Вони у мене ще живі і здорові, а я втішаюся їхньою присутністю у моєму житті! Я був перший онук (після великого нашестя жіноцтва у кількох поколіннях у нашому роді), а тому вони мене практично з пологового «конфіскували». А батьки, наскільки розумію, перечити дуже не могли, бо то були такі часи, коли діти ще слухали своїх батьків. Ну і не без вигоди, бо були молоді, вчилися ще, дивилися світло у майбутнє. І треба було свободи на все це. Тому, варіант дитина з батьками у пакеті під назвою «все включено» підходив усім. Баба з дідом раділи, мамі з татом не зле було, ну і мені попри них також прекрасно жилося. Моя тета (Марія Івасюк) була файною дівкою (їй і нині нічого не бракує), кавалєри (які за нею штихети бабі з дідом ломили) їй завжди цукерки приносили (були такі часи, бігме були) і майже усі вони перепадали мені. Передовсім тому, що тета мене дуже любила, а ще й тому, щоби я ненароком не проговорився бабі з дідом, котрий з кавалєрів до тети приходив. А так цукерок завжди нагадував мені, що то треба мовчати задля власного майбутнього і теперішнього добра. Ой, щось я від теми відійшов ... Про тету іншим разом напишу! Ой, є що писати! Принагідно моїй теточці многая літ бажаю, бо завдяки їй доброті я смакував у дитинстві усі види цукерків «Світоч». Але, прийшов час і я заскучив за моїми батьками сильно, хоч у діда з бабою було прекрасно ! Зрештою, треба було йти до школи і мені довелося від діда і баби перекочовувати додому. І тут про Тата! Як він мене любив! Він мене тягав всюди з собою по горах, фотографував з кабанами, оленями і диками. Думав, що я піду його слідами! Та завжди мені казав: "Дивися, аби Ти у житті завжди підносив гідність нашої родини і аби борони, Боже, не опозорив нашу родину"! Пройшли роки ...! Ой, є що ще згадати! Сам собі дивуюся, у нас в родині навіть дяка не було, а мене Бог покликав до монастиря. Це є найбільший дар, без якого не уявляю сенсу свого життя! Спочатку я був дуже побожним хлопцем - раз відрікся від батьків, значить все - амінь і кінці у воду. Але, о. Йосиф Мілян дивився на мене як на дітвака і казав, що на все свій час. І справді, прийшов час, коли я зрозумів, що моє покликання без подальшої підтримки батьків, не буде таким благословенним! Сьогодні я вже священик і монах! Мені минуло 42 роки! Я вже трохи здобув досвід - різний досвід! Але, я дякую Богу, що я маю Тата! З ним я розуміюся навіть поглядом! Як зараз важливою є для мене його підтримка! Його тверде "не ний, будь людиною з характером!" допомагає мені більше, ніж кількаденні реколекції! Дякую Вам, Тату! Благослови, Боже, усіх татів, і мого Тата благослови як того, через якого Ти мене покликав до служіння Тобі і Твоїй Святій Церкві! Надвірна, 20 квітня 2019 року

Часи випробувань, що їх тепер проходить України, є унікальним моментом для змін, від яких залежить майбутнє нашого Народу. Безумовно, змін потребують багато сфер суспільно-політичного, господарського, економічного, а також церковного життя. Зміни – це вимога часу, але також ознака росту. Проте, жодні зміни не здійсняться без усвідомлення того, що для великих звершень потрібно, щоби кожний Українець переосмислив власне життя, цінності, якими живе, а також ціль життя, до якої стремить і для якої живе. Для того, щоби полегшити ось цю так нелегку працю над собою, потрібні орієнтири. Під орієнтирами маю на увазі не програми і стратегії змін, інвестиції, закордонні гранти, але мужніх і героїчних людей: Героїв віри і Героїв чину, які у часи перемін спроможуться не тільки змінити себе, але надихнути на зміни ціле суспільство, а також майбутні покоління. Митрополит Андрей Шептицький поза всякими сумнівами є якраз таким орієнтиром, роль якого в історії України і Церкви до сих пір не є належно осмисленою та оціненою. Протягом останніх років дослідження його спадщини пішли далеко вперед. Починаючи з 2015 року, коли УГКЦ відзначала 150-ліття від дня його народження, було зроблено чимало, причому як в Україні, так поза її межами: багато наукових конференцій, громадсько-просвітницьких заходів, тощо. Недавно у видавництві «Свічадо» вийшов український переклад монографії польської дослідниці, професорки історичного факультету Ґданського університету Маґдалени Новак про митрополита Андрея Шептицького під назвою «Два світи» . Вона повністю претендує на першу повноцінну наукову біографію Митрополита. У ній авторка намагається передовсім зрозуміти середовище, у якому жив і ріс Андрей Шептицький та його духовно-національну ідентичність. І це самозрозуміло, оскільки до сих пір не вщухають дискусії на тему його національної приналежності. А зовсім недавно у італійському видавництві «Криниця Якова» (Pozzo di Giacobbe) вийшла чергова монографія про митрополита Андрея під назвою «Задля любові до свого народу. Героїчне життя митрополита Андрея Шептицького (1865-1944)» (Per amore del suo popolo. La vita eroica del metropolita Andrea Szeptyckyj (1865-1944). Її автором є багатолітній дослідник спадщини Андрея Шептицького, доктор богословських наук, священник УГКЦ Августин Баб`як . У науковому середовищі, особливо дослідників історії Церкви і митрополита Андрея Шептицького отець Августин є дуже добре знаним. Однак, для тих, які про нього не чули, вартує навести короткі біографічні дані про нього. Отець Августин Баб`як народився 17 жовтня 1959 року в Польщі. У 1986 році закінчив Перемиську духовну Семінарію, а опісля отримав священничі свячення. Протягом 1986-1992 років душпастирював на різних парафіях у Польщі. У 1992 році розпочав служіння в Єпархії св. Володимира у Франції, де був інкардинований до місцевого клиру та призначений на душпастирську працю в м. Ліон. Упродовж 1994-1998 років навчався в Католицькому Університеті в Ліоні, який закінчив захистом докторської дисертації на тему: «Пасторальна діяльність митрополита Андрея Шептицького у Львівських синодах 1940-1944 рр» . З 2000 року отець Августин є дійсним членом НТШ у Парижі. У 2002 році отець Августин Баб`як переїжджає на душпастирське служіння до Італії. На даний час він душпастирює для Українців в Італії, займається науковою діяльністю. Отець Августин відомий також як постулятор кількох успішних беатифікаційних процесів в Архиєпархії Тренто. Цей короткий біографічний нарис отця доктора Августина Баб`яка подаю достойному читачеві не тільки для ознайомлення з його особою, але для того, щоби зрозуміти ключ, в якому написана його нова монографія про митрополита Андрея Шептицького. Очевидно, що це ключ історично-богословський. Автор у світлі архівних документів та публікацій намагається показати читачеві з однієї сторони дуже непрості історичні часи, у яких довелося жити і діяти Мойсеєві Українського Народу. А з іншої сторони він намагається продемонструвати, як він, попри усі труднощі і перешкоди, намагався жити та укладати своє життя згідно богословських та моральних чеснот. На даний час цей момент у наукових дослідженнях про митрополита Андрея такого роду публікацій дуже бракує. Адже у той час, коли про митрополита Андрея говориться як про успішного економіста, політика, громадсько-культурного діяча, отець доктор Августин Баб`як звертає увагу читача на головну його сутність особи Митрополита, яка полягає в тому, що був він передовсім мужем Христової Церкви, ревним пастирем, провідником свого народу у часи перемін, людиною великої віри, яка стреміла до святості і тієї святості бажала іншим. Одним словом, монографія отця доктора Августина Баб`яка «Задля любові до свого народу» показує нам Митрополита як гідного кандидата до проголошення святим Католицької Церкви. Пригляньмося ближче структурі та змісту цієї, справді унікальної, монографії. Вона нараховує 380 сторінок, включаючи бібліографію. Вступ до книги написав відомий професор цивільного та канонічного права в Університеті Трієсте Джованні Кодевілла. Йому також належить останній розділ згаданої монографії, у якому описується історія греко-католиків у московському князівстві, починаючи від князя Василія ІІ Темного (1415-1462) і закінчуючи російськими тиранами XX століття. Таким чином образ митрополита Андрея добре вимальовується не тільки на фоні його епохи, але на фоні історичного розвитку України та Христової Церкви в Україні. Сама ж монографія складається з 11 розділів. Поглянувши на їх зміст можна вже зрозуміти, про що йде мова у книзі. Оскільки на даний час вона опублікована тільки італійською мовою, перекладаю для українського читача весь зміст. Вступ 1. Біографічні нариси про Андрея (Романа Марію) Шептицького 1. Дитинство, юність і навчання 2. Військова служба і студії в Університеті 3. Перший візит до Риму – зустріч з Папою Леоном XIII 4. Другий візит до Риму і зустріч з Папою (1888) 5. Вступ Романа Шептицького до Чину Отців Василіян 6. Номінація на єпископа і митрополита 7. Діяльність митрополита в роках 1901-1914 8. Арешт митрополита (1914-1917) 9. Повернення до Львова 10. Вибух Другої світової війни 2. Беатифікаційний процес Андрея Шептицького 3. Діяльність митрополита Андрея Шептицького у оцінці Поляків 1. Тяжкі відносини між Україною і Польщею 2. Польсько-український конфлікт (1918-1919) 3. Після 1919 і невиконані обіцянки 4. Втручання у справі пацифікації у 1930 4. Нездійснена номінація митрополита Шептицького на кардинала 5. Андрей Шептицький: сила ідей 6. Андрей Шептицький: ісповідник віри 7. Андрей Шептицький: зачинатель єдності Церкви 1. Роль монашества у справі єдності Церков 2. Досвід спілкування з арабськими Церквами і християнським Сходом 3. Екуменічний діалог зі Східними словянськими Церквами 4. Унійна місія в Росії 5. Пасторальна діяльність митрополита на користь релігійної і національної єдності в Україні 6. Зауваження Апостольського візитатора монсіньора Джованні Дженоккі в Галичині 8. Докази і свідчення 1. Слава святості життя 2. Заперечення 3. Свідчення прихильників 4. Контрасти у свідченнях про славу святості життя 5. Відносини митрополита з цивільними та церковними властями 6. Митрополит в часі війни в роках 1941-1944 7. Митрополит як прихильник Дивізії СС «Галичина» 9. Чеснотливе життя митрополита Андрея Шептицького 1. Віра 2. Надія 3. Любов 10. Героїчність кардинальних чеснот 1. Розсудливість 2. Справедливість 3. Поміркованість 4. Стійкість 11. Євангельські ради в житті митрополита Шептицького 1. Убогість 2. Послух 3. Чистота. Вірним євангельській убогості і послушний служитель Церкви 4. Покора. Покірний слуга Бога і Церкви. 5. Інші свідчення. Бібліографія Експерт богослов, коли уважно приглянеться вищенаведеному змісту монографії отця Августина Баб`яка, без жодних вагань побачить в ній структуру так званої Positio super virtutibus vel super martyrio (Позиція відносно чеснот або мучеництва) . Хто проходив курси беатифіційного і канонізаційного права, які не входять до загального курсу канонічного права і які щороку організовує при Патристичному Інституті «Августиніянум» в Римі Конгрегація у справах святих, прекрасно знає, що саме Positio є головною збіркою документів та свідчень, на підставі яких спочатку експерти, а опісля сам Папа проголошує декрет про чесноти, а опісля про беатифікацію того чи іншого кандидата на престоли Церкви. Positio зберігається на постійній основі у Архіві Конгрегації у справах святих, не публікується для широкого загалу, а залишається виключно предметом дослідження для науковців і то тільки уповноважених. Отець Августин Баб`як, беручи за основу структуру Positio , спробував у науковий спосіб показати, що митрополит Андрей Шептицький є гідним кандидатом для проголошення блаженним Христової Церкви. На відміну від Positio , яка базується в першу чергу на живих свідченнях свідків життя кандидата на беатифікацію, отець Августин побудував своє дослідження головно архівних документах, опублікованих джерелах, тогочасних періодичних виданнях та наукових публікаціях. Коли мова про архівні джерела, на яких базується монографія «Задля любові до свого народу» отця доктора Августина Баб`яка, то вони є надзвичайно солідними і вартують окремої згадки. Отож, в часі дослідження автор працював у наступних Архівах: 1. Архів нових Актів у Варшаві в Польщі 2. Секретний Ватиканський Архів 3. Архів Секретаріату у справах зовнішніх церковних відносин Ватикану 4. Архів Конгрегації Східних Церков 5. Архів Генеральної Курії Отців Василіян в Римі 6. Архів монастиря Святого Хрестя у Шевтоні (Бельгія) 7. Центральний Державний Історичний Архів у Львові 8. Державний Архів Львівської області. Кілька слів мушу сказати від себе особисто. Я був свідком того, як у 2002 році отець доктор Августин Баб`як приїхав до Риму на розмову з владикою Іваном Хомою та отцем доктором Іваном Музичкою. Саме тоді я вперше почув від нього, що він має намір опрацювати біографію митрополита Андрея Шептицького у світлі святості його життя та героїчності його чеснот. Пам’ятаю, як обоє тогочасних «Патріархів Свято-Софіївських» (маю на увазі владику Івана Хому і отця Івана Музичку) підтримували його та допомагали усіма документами, які були в їхньому розпорядженні. Пригадую, як обоє згаданих мужів дуже бажали, щоби справа беатифікації митрополита Андрея Шептицького відбулася чимшвидше, тобто за їхнього життя. Але, життя не можна спрогнозувати, оскільки воно знаходиться в руках Божих. Тепер владика Іван Хома і отець Іван Музичка вже разом з митрополитом Андреєм оглядають Боже обличчя, але у монографії отця Августина Баб’яка є і їхня заслуга. Слід зауважити, що книга написана легкою і доступною для читача мовою. Очевидно, що у монографії не бракує багатьох дискусійних моментів, які завжди є присутніми у такого роду дослідженнях. Добре було б, коли б вона спонукала науковців до поважної дискусії та власних досліджень. Однак, найважливішим є сам факт, що в науковому фонді з`явилося дослідження нашого священника, яке звертає увагу на святість життя і чесноти митрополита Андрея Шептицького. За це велика вдячність автору та побажання подальших успіхів у наукових дослідженнях спадщини митрополита Андрея Шептицького та історії нашої рідної Української Греко-Католицької Церкви. І насамкінець. Отця Августина Баб’яка я зустрів вперше десь напочатку 90-х років у Львові. Тоді ми ще не були з ним добре знайомі. У 2002 році ми перетнулися в Римі, оскільки тоді він приїхав на душпастирське служіння для Українців в Італії, яке на той час надзвичайно потребувало священиків. Його досконале знання французької мови на той час допомогло нашій Церкві відрити церковні громади у тих місцях, де м’яко кажучи, присутність греко-католиків з України з їхньою східно-християнською ідентичністю була не дуже бажаною. Пригадую, тодішній пасторальний координатор отець Василь Поточняк розповідав нам усім, як на одному Конгресі душпастирів мігрантів в Італії отець Августин Баб’як на його прохання мужньо виступив і домігся вибачення від одного з поважних церковних ієрархів за те, що чинив перешкоди для літургійних зібрань Українців греко-католиків в одному з італійських міст на півночі. Здається мені, що отець Августин Баб`як, зрештою як і багато науковців, богословів УГКЦ, які здобули поважну освіту та досвід у поважних Католицьких Університетах Європи, не є належно доціненим. Зрештою, що таїти. Така доля, на превеликий жаль, спіткала десятки богословів нашої Церкви в Україні і на поселеннях. Але це вже інше питання. Вважаю, що науковий досвід і таланти отця доктора Августина Баб`яка приносять велику користь нашій рідній Церкві, але могли б ще більше плодоносити, якби добра воля і неупередженість тих, кому поручено за словами Папи Франциска «пахнути своїми вівцями» чи радше «пахнути пастирями своїх овець» . А й справді, творчі наукові люди є завжди птахами високого вільного лету, якими надзвичайно важко керувати. Але, все ж таки вони є крилатими, яким, за словами нашої славної Ліни Костенко ґрунту не треба, Землі немає, то буде небо. Немає поля, то буде воля. Немає пари, то будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина... А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має! Вони, ті крила, не з пуху-пір"я, А з правди, чесноти і довір"я. У кого - з вірності у коханні. У кого - з вічного поривання. У кого - з щирості до роботи. У кого - з щедрості на турботи. У кого - з пісні, або з надії, Або з поезії, або з мрії. Людина нібито не літає... А крила має. А крила має! Для того, щоби зрозуміти працьовитість і наукову діяльність отця Августина Баб`яка, я попросив його надіслати мені список усіх його публікацій, а також наукових конференцій, у яких він брав участь або був організатором. Публікую надіслане з його дозволу. Нехай плоди праці отця Августина Баб`яка говорять самі за нього. НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ отця доктора Августина Баб`яка Наукові конференції Організатор наукових конференцій в Католицькому Університеті у Ліоні і головний редактор наукового збірника: – перша: в січні 1995 р. на тему: André Cheptytskyi, Métropolite ukrainien novateur en œcuménisme (1865-1944) , з нагоди 50-ї річниці від дня смерті митрополита Андрея Шептицького; – друга: в січні 1996 р. на тему: Quatrième centenaire du synode d’union de Brest-Litovsk, 1596-1996, з нагоди 400-ліття Берестейської Унії; – третя: в березні 2001 р. на тему: Entre espoirs et incertitudes. Le voyage de Jean-Paul II en Ukraine, з нагоди Апостольського візиту в Україну Івана Павла ІІ. Монографії - Le Métropolite André Cheptytskyi et les synodes de Lviv de 1940 à 1944, couronnement d’une œuvre pastorale au service de Dieu et du peuple ukrainien, Видавництво Отців Василіян «Місіонер», Ліон-Львів, 1999. - Les synodes de l’archiéparchie de Lviv 1940-1944, protocoles des sessions préparatoires et solennelles , українською мовою видано у 2000 р. - Les nouveaux martyrs ukrainiens du XXe siècle , tome 81, éd. Université Catholique Saint-Clément Pape à Rome, Видавництво Отців Василіян «Місіонер», Львів, 2001, опубліковано французькою мовою, а в 2002 р. українською мовою. - De la légitimité d’un Patriarcat ukrainien , Видавництво Отців Василіян «Місіонер», Ліон-Львів, опублікована французькою мовою у 2004 р., в у 2005 р. французькою та англійською мовами. - Des Ukrainiens aux Congrès de Velehrad (1907-1936) , Société Scientifique Ševčenko, Paris, 2007. - Il Metropolita Andrea Szeptyckyj, nel suo incarico di Visitatore Apostolico (1920-1923). E nei suoi rapporti con il governo polacco. Видавництво «Артос», Львів, Тренто-Больцано, 2012, оригінал опубліковано італійською мовою, а у 2014 р. українською мовою. Монографії, що готуються до друку J. V. Rutskyj, métropolite ukrainien (1574-1637) son œuvre et sa vie à partir de ses lettres. Roma 2022 Наукові виступи на конференціях у таких країнах: Париж і Ліон (Франція), Мюнхен (Німеччина), Вільнюс (Литва), Львів і Луцьк (Україна), Коттаям (Індія), Рим, Тренто і Брессаноне (Італія) Наукові статті опубліковані Автор статей, опублікований у різних наукових журналах і збірниках українською, французькою, польською, італійською і німецькою мовами. Choisir , « André Cheptytskyj, artisan de l’unité », juin 2001, pp. 22-26. Choisir , « Un patriarcat interconfessionnel? La vision prophétique d’André Cheptytskyj », octobre 2001, pp. 14-18. Chrétiens en marche , « Œcuménisme en Ukraine? », avril-juin 2001, pp. 6-7. Chrétiens en marche , « André Szeptyckyj Métropolite ukrainien, et ses relations avec les Églises d’Orient. », janvier-mars 2015, pp. 7-8. Chrétiens en marche , « Joseph Veliamin Rutskyj Métropolite (1574-1637), artisan de l’Unité. », octobre-décembre 2017, p. 6. Cristianità , Il metropolita Andrea Szeptyckyj e il «pogrom» degli ebrei in Ucraina (1941-1944) . Anno XLVIII, n. 403, maggio-giugno 2020, pp. 39-54. Lecture et Tradition , « Vatican – Moscou: l’impossible dialogue? », 2002, pp. 45-57. Il Regno , « Ucraina: holodomor », 22 (2008), p. 796. Il Regno , «Ucraina: parole ingiuste da Mosca », 20 (2009), p. 725. Il Regno , « Holodomor, la Grande fame », Anno LXIII - N 1277 (2018), pp. 259-264. Istina , « André Cheptytskyj, Métropolite ukrainien (1900-1944) », LI (2006), pp. 125-145. Istina , « Le métropolite André Szeptyckyj et les pogromes des Juifs d’Ukraine (1941-1944) », LXV (2020), pp. 153-166. Bulletin Connaître l’Ukraine , « Conférence internationale à l’occasion du XVe anniversaire du retour des basiliens à Vilnius », vol. XII, Institut de la recherche scientifique du Sud-Est à Przemysl, 2006, pp. 343-349. Forum teologico Bressanone , «Il synodo de Lviv/Leopoli (8-10- Marzo 1946)», 3 (2007), pp. 294-314 . Blahovist’ , « Slidamy mijnarodnoï naoukovoïconferentsï na Litovskij zemli » (=Conférence international en terre lituanienne), 1 année XVII (2007), pp. 1 et 4. Vita Trentina , «Quello sterminio per fame», 47 (2008), p. 10. O’odigos , « Centenaire des Congrès de Velehrad (1907-2007). André Cheptytskyj instigateur et promoteur d’une action unioniste», XXVII 1-3 (2008), pp. 21-31. Rivista di Teologia ecumenico-patristica Nicolaus , « Monachesimo ed ecumenismo secondo Andrea Szeptyckyj», Anno XXXVI Fasc. 1/2 (2009), pp. 153-162. Forum teologico Bressanone , «Holodomor. Fare memoria del genocidio per fame in Ucraina nel 1932-1933», 1 (2008), pp. 81-83. Forum teologico Bressanone , «Monachesimo ed ecumenismo secondo Andrea Szeptyckyj», 3 (2009), pp. 39-48. La Voce , « Holodomor: fare memoria del genocidio per fame in Ucraina 1932-1933 », LIII 1 (2009), pp. 18-20. Missioni , «Holodomor, il "genocidio per fame"», 3 (2009), pp. 35-37. Missioni , «La spiritualità di Mario Borzaga, missionario OMI (1932-1960)», 5 (2009), pp. 31-33. Місіонер , « Ключові моменти життя духовного подвижника українського народу митрополита Андрея Шептицького (1865-1944 рр. )», n. 11(261) листопад, с. 13-16. Mikhtav , « Monachesimo ed ecumenismo secondo Andrea Szeptyckyj», 55 (2009), pp. 6-21. Studi cattolici , «Holodomor : fu genocidio», aprile (2009), pp. 276-277 . Studi cattolici , «Il monachesimo secondo Szeptyckyj», dicembre (2009), pp. 837-841 . Studi cattolici , «Le comuni persecuzioni & l’avvicinamento ecumenico», luglio/agosto (2010), pp. 510-515. Studi cattolici , «Martiri. Padre Mario Borzaga, missionario», novembre (2011), pp. 796-798. Studia teologiczno-historyczne Sląska Opolskiego. « Udział i rola Cerkwi Greckokatolickiej w Kongresach Welehradzkich (1907-1936) », nr 34 (2014), s. 153-178. Studia teologiczno-historyczne Sląska Opolskiego. « Mönchstum und Ökumene nach Andreas Szeptyckyj », nr. 35 (2015), s. 357-370. The Harp , «Centenaire des Congrès de Velehrad (1907-2007). vol. XX (Part II)» , pp. 235-260. The Harp , «Holodomor: fare memoria del genocidio per fame in Ucraina 1932-1933». vol. XXIV, publié par St Ephrem Ecumenical Research Institute (SEERI), Kottayam, Kerala, India 2009 , pp. 149-152. The Harp , « André Szeptyckyj Métropolite ukrainien, et ses relations avec les Églises d'Orient ». vol. XXXI, édité par Jacob Thekeparampil, Thomas Koonammakkal, Baby Varghese, publié par St Ephrem Ecumenical Research Institute (SEERI), Kottayam, Kerala, India, 2016, pp. 145-160. The Ethnology Notebooks , « On Part and Role of Catholic Church in Velehrad Congresses (1907-1936) », bimensal n°5-6 (89-90), 2009, pp. 729-742. Господь і я, «Metropolita Joseph Veliamin Rutskyj e sua opera spirituale ed educativa in favore della Chiesa e il populo ucraino » trimestriel n°2 (10) 2010, pp. 46-50. Господь і я, «The Rules of St. Basil the Greek Catholic in the Reform of the Basilian Order by Metropolitan Joseph Veliamin Rutskyj » trimestriel n°3 (11) 2010, pp. 48-50. Господь і я, «The Rules of St. Basil the Greek Catholic in the Reform of the Basilian Order by Metropolitan Joseph Veliamin Rutskyj » trimestriel n°1 (12) 2011, pp. 48-50. Господь і я, «Звіт із V сесіі Патріаршого Собору Української Греко-Католицькоі Церкви м.Прудентопліс, Бразилія, 31 серпня – 5 вересня 2011р.Б. » trimestriel n°1 (13) 2012, pp. 49-50. Vita Trentina , «La strage nascosta», 49 (2010), p. 18. Науковий вісник , ISSN 1729-360X, 23 (220) 2011, Волинського національного університету імені Лесі Украінки. « Йосиф Велямин Рутський – апостол єдності (1574.1637 рр.) », стор. 4-13. Atti del Convegno . Genocidi dimenticati: la Grande Fame in Ucraina (Holodomor 1932-33), storia e memoria di un massacro. « La carità del Servo di Dio Metropolita Andrea Szeptyckyj, conforto del popolo ucraino nella tragedia della Grande Fame degli annni 1932-1933 », Padova, 2012, pp. 51-61. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Світла смерть Андрея Шептицького 1865-1944 », juillet 2014, nr. 13 (2897), p. 5. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Про далекоглядність Митрополита Шептицького », octobre 2014, nr. 19 (2903), pp. 6-7. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Про далекоглядність Митрополита Шептицького », octobre 2014, nr. 19 (2903), pp. 6-7. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Андрей Шептицький та сучасні виклики України », jun 2015, nr. 12 (2920), p. 4. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Два владики – пліч – опліч », janvier 2021, nr. 1 (3053), p. 14. Наше Слово , Вчення Андрея Шептицького і сучасні виклики в Україні . Rik LX nr. 31(3025), p. 2. Патріархат (=Patriarkhat), « Ключові моменти життя Митрополита Андрея Шептицького », nr. 4 (443), juillet-auot 2014, pp. 21-24. Патріархат (=Patriarkhat), « Митрополита Андрея Шептицький та близький схід », nr. 6 (446), novembre-decembre 2014, pp. 18-22. Патріархат (=Patriarkhat), « Андрей Шептицький i “Далекосхідна Україна ”» ( Листування Митрополита з українськими колоністами Далекого Сходу та Північної Маньчжурії ), nr. 3 (449), mai-jun 2015, pp. 16-19. Яворівщина , Рік Митрополита Андрея Шептицького ,18 грудня 2014 nr.104-105 (2404-2405), с. 5. La Parole ukrainienne , « André Szeptyckyj Métropolite ukraienien, et ses relations avec les Eglises d’Orient », nr. 3053, 03 novembre 2014, pp. 4-5. La Parole ukrainienne, « Андрей Шептицький у спогадах Кирила Королівського / Le Métropolite André Szeptyckyj au fil des mémoires autobigraphiques de Cyrille Korolevskij », n. 3056, 02 février 2015, pp. 4-7. La Parole ukrainienne, « Чи може вчення Адрея Шептицького (1865-1944) дати відповідь на сучасні вуклики в Україні? », n. 3061-3062, 01 juillet 2015, pp. 6-7. La Parole ukrainienne « En cette année 2016, nous commémorons le 85e anniversaire du génocide ukrainien des années 1932-1933, appelé encore « Holodomor » en Ukraine : hommage aux millions de victimes », n. 3078, 01 novembre 2016, p. 4. La Parole ukrainienne « Joseph Veliamin Rutskyj Métropolite (1574-1637), artisan de l’Unité. », n. 3088, 01 octobre 2017, pp. 2-3. La Parole ukrainienne « Андрей Шептицькій, 120 років тому », n. 3128, 01 février 2021, p. 8. La Parole ukrainienne « 120e anniversaire de l’intronisation du métropolite André Szeptyckyj, le 17 janvier 1901 sur le siège métropolitain de Lviv. », n. 3129, 01 mars 2021, p. 8. La nuova Europa , « L’azione pastorale del metropolita Szeptyckyj » Rivista internazionale di Cultura, nr. 03 luglio 2015, pp. 12-21. Liberté politique , n. 84 avril 2020, La nouvelle revue d’idées chrétienne. « Le Métropolite André Szeptyckyj et les pogromes des Juifs d’Ukraine (1941-1944) », pp. 203-224.

Цими днями, незважаючи на важку ситуацію на фронті, заголовки провідних львівських інтернет-видань, і не тільки львівських, заполонила вістка про те, що в Україну приїжджає відомий італійський стигматик Елія Катальдо. Наступні три дні в одній з церков Львова він проведе реколекції на тему, яку можна відчитати як головну мету його візиту до України: « Їду, щоб витерти сльози Україні ». Безумовно, на фоні жорстокої війни росії проти України, яка має усі ознаки геноциду, слова і місія згаданого стигматика притягують вже, навіть тих, які його ще не бачили і не чули про нього - десятки тисяч людей, у яких опускаються руки, маліє віра, слабне надія. Природньо, що у такій ситуації люди тягнуться до когось, хто уприсутнює самого Бога, який є поруч, який може поспівчувати, приголубити, розрадити, потішити та дати надію. Однак, з Елія Катальдо, якого помилково називають братом тобто монахом, а декотрі навіть вважають його священником, не є все так просто. Слід зрозуміти, що з подальшими переможними кроками, які робить героїчний Український народ, до нас приїздитимуть щораз то більше тих, які бажатимуть знимки з переможцями на згадку, щоби потім, у країні свого проживання чи перебування, пишатися своїм «внеском» у перемогу України над імперією зла. Тому, обережність і мудрість для нас на даний час є надзвичайно важливими та необхідними чеснотами! В Україну Елія Катальдо приїжджає вже вдруге. Вперше він приїжджав в жовтні 2017 року на запрошення владики Леона Дубравського і був у храмі Воскресіння Христового УГКЦ у Львові. Тоді, окрім Львова, він відвідав також інші міста України, зустрічався з представниками місцевих органів влади, ієрархами РКЦ та УГКЦ. Його приїзд супроводжувався потужним медійним шумом, зрештою, як і тепер. Коли кілька днів тому, побачивши новину про приїзд стигматика до України, я і сам перепостив її. Побачивши це, мені написав мій добрий приятель Ректор Люблінської Духовної Семінарії УГКЦ отець Богдан Панчак, який переслав мені свій допис на цю тему кількарічної давності та порекомендував добре дослідити справу з Елія Катальдо як стигматиком Католицької Церкви. Принагідно поінформував, що він також приїздив з подібними візитами до Польщі і не усі єпископи радо його приймали. Навіть більше, у середовищі богословів і журналістів його візити парафіями спричинили велику дискусію, яка вилилася у публічне русло. Про неї писали навіть провідні польські ЗМІ. Все це спонукало мене більш детальніше приглянутися особі Елія Катальдо, щоб зрозуміти ким він є і що про його дар стигмат говорить Католицька Церква в Італії. Хто такий Елія Катальдо (Елія – прізвище, Катальдо – ім`я) ? Офіційних біографічних даних про Елія Катальдо у італійському інформаційному просторі не так легко знайти. Не пише про нього навіть всесвітньовідома інтернет-енциклопедія «Вікіпедія». Короткі дані можна знайти на інтернет-сторінці заснованого ним же «Братства Апостолів Божих» (Fraternità degli Apostoli di Dio). Натомість як книжковий фонд так і інтернет-простір наповнений розповідями про чудотворні і надприродні факти з його дитячих, юнацьких літ, а також в тому часі, коли він відкрив у собі дар стигматика. Отож, з офіційних біографічних даних, які вдалося віднайти, відомо, що він народився 20 лютого 1962 році в місцевості Франкавілла Фонтана, яка знаходиться у одному з відомих регіонів Італії Апулії. Він був восьмою дитиною в сім`ї. Коли йому виповнилося 18 років, вирішив стати поштарем у Мілані. Виконуючи свою роботу, часто приносив листи до місцевого монастиря Отців Капуцинів. Приглядаючись їхньому життю, вирішив і сам стати монахом капуцином. У монастирі пройшов новіціят та склав перші монаші обіти. Саме тут у нього проявилися перші ознаки стигм. Ось як про це розповідає офіційний сайт «Братства Божих Апостолів» : «З того часу брат Елія щороку під час Пасхального періоду знову переживає на своєму тілі страсті Господні (передували голодування та повна відсутність сну протягом 40 днів), від бичування до рани на боці, з якої сочиться сироватка та запашна кров. Щоп’ятниці року його виразки відкриваються через витікання крові та сироватки, і через кілька днів вони знову починають гоїтися, залишаючи чітко помітні сліди» . Переживаючи такі стани, брат Елія розповідав своїм співбратам, що в часі об’явлень бачить ангелів, Пресвяту Богородицю, Ісуса. Монастирський провід, бажаючи більш глибше вивчити питання стигматичних пережиттів брата Елії, вирішив направити його на медичні консультації та дослідження до одного з інститутів в США. Повернувши звідтам у 1994 році, брат Елія покинув монастир. Але, так виглядає, що монастирські власті йому радше порадили покинути спільноту. Після цього він переїжджає в околиці Бергамо, де проживав до 2003 року. Того ж таки року він разом з двома своїми друзями викуповує в Кальві що в Умбрії колишній монастир, у якому поселяється на стабільно. Хоча на офіційному сайті «Братства Апостолів Божих» про цю спільноту говориться як про монастир, а самих його жителів іменується монахами, то однак жодних підтверджуючих документів зі сторони церковної влади немає. У міжчасі, особою Елії Катальдо зацікавлюється письменниця Фйорелла Туроллі, яка написала про нього дві відомі книги: «Ангел зі стигматами, який зупинився у моєму домі» (2001) та «Брат Елія з Апостолів Божих – таємниця світла» (2003). Відтоді і до сих пір у середовищі аналітиків її вважають головною біографинею Елії. Згодом сам Елія Катальдо заснував «Братство Апостолів Божих» , яке, як виникає з тексту опублікованих Конституцій , є в основному зосереджене навколо його об’явлень та їх пережиттів. Братство є засновником Фундації , яка провадить різносторонню діяльність, особливо видавничу і фармацевтичну. Сайт Фундації активно рекламує усілякого роду фітотерапевтичні продукти, які просуває під маркою «Фітотепарія Апостолів Божих» . Італійська Католицька Церква про Елія Катальдо Діяльність Елії Катальдо, особливо на території колишнього монастиря, якого він став власником, спричинила серед місцевих вірян і священиків чимало запитань про характер його діяльності. І логічно, бо сам власник монастиря і його насельники називали себе братами монахами, а насправді ними не були. Для того, щоби будь-яка спільнота релігійного типу могла називатися монашою, вона згідно церковного права повинна бути визнана такою компетентною церковною владою. А нею є: місцевий єпископ, патріарх або Папа. Перша реакція Курії дієцезії Терні-Нарні-Амелія 2008 року Бажаючи розвіяти усілякі сумніви поміж вірними і священниками, а водночас допомогти знайти властиву для життєву дорогу і місце в Церкві Христовій для самого Елії Катальдо і його друзів, місцевий єпископ Терні Вінченцо Палія вирішив взяти ситуацію під особистий контроль. Для того, щоби проінформувати суспільство, він видав офіційний комунікат. Ось його переклад українською мовою: «Ось цим комунікатом дієцезіяльна Курія повідомляє наступне: колишній монастир Сан-Франческо ді Кальві є спорудою, яка зараз використовується як цивільна резиденція, в якій Катальдо Елія та невелика група людей живуть як законні власники. Для себе та для групи, яка його супроводжувала, він просив про батьківський супровід дієцезіального єпископа Вінченцо Палія, який уважно стежить за їхнім духовним розвитком. Для того, щоб досягти повного й об’єктивного розуміння, необхідна максимальна обережність і оцінка кожного елемента, корисного для розпізнавання. З цієї причини ні він, ні його група ще не отримали ніякого церковного схвалення, хоча їм приділяється пильна увага Церкви, що важливо для всіх. На даний момент Катальдо Елія попросили не проводити молитовні зустрічі в парафіяльних і позапарафіяльних церквах на території дієцезіі Терні-Нарні-Амелія. Елія Катальдо не є монахом, але мирянином, який разом зі своєю групою не має жодного церковного визнання. Його будинок не оформлений як монастир чи монастирський будинок у канонічному розумінні. Його подорожі чи «місії» погоджуються вірними, групами чи парафіями безпосередньо з ним за письмовою згодою відповідних єпископів, які таким чином беруть на себе всю відповідальність за зміст, методи візиту, жести та слова Елії Катальдо. Єпископ Терні-Нарні-Амелія не пропагує та не заохочує такі поїздки, але  Елія Катальдо його лише інформує про запрошення та дозволи єпархіальних єпископів, куди він їде». З комунікату Курії виникає, що: 1) спільнота, яка проживає у колишньому монастирі не є монашою спільнотою, а відповідно люди, які там проживають, не можуть вважатися ані називатися монахами; 2) Елія Катальдо є мирянином, а не монахом чи священником; 3) Елія Катальдо може здійнювати подорожі чи місії тільки самостійно, однак повинен інформувати місцевого єпископа про наявність згоди єпископа місцевості, куди той направляється. 4) у дієцезії Терні-Нарні-Амелія йому заборонено здійснювати паломництва парафіями та позапарафіяльними структурами. Друга реакція Курії дієцезії Терні-Нарні-Амелія 2012 року Однак, як виглядає з хронології офіційних комунікатів Курії дієцезії Терні-Нарні-Амелія, після, здавалося б, прояснення ситуації, вона тільки почала набирати обертів. Особа Елії Катальдо як знаменитого католицького стигматика починає стрімко набирати популярності, його самого запрошують до різних міст Італії та поза її межами, а деякі єпископи навіть дозволяють йому бути присутніми при освяченні дарів у Божественній Літургії. Один з експертів богословської комісії з Таранто наводить навіть приклад, коли один Апостольський Нунцій після слів освячення попросив Елія Катальдо простягнути руки над освяченими дарами. Іншим разом Елія на запрошення священиків проводив екзорцизм над вірними, який є категорично заборонено проводити вірним і який є строго зарезервований священнику, що має на це окремий дозвіл від єпископа. З огляду на все це 3 вересня 2012 року, тобто чотири роки після першого комунікату, дієцезіяльна Курія видає другий комунікат, у якому по суті повторює те, що було сказане у комунікаті від 2008 року. Ось переклад рідною мовою: «Після численних запитів про роз’яснення щодо особи Катальдо Елії (помилково названого «fra Elia» (брат Елія – ред.) ми знову публікуємо офіційну ноту дієцезії Терні-Нарні-Амелія, оприлюднену з 2008 року. Цією нотою Курія повідомляє наступне: Колишній монастир "Сан-Франческо" в Кальві - це споруда, яка зараз використовується як цивільна резиденція, в якій живе Катальдо Елія як законний власник з невеликою групою людей. Для себе та для групи, яка його супроводжувала, він просив про батьківський супровід дієцезіального єпископа Вінченцо Палія, який уважно стежить за їхнім духовним розвитком. Для того, щоб досягти повного й об’єктивного розуміння, необхідна максимальна обережність і оцінка кожного елемента, корисного для розпізнавання. З цієї причини ні він, ні його група ще не отримали ніякого церковного схвалення, хоча їм приділяється пильна увага Церкви, що важливо для всіх. На даний момент Катальдо Еліа попросили не проводити молитовні зустрічі в парафіяльних і позапарафіяльних церквах на території дієцезії Терні-Нарні-Амелія. 3 вересня 2012 року» . Третя реакція Курії дієцезії Терні-Нарні-Амелія 2020 року Хронологія офіційних повідомлень дієцезії Терні демонструє, що у 2020 році справа Елії Катальдо знову ожила. Курія знову видає офіційну ноту, якою повторює все те, що було сказане у двох попередніх. Однак, у ноті від жовтня 2020 року є певна новизна. Місцевий єпископ Джузеппе П`ємонтезе наголошує на тому, що він не пропагує, ані не підтримує поїздок Елія Катальдо поза межі дієцезії. Однак просить, щоби вірні, парафії, священники чи єпископи, які його запрошують, надсилали до Курії власні думки і враження щодо особи Елії Катальдо і дару, яким він володіє. Ось переклад третього комунікату українською мовою: «Роз’яснення щодо Елії Катальдо, жовтень 2020 року Після численних запитів про роз’яснення щодо особи Катальдо Елії (помилково названого «fra Elia» (брат Елія – ред.) ми знову публікуємо офіційну ноту дієцезії Терні-Нарні-Амелія, оприлюднену з 2008 року, а потім і в 2012 році: «Колишній монастир «Сан-Франческо» в Кальві — це споруда, яка зараз використовується як цивільна резиденція, в якій живе Катальдо Елія як законний власник з невеликою групою людей. Для себе та для групи, яка його супроводжувала, він просив про батьківський супровід дієцезіального єпископа Вінченцо Палія, який уважно стежить за їхнім духовним розвитком. Для того, щоб досягти повного й об’єктивного розуміння, необхідна максимальна обережність і оцінка кожного елемента, корисного для розпізнавання. З цієї причини ні він, ні його група ще не отримали ніякого церковного схвалення, хоча їм приділяється пильна увага Церкви, що важливо для всіх. На даний момент Катальдо Елія попросили не проводити молитовні зустрічі в парафіяльних і позапарафіяльних церквах на території єпархії Терні Нарні Амелія». На додаток до того самого повідомлення, п’ємонтський єпископ має намір уточнити: «Елія Катальдо не є монахом, але мирянином, який разом зі своєю групою не має жодного церковного визнання. Його будинок не оформлений як монастир чи як монастирський будинок у канонічному розумінні. Його подорожі чи «місії» організовуються вірними, групами чи парафіями безпосередньо з ним за письмовою згодою відповідних єпископів, які таким чином беруть на себе всю відповідальність за зміст, методи візиту, жести та слова Елія Катальдо. Єпископ Терні-Нарні-Амелія не пропагує та не заохочує такі поїздки, але його лише інформує Елія Катальдо про запрошення та дозволи від дієцезіяльних єпископів, куди він їде. Єпископ Терні-Нарні-Амелія, монсіньор Джузеппе П’ємонтезе, хотів би отримати відгуки та оцінки з цих зустрічей від єпископів, духовних осіб і мирян, які організовують або беруть участь у зустрічах Елія Катальдо» . Замість висновку Хтось, хто набрався терпеливості прочитати все те, що написано до сих пір, запитає мене про мою особисту думку щодо Елія Катальдо і його стигм. Моя відповідь буде дуже чіткою: не можна пропонувати і представляти людям як вірний і певний Божий знак те, що не є до кінця вивчене і проголошене. Бо не кінця випробувана страва може стати смертельною отрутою. Особисто я не є знайомим з Елія Катальдо, як також нічого не можу сказати про дар стигм, які він носить. Для цього існує чітко прописана церковна процедура. На превеликий жаль, ми маємо справу з фактом, коли слабкість волі, брак рішучості місцевих єпископів дієцезії Терні спричинює замішання не тільки у місцевій Церкві, але вже далеко поза її межами. Вже не говорю про брак комунікації єпископів світу між собою у питанні Елія Катальдо. Пригадується мені випадок з отцем Піо, коли йому 2 червня 1922 року заборонилиуділяти благословення, провадити листування, показувати стигмати. Йому було казано відправляти Святі Меси приватно, без участі люду, і перевести його до монастиря у Сан Джованні Ротондо. Через рік папа Пій ХІ підписав заяву, в якій Церква не ствердила надприродного походження стигматів, які цей капуцин носив уже 10 років. А 1931 рік приніс ще суворіші розпорядження: заборону сповнювати священицькі функції. Сьогодні усе це виглядає як несправедливе покарання. Але отець Піо прийняв це як особисте випробування і очищення, яке йому необхідне на дорозі до спасіння. Однак, Бог є справедливим і милосердним! Після смерті отця Піо він показав його світові як великого святого і заступника, якого 12 червня 2002 року Папа Іван Павло ІІ проголосив святим усієї Католицької Церкви. Ким є Елія Катальдо – святим, грішником, юродивим, фальшивим пророком, мучеником, жертвою комерційних структур? Я не знаю. Христос каже, що учнів його можна буде пізнати по плодах. Час покаже, які плоди принесе його діяльність. Але, ціллю мого допису є звернути увагу усіх вірних на те, щоби уникали у пошуках Бога чуд і сенсацій. Хрест Христовий не був сенсацією. В очах його учнів він здавався бути кінцем їхніх мрій і сподівань. А він виявивився початком нового світу, світу, у який прийшов сам Бог і відкрив його колись давно закриті двері Раю. Як же актуальними сьогодні є слова вже покійного Папи Венедикта XVI, який в часі Літургії за добрий вибір Понтифіка 18 квітня 2005 року промовив знаменні, а водночас пророчі слова: «Скільки вітрів різних доктрин ми знаємо за останні десятиліття, скільки ідеологічних течій, скільки способів мислення... Маленький човен думки багатьох християн часто хвилювався цими хвилями – кидався з однієї крайності в іншу: від марксизм до лібералізму, аж до лібертизму; від колективізму до радикального індивідуалізму; від атеїзму до смутного релігійного містицизму; від агностицизму до синкретизму тощо. Кожного дня народжуються нові секти і справджується те, що каже святий Павло про обман людей, про хитрість, яка вводить їх у помилку (пор. Еф. 4, 14). Наявність чіткої віри, згідно зі Символом віри Церкви, часто називають фундаменталізмом. У той час як релятивізм, тобто дозволити себе носити «туди-сюди будь-якому вітру доктрини», видається єдиним ставленням до сьогоднішніх часів. Встановлюється диктатура релятивізму, яка не визнає нічого остаточного і залишає лише власне его та його бажання як останню міру. Ми ж маємо інше мірило: Син Божий, правдива людина. Він є мірилом справжнього гуманізму. «Дорослий» — це не віра, що слідує за хвилями моди та останніх новин; доросла і зріла віра, глибоко вкорінена в дружбі з Христом. Саме ця дружба відкриває нас для всього доброго і дає нам критерій для розрізнення правди від фальші, обману від правди. Ми повинні визріти цю дорослу віру, ми повинні привести стадо Христове до цієї віри. І саме ця віра – лише віра – створює єдність і реалізується в любові. Святий Павло пропонує нам у цьому відношенні – на противагу безперервним мінливостям тих, хто подібний до дітей, яких кидають хвилі – прекрасне слово: чинити правду в милосерді, як фундаментальній формулі християнського існування. У Христі правда і милосердя збігаються. Наскільки ми наближаємося до Христа, правда і милосердя також зливаються в нашому житті. Милосердя без правди було б сліпим; істина без милосердя була б схожа на «цимбал, що дзвенить» (1 Кор. 13,1)» . І насамкінець. Мене вже роками переслідує питання про те, чому ми як Українці - побожні, працьовиті, гостинні, добродушні - століттями так багато страждаємо і оплакуємо наше минуле. Цей лейтмотив відображений і у літературних творах, і у народних піснях. Чому ми так легко проголошуємо героїв і так швидко їх забуваємо ? Одну з відповідей я знаю достеменно. Століття неволі породили у нас недовіру до своїх і довіру до чужих. Як же часто можна почути, що там десь краще, а у нас завжди погано. Недовіра ця торкає не тільки людей, але і Бога. Оскільки, коли добре приглянутися нашій народній побожності, то вона більше покладається на освячену воду (як поза всякими сумнівами має велике значення), як на Бога, Який провадить, підтримує, крокує завжди поруч як у хвилинах терпінь, так у хвилинах радості. Як же часто, коли я писав цю статтю, в моїй голові лунали слова відомої пісні, що її виконує "Тартак": " Як уже набридло чути знову і знову Порожні балачки, пафосні розмови! "Мова калинова"... "Пісня солов'їна"... Ще трохи побалакаємо – зникне Україна! Згубили культуру, забули історію, Почуваємося зайдами на своїй території. Віримо чужим, своїм не довіряємо, Розводимо руками – маємо, що маємо! Сьогодні братаємося, щоб завтра продати. Кум іде на кума, брат іде на брата. Національна ідея як засіб спекуляції. Здобули державу, втратили націю... Коли ж у народу більше немає відваги, Немає власної гордості, немає самоповаги, Коли кожен за себе у своїй хаті скраю – У такого народу і героїв немає! " Мені дуже хочеться, щоби слова цієї пісні після нашої перемоги над імперією зла відійшли у минуле. Щоби їх згадували тільки у народній творчості та шкільній літературі. Мені так дуже хочеться, щоби ми навчилися довіряти собі, в першу чергу Українець Українцеві! І це можливо! Потрібно тільки зробити один погляд у сторону ближнього і побачити у ньому брата, на плече якого можна покласти не тільки свою голову, але свій хрест. Хоча б на хвилину.

Великий Піст є часом покаяння, але також і часом очищення, який починається з розпізнання власного духовного стану. На жаль, чи на щастя, у так нелегкі часи для нашої Рідної України ось цей період духовної обнови оголив багато проблем Львівської громади у її різних сферах – соціальній, політичній, церковній, тощо. Для мене особисто, думаю і не тільки для мене, поява певних проблем у так рідному і патріотичному Львові стало своєрідним шоком, а також і випробування. Знаменним є той факт, що ось цим голосом сумління, який і виявив усе те, що було скритим став Митрополит Андрей Шептицький, Мойсей нашого Народу. Це ще раз підкреслює його велич і святість, оскільки він не перестає нас провадити до Бога, а це значить дорікати, напоумляти, повчати, прощати. Уся дискусія, яка розгорілася навколо проекту пам’ятника Митрополиту Андрею та реконструкції площі св. Юра з досить несподіваних, а навіть шокуючих, як для мене, причин перенеслася на Український Католицький Університет. Ніде правди подіти, що ця дискусія вже перенеслася із соціальних мереж на побутове життя. Тема УКУ стала предметом обговорення не тільки студентів, але багатьох священиків, богословів та мирян, які не мають відношення до цієї інституції. Тільки саме обговорення у соціальних мережах даної проблематики не принесе корисних плодів. Мені відомо, що керівництво Університету вже зробило певні кроки для того, щоби розпочати розв’язувати проблеми, які виникли. Прикладом є сьогоднішня зустріч студентів і професорів цього навчального закладу. Проте, потрібно визнати, що питання вірності УКУ своїй місії саме як Католицького є предметом дискусій у різних не тільки священичих, але мирянських колах нашої Церкви. Одного разу Христос запитав своїх учнів про те, за кого мають люди Сина Чоловічого (Матей 16,3)? Питання Спасителя про думку людей про нього не походило з простої цікавості, але з того, щоб поглянути, чи належним чином вони розуміють Його місію як Месії. Що думають миряни і священики про УКУ? Здається це питання є цілком логічним і цікавим як для мирян так я для самого Університету. Саме тому пропоную цьому так важливому навчальному закладу так омріяному ще Митрополитом Андреєм провести у цей ювілейний рік своєрідні публічні слухання. Базовим питанням може стати статут УКУ про його місію, а також Апостольська Конституція Ex corde Ecclesiae від 15 серпня 1990 року Святого Папи Івани Павла ІІ Про Католицькі Університети. Попередньо я оголосив про те, що цього тижня опублікую мою думку відносно подій, які останньо мали місце в УКУ. Через те, що мої думки висловлені публічно можуть стати предметом спекуляцій, як також використані проти добра моєї рідної Української Греко-Католицької Церкви, найближчими днями у формі листа перешлю їх Ректорату та завідувачам Кафедр УКУ, а копію Блаженнішому Святославу та Високопреосвященнішому Владиці Ігорю Возьняку, Митрополиту Львівському. Заздалегідь сердечно дякую за слушні поради та думки надані мені Христиною Кутнів та групою студентів богословського факультету УКУ, деяким професорам цього Університету, а також священикам, зокрема моєму приятелю о. Оресту Вільчинському. Окреме спасибі за слушні і цінні поради Академічній «Обнові», для якої мені пощастило недавно провадити реколекції. У єдності сила Народу! У правді є Господь! З нами Бог! Львів, 18 березня 2015 року Божого

З чого все почалося ? 2-6 грудня 2021 року Папа Римський Франциск здійснив Апостольський візит на Кипр і до Греції. Провідні світові ЗМІ уважно слідкували за цією подією, адже добре відомо, що Греція є православною країною, а будування мостів єдності з православним світом лежить дуже на серці теперішнього Понтифіка. У більшості українських ЗМІ про цей візит згадувалося поверхнево і то з посиланням на американські, польські, а навіть російські інтернет-видання. Однак, протягом трьох днів після повернення Папи Франциска до Ватикану, українські ЗМІ (причому як інтернет-видання так і друковані) рясніли гучними заголовками. Я дуже уважно відстежував їх, як також аналізував посили, які вони хочуть донести читачеві. А тому дозвольте зацитувати хоча б частину з них, вказуючи при цьому видання, які їх публікували. І ось яка картина виходить: «Папа Франциск не вважає позашлюбний секс найважчим гріхом» ( Українська правда: Життя , 8 грудня 2021 р.) «Не перелюбствуй. Папа Франциск заявив, що гріхи плоті - не найсерйозніші» ( Новое время , 8 грудня 2021 р.) «Папа Франциск не вважає позашлюбний секс найсерйознішим гріхом» (Укрінформ, 8 грудня 2021 р.) «Папа Римський не вважає позашлюбний секс найсерйознішим гріхом» ( Служба новин телеканалу 1+1 ТСН , 8 грудня 2021 р.) «Папа Римський заявив, що позашлюбний секс не є найсерйознішим гріхом» ( Уніан, 9 грудня 2021 р.) «Папа Римський дозволив католикам секс до весілля» ( Весті.UA , 9 грудня 2021 р.) «Папа Римський: позашлюбний секс і тілесні гріхи – "не найсерйозніші» ( https://texty.org.ua , 9 грудня 2021 р.) «Папа Римський не вважає позашлюбний секс найсерйознішим гріхом» ( Курс України , 9 грудня 2021 р.) «Папа римський заявив, що секс поза шлюбом – не найтяжчий гріх» ( Гордон (Gordonua.com), 10 грудня 2021 р.) Це далеко не усі заголовки статей, які мені довелося знайти і докладно проаналізувати. Так ось, коли взяти до уваги той факт, що пересічний український читач звертає уваги тільки на заголовки, то згідно задуму авторів статей, після прочитання заголовків він повинен винести для себе нову поверхневу «істину» , яка полягає в тому, що Папа Римський Франциск дозволив секс до шлюбу і не вважає його аж так великим гріхом. Для того, щоби переконатися у тому, що пересічний читач, особливо молодий, робить для себе саме такі висновки, далеко шукати непотрібно. Буквально вчора я отримав лист від однієї матері, яка має сина у підлітковому віці (13 років). Самозрозуміло, що підлітковий вік є саме тим періодом, у якому формується погляд на сексуальність. Від правильного виховання дитини у цьому періоді залежить не тільки її сексуальна сфера, але взагалі сфера міжлюдських відносин, погляд на іншу людину (жінку чи чоловіка), погляд на сім’ю, тощо. І ось, за словами матері, до неї прийшов син з запитанням про те, чи справді можна жити сексуально з дівчиною до шлюбу. Мати, почувши такі слова, оторопіла, але потім взяла себе в руки і сказала, що ні. При цьому вона пояснила йому дане питання під кутом релігійним і чисто біологічним. У відповідь на пояснення матері, син показав їй одну з новин, яку побачив у одному з інтернет-видань і сказав: «А ось Папа Римський каже, що можна!» Переконавшись у тому, що син дійсно таке прочитав, мати написала мені листа з питанням, чи це дійсно так і чи щось змінилося у навчанні Церкви ? Коли я прочитав її листа, зрозумів, що з таким питанням, мабуть, борикається цими днями не одна матір чи батько, але, можливо, не знають до кого звернутися чи кого запитати. Саме це спонукало мене детально продемонструвати, як поверхнева журналістика калічить правду, а з нею і людські долі. Що передувало словам Папи ? Для того, щоби зрозуміти, що насправді сказав Папа Франциск і чого не говорив, слід коротко ознайомити українського читача з протоколом закордонних Апостольських візитів Папи. Кожен такий візит планується заздалегідь. Після офіційного оголошення розпочинаються узгодження програми з урядом країни, куди попрямує Понтифік, як також з місцевою ієрархією. Праця над програмою є надзвичайно складною, через це нею переважно займається відповідна група фахових людей. У кожній подорожі Папу супроводжує пул журналістів, причому найрізноманітніших світових видань, адже візит Папи Римського – це завжди історична подія, яка має вплив на теперішнє і майбутнє. В часі візиту Понтифік не завжди має багато часу для того, щоби поспілкуватися з журналістами. Саме тому він використовує час в літаку, коли повертається до Ватикану. Ця практика вже стала традицією і кожен Папа намагається її дотримуватися. Так само було і цього разу, коли Папа Франциск повертався зі своєї Апостольської подорожі до Кипру і Греції. У літаку, який прямував до Риму, він вийшов до журналістів, щоби відповісти на питання, які вони приготували для нього. Ці питання не завжди торкають тематики Апостольського візиту, але ситуації Церкви в країні, звідки походить журналіст. Саме так і сталося цього разу. На борту літака, який летів до Вічного міста, була присутня журналістка відомої французької газети Le Monde . Вона щоденно виходить великим накладом і втішається великою популярністю серед французів. Отже, журналістка згаданого видання Сесіль Шамбро поцікавилася у Папи Франциска ситуацією, яка склалася останньо у Католицькій Церкві в Франції. Справа ж полягала у тому, що 22 листопада цього року у одному з відомих французьких журналів вийшла величезна стаття про Архиєпископа і Митрополита Парижу Преосвященного Мішеля Опеті. Автор статті звинувачував ієрарха в тому, що він у 2012 році, не будучи ще єпископом, але Генеральним вікарієм єпархії, мав сексуальні стосунки з однією з парафіянок. При цьому у статті не шкодувалося критики у сторону Архиєпископа щодо його авторитарного управління єпархією і надто імпульсивного характеру, який шкодить єдності пастви. Очевидно, що ця новина миттєво розійшлася французькими ЗМІ як також соціальними мережами і зробила свою справу – авторитет єпископа був поважно зранений. Сам Архиєпископ Опеті у своєму інтерв’ю відомому християнському журналу «La Croix» публічно визнав, що «не порадив собі у ситуації з особою, яка багаторазово з’являлася у його присутності. Я довірився у цій справі моєму духівникові і повідомив про це церковні власті». При цьому Архиєпископ заперечив факт про повноцінний сексуальний зв’язок зі згаданою особою і у своєму листі до вірних перепросив усіх, кому міг дати згіршення. У цьому ж листі він також сказав, що його «дуже стривожили нападки на мою адресу. Сьогодні я – сказав Архиєпископ Опеті - дякую Богу за те, що в моєму серці панує умиротворення. Я дякую багатьом людям, які виявили до мене довіру і прихильність протягом останніх днів. Я молюся за тих, хто, можливо, бажав мені зла» . 25 листопада цього року Архиєпископ і Митрополит Парижа Мішель Опеті написав листа до Папи з проханням про зречення. Зробив це, як сам стверджує, не тому, що відчуває провину, але для того, щоби запобігти поділам, які завжди виникають там, де існують підозри та втрата довіри. 2 грудня 2021 р., тобто в сам день початку Апостольського візиту Папи Франциска до Кипру і Греції, у Ватикані офіційно повідомлено, що Святійший Отець прийняв зречення Архиєпископа і Митрополита Парижу Преосвященного Мішеля Опеті і призначив Апостольським Адміністратором призначено Преосвященного Жоржа Понтьє, вислуженого Архиєпископа Марсельського. Апостольський Адміністратор згідно канонічного права не є повноцінним правлячим ієрархом, але призначається на обмежений період часу, щоби упорядкували ситуацію у тій чи іншій єпархії. Що насправді сказав Папа Франциск про гріх проти VI заповіді (Не чини перелюбу) ? Маючи перед очима повну картину підгрунтя слів Папи Франциска щодо моральної оцінки гріха проти VI заповіді, спробуймо проаналізувати контекст, у якому вони були сказані, як також і зміст, який у них вклав Понтифік. Головною причиною слів Папи Франциска стало питання згадуваної раніше французької журналістки Сесіль Шамбро щодо того, чому так швидко було розглянуте проханням про зречення Архиєпископа і Митрополита Парижу. Проте тут слід додати, що журналістка поставила Папі ще два питання, які стосувалися результатів праць незалежної комісії, яка досліджує питання сексуальних надужиттів над неповнолітніми у Католицькій Церкві в Франції протягом минулого століття. У цьому контексті питання журналістки про справу Архиєпископа Парижу виглядало провокативно. Адже якщо справи сексуальних надужиттів торкаються подій, які мали місце 100 років тому, то питання Архиєпископа є надто свіжим. При цьому як Папа так і немало свідомих католиків у Франції прекрасно розуміли, що Архиєпископ Опеті був цілево усунутий як комусь дуже невигідний через накручування зацікавленими у його відставці суспільної напруги за допомогою французьких ЗМІ. Це зовсім не означало, що згаданий ієрарх є цілком безгрішним, адже він сам особисто публічно визнав, що не до кінця витримав випробування, з яким зустрівся. І тут, як на мене, Папа Франциск вирішив дуже мудро розмежувати питання журналістки на дві частини. Спочатку відповів на питання стосовно моральної оцінки сексуальних надужиттів над неповнолітніми, які досліджує незалежна комісія, а опісля перейшов до справи Архиєпископа Опеті. Щиро признаюся, що коли я прочитав відповідь Папи Сесіль Шамбро відносно Архиєпископ Опеті, я згадав образ самого Ісуса Христа. Євангелист Іван у 8 главі розповідає про те, як до Христа привели жінку, що її спіймали на перелюбі. Юдейський закон велів таку людину каменувати. Але Спаситель поступив інакше. Він найперше запропонував присутнім, як також тим, які привели жінку-зрадницю і почуваються безгрішними, першими кинути у неї камінь. Коли нікого не знайшлося і усі з соромом пішли геть, Христос звернувся до жінки словами: «Де ж вони, жінко, оті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?» «Ніхто, Господи», -відповіла. Тоді Ісус до неї: «То і я тебе не осуджую. Йди та вже віднині не гріши». Христос не оправдав гріха! Чому ? Бо гріх противиться Богу! А отже, коли б Христос оправдав гріх, заперечив би самого себе. Але він оправдав жінку, яку гріх поневолив, бо саме для того прийшов на землю. Так само поступив і Папа Франциск супроти Архиєпископа Парижу Мішеля Опеті. Він чітко ствердив, що той вчинив гріх! Водночас він, на здивування усім тим, які очікували різкого засудження Архиєпископа, який і так постраждав не тільки від власного гріха, але від людського лукавства, звернув увагу на більші гріхи, на які мало хто звертає увагу. А ними є гордість і ненависть. Папа дуже слушно називає їх гріхами з «ангельською подобою» , які на перший погляд виглядають надзвичайно благородними і справедливими, але у своїй суті несуть смерть. Саме у такому світлі Папа Франциск висловився про гріх нечистоти, а не у так, як його, на превеликий жаль, представили дуже багато українських ЗМІ. Можна тільки з прикрістю ствердити, що автори згаданих статей саме і згрішили гріхом з «ангельською подобою» . Для того, щоб полегшити розуміння українським журналістам суті вислову Папи, як також і тим, які перекрутили їх на власну манеру, подаю в перекладі рідною мовою повний текст діалогу Понтифіка з французькою журналісткою Сесіль Шамбро. Італійський оригінал можна знайти на інтернет-сайті Ватикану за ось цим посиланням: https://www.vatican.va/content/francesco/it/speeches/2021/december/documents/20211206-grecia-volodiritorno.html Український переклад тексту діалогу Папи Франциска з французькою журналісткою Сесіль Шамбро Сесіль Шамбро Святіший Отче, ставлю питання іспанською для колег. У четвер, коли ми прибули до Нікосії, ми дізналися, що Ви прийняли відставку архієпископа Парижа монсеньйора Мішеля Опеті ( Michel Aupetit – ред.) . Чи можете нам пояснити, чому так поспішно? І друге питання: завдяки роботі незалежної Комісії з питань сексуального насильства Конференція єпископів Франції визнала, що Церква несе інституційну відповідальність за страждання тисяч жертв. Говориться також про системний характер цього насильства. Що Ви думаєте про цю заяву французьких єпископів? Яке значення це може мати для Вселенської Церкви? І останнє запитання: чи приймете Ви членів цієї незалежної комісії? Папа Франциск Починаю з другого (питання – ред.) , потім повернемося до першого. Коли здійснюються такі дослідження, ми повинні бути обережними в інтерпретаціях, які робляться для секторів часу. Коли це робиться протягом такого тривалого часу, є ризик сплутати спосіб відчути розуміння проблеми однієї епохи, на 70 років раніше щодо іншої. Я просто хотів би сказати (звернути увагу на – ред.) це, як принцип. Історичну ситуацію слід інтерпретувати герменевтикою тієї епохи, а не нашої. Наприклад, рабство: ми говоримо «це жорстокість». Зловживання 100-річної чи 70-річної давнини ми говоримо: «це жорстокість». Але вони жили не так, як ми сьогодні: існувала інша герменевтика. Наприклад, у випадку зловживань у Церкві, прикриття, що є способом, який, на жаль, використовується в сім’ях, навіть сьогодні, у великій кількості сімей, у мікрорайонах, щоб спробувати прикрити, ми кажемо «ні, це неправильно, ми повинні з'ясувати» . Але завжди слід інтерпретувати епоху за допомогою герменевтики епохи, а не нашої. Це перше. Наприклад, знаменита студія в Індіанаполісі: ця впала через відсутність правильної інтерпретації. Були правдиві речі, деякі, деякі ні; епохи змішалися. На цьому етапі допомагає розділення на сектори. Про Звіт (комісії – ред.): я не читав, я слухав коментарі французьких єпископів. Ні, я не знаю, як відповісти, справді. Французькі єпископи приїдуть зараз, цього місяця, і я попрошу їх пояснити мені. І перше питання, щодо справи (єпископа Парижу – ред.) Опеті. Цікаво: що зробив Опеті такого серйозного, що йому довелося піти у відставку? Що він зробив? Хтось мені може відповісти ... Сесіль Шамбро Я не знаю. Я не знаю. Папа Франциск Якщо ми не знаємо обвинувачення, тоді ми не можемо засуджувати. Яке було обвинувачення? Хто знає? [ніхто не відповідає] Це негарно! Сесіль Шамбро Проблема управління [єпархією] чи щось інше, ми не знаємо. Папа Франциск Перш ніж відповісти, скажу: проведіть розслідування. Проведіть розслідування. Тому, що є небезпека сказати: «Він був засуджений». Але хто його засудив? «Громадська думка, балаканина...». Але що він зробив ? «Ми не знаємо. Щось…». Якщо знаєте чому, скажіть так. На відміну від вас (навпаки – ред.), я не можу відповісти. І ви не знаєте чому, тому що це була його провина, провина проти шостої заповіді, але не суцільна, а (провина – ред.) дрібних ласк і масажів, які він робив: так виглядає обвинувачення. Це гріх, але він не є одним із найтяжчих гріхів, тому що гріхи тіла не є найтяжчими. Найсерйозніші гріхи — це ті, що мають більше «ангельської (подоби – ред.)»: гордість, ненависть... це серйозніше. У такий спосіб Опеті є (таким самим – ред.) грішником, як і я. Не знаю, чи Ви так само відчуваєте, але, можливо… як Петро, ​​єпископ, на якому Христос збудував Церкву. Чому тодішня громада прийняла грішного єпископа? А він був у гріхах з такою великою «ангельською (подобою – ред.)», як заперечення Христа, чи не так? Але це була нормальна Церква, вона звикла завжди відчувати себе гріховною, (причому – ред.) всі: це була скромна Церква. Виглядає, що наша Церква не звикла мати грішного єпископа, і робимо (лукавий – ред.) вигляд, коли кажемо «він святий, мій єпископ». Ні, це Червона Шапочка. Ми всі грішники. Але коли балаканина росте і росте, і росте, і забирає в людини добру репутацію, ця людина не зможе урядувати, бо втратила славу. Але не через свій гріх – бо це (такий самий – ред.) гріх, як (гріх – ред.) Петра, як і мій, як твій: це гріх! -, але через балаканину людей, які є відповідальними за розповіді про ці речі. Людина, у якої так публічно забрали славу, не може урядувати. І це є несправедливістю. З цієї причини я прийняв відставку Опеті не на вівтар істини, а на вівтар лицемірства. Це хочу сказати. Дякую. Яка ж мораль цієї історії ? Коли у 2014 р. війна України проти агресора Росії перейшла у досить активну фазу, деякі представники інтелігенції майже кричали про те, що для того, аби виграти у цій війні, не вистачить тільки зброї. Слід звернути увагу на інформаційну війну, без якої неможливо отримати перемоги. При цьому, як застереження, вони наводили слова відомого оратора Рейху Йосифа Гебельса, який стверджував: « Дайте мені засоби масової інформації і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней ». Здається, що для осягнення своєї цілі Гебельсу слід було народитися трохи пізніше. Бо коли б він жив і діяв у наш час, коли ЗМІ і соціальні мережі стали настільки доступними, що уявити собі раніше не можна було, то він сіяв б від щастя. Для чого згадую Йосифа Гебельса ? Я не історик. Але як людина, яка постійно занурюється у проблематику Другої Світової війни роблю для себе висновок, що у створенні страшенного пекла війни, яка забрала мільйони людей, які б могли змінити світ на краще, Гебельс відіграв не останню роль поряд з Гітлером, Сталіном цілими системами, які вони створили. Ці системи неможливо перемогти суспільною популярністю чи високим рейтингом. Бо, як показує досвід Гебельса, і одне, і друге, можна купити. Якщо не грошима, то великими грошима. Якщо не великими грошима, то великою славою. Спокуси хліба, слави і ідолопоклоніння, які пережив Христос на пустині, залишаються актуальними до сих пір. Щоби їх перемогти, потрібно мати чисте сумління і бути вірним правді, бо остаточно тією правдою є сам Бог. Ситуація з викривленням слів Папи Франциска провідними українськими ЗМІ, наскільки я намагався показати на самому початку цього мого великого опусу, має наслідки не тільки теоретичні, але практичні. Щастя, що матір хлопця, про якого я згадував, швидко зорієнтувалася і знайшла відповідний підхід, щоб пояснити дитині питання дошлюбного сексу і його впливу на подальше його життя. Але я переконаний, що немало підлітків, які вагалися і прочитали статтю про те, що « Папа Римський дозволив католикам секс до весілля» сприйняли цю новину за чистої води істину. І, можливо, почали її втілювати у власне життя. А потім ці ж самі ЗМІ будуть отримувати рейтинги на висвітленні сімейних скандалів, кількості розлучень, подружніх зрад, тощо. Але від того, пересічний українець чи українські сім’ї аж ніяк не стануть щасливішими. Уся ця історія з фальшивою інтерпретацією слів Папи Франциска без контексту викрила, принаймні у моїй свідомості, дві дуже поважні проблеми сучасної української журналістики. Перша полягає в тому, що вона в гонитві за популярністю і рейтинговістю, дуже сильно віддалилася від пошуку правди і добра людини та суспільства. Не дивно, що українське суспільство ходить у постійній депресії, адже чи то у телевізійних новинах, чи то у інтернет-просторі єдиними позитивними новинами є народження звіряток у зоопарку. Друга ж проблема полягає у тому, що українській журналістиці катастрофічно бракує фахівців, які б розуміли зсередини церковну і взагалі релігійну тематику та вміли її належним чином подавати суспільству. Чи є у цьому провина самої Української Церкви ? У великій мірі так. На жаль, ми як Церква не спромоглися виховати покоління фахових церковних журналістів. Бо ж бути журналістом у сфері релігії не вистачає лише вживати слова Бог, Церква, священики, тощо. Треба розуміти зміст, який за цими словами криється. Бо за слово Бог і Церква ще понад три десятки років тому люди сиділи в тюрмах і концтаборах. Але, не хочу закінчувати мої роздуми на сумній ноті. Людина зі своєї природи спрямована на добро. Вона його прагне, до нього ціле життя стремить. Не маю жодних сумнівів у тому, що добро остаточно переможе, тому що його основою є сам Бог. Та мені б дуже хотілося, щоби ми, люди, допомогли один одному це добро знаходити і його творити. А добро є там, де є правда, де є чисте сумління, де є розуміння добра і зла. Я щиро надіюся, що у цій нелегкій праці українська журналістика ще себе покаже з найкращої сторони. Перемогти у війні з будь яким агресором, у першу чергу з Росією, неможливо без доброї і фахової журналістики.

СЛОВО на форумі «За християнські цінності» у Львівській обласній раді Дорогі Друзі, за декілька днів, а саме 13 червня виповниться 1710 років від того дня, коли імператор Константин проголосив так званий Міланський едикт, який цілковито змінив життя Римської імперії, а особливо християн у ній. Згідно того едикту усім християнам офіційно було дозволено сповідувати їхню релігію, оскільки до того часу по усіх закутках імперії християни були переслідувані як ворожі суспільству елементи. З моменту проголошення згаданого едикту християни отримують повне право на повноцінну інтеграцію у тогочасне суспільство, у якому можуть спокійно молитися, будувати власні храми, засновувати навчальні заклади та викладати в них, займати поважні державні посади та впливати на суспільно-політичні процеси. Вже станом на 325 рік бути християнином в Римській імперії стає модним, а тому багато намагаються прийняти хрещення не так з переконання, як з огляду на особисту користь. Відповіддю Церкви став так званий катехуменат, тобто належне приготування до хрещення дорослих, що тривало цілий рік. Однак, цю історію я згадую не просто так. У ній є одна маленька, але дуже важлива для нашого контексту деталь. Імператор Константин ніколи б не проголосив свободи для християн, якби не той факт, що вже на той час більшість його військових командирів були християнами. Напередодні важливої для нього битви з іншим претендентом на імператорський трон Мавксентієм, що розпочалася 28 жовтня 312 року, саме ті ж військові командири порадили імператору Константину намалювати на військових знаменах хрести. А опісля ж йому самому приснився сон, у якому почув невидимий голос, що промовив: «Цим знаком переможеш!». І той переміг, прийняв це як знак з неба. А незабаром проголосив свободу для християн, а навіть більше, у 325 році, скликаючи І Нікейський Собор, зробив християнство основою існування та розвитку Римської імперії. Сьогодні, з перспективи часу та досвіду по-різному можна дивися на те, чи такий крок Константина супроти християнства, а відповідно Церкви, приніс їй більше добра чи лиха. Надіюся, що у 2025 році, коли виповниться 1700 років від моменту скликання імператором І Нікейського Собору, ми знаходитимемося у більш сприятливішій атмосфері, щоб це оцінити. Але на даний час, факт залишається фактом, що уся європейська культура, освіта, наука, усі винаходи і досягнення в притик до епохи просвітництва, носять у собі знамення християнської віри. І це завдяки в першу чергу ревним християнам, які стояли на сторожі віри чи то на державних посадах, чи на полі культури, мистецтва і освіти. Очевидно, що понад 2000-літня історія християнства і Христової Церкви на Європейському континенті – це не є історія суцільних успіхів християнської віри. На жаль, це також історія упадків і великих злочинів, які робили сини і доньки Церкви, що носили ім’я християн чи радше ним прикривалися. Саме через це 12 березня 2000 року святий Папа Іван Павло ІІ на площі Святого Петра попросив пробачення за гріхи Церкви перед людством. Невід’ємною складовою європейського є українське християнство, з єдиним винятком, що воно продовжувало в більшій чи менші мірі нести тягар переслідування зі сторони різних імперій аж до проголошення України як самостійної і незалежної держави у 1991 році. Дивлячись ретроспективно, не можна не зауважити того факту, що протягом усіх несприятливих періодів історії, особливо тоді, коли Україна не мала власної державності, саме у вірі в Бога та Церкві наш Народ знаходив свій остаточний захист. Саме Українська Церква, особливо протягом останніх двох століть була і залишається одним з головних рушійних моторів Української державності. Згадати хоча б праведного митрополита Андрея Шептицького, який закладав фундаменти державності тоді, коли про неї взагалі було заборонено розмовляти, хиба тільки заступними словами як рідну хату. І ось тут приходимо до сучасного парадоксу. У той час, коли триває повномасштабна кровопролитна війна з московією, коли усі сили і ресурси повинні бути спрямовані на перемогу над супостатом, знаходиться у нашому суспільстві група людей, які напряму чи опосередковано намагаються розбурхати нашу національну єдність та оскаржити нас, християн, у тому, що ми є небезпечними елементами суспільства і представниками пережитків минулого, оскільки (увага!) стверджуємо, що сім’я, яка складається з чоловіка і жінки, є найціннішою клітиною народу! Сім’я є знаком Божим безсмертності людини, адже людина вмирає, а людство триває. І то завдяки сім’ї між чоловіком і жінкою, бо тільки їй, Бог подарував іскру безсмертя, яким є дар народжувати. Зрештою, саме тим народам належить майбутність, у яких подружжя є річчю святою! Саме у таких народів, за словами митрополита Андрея Шептицького, можна легко знайти лад і силу. Такі народи з елементарною силою здобувають собі добробут! Аналізуючи усі події в нашій Батьківщині і довкола неї, можна без лишнього труду дійти до висновку, що у той час, коли у нас триває жорстока війна з московією, паралельно формується модель нової України після перемоги і зрештою нового порядку світу. І горе нам буде, коли у тій новій моделі України майбутнього забракне голосу християн. І то не як якоїсь окремої чи особливої групи, яка претендує на роль провідної партії, зовсім ні. Але як невід’ємної складової суспільства, яке бажає розвиватися на демократичних принципах. Бо не є секретом, що ми є свідками боротьби за те, чи світ стане полем влади для диктатур, чи вільного вибору людини, який є найбільшим даром Бога! Коли уважно приглянутися сучасним тенденціям в Україні, які під соусом євроінтеграції накидають українському суспільству, що стікає кров’ю, законопроекти про одностатеві партнерства, то вони нам нагадують відомих персонажів, які ціле минуле століття співали усім відому пісню: «He ждіть pятyнкy не від когo: Hі від богів, ні від цapів! Позбyдетьcя яpма тяжкoгo Caмa cім’я прoлeтapів». Той, хто добре засвоїв урок історії знає, скільки коштували Україні ці на перший погляд солодкі і спокусливі слова. «Горе трупів і море крові» - як говорив свого часу Патріарх Йосиф Сліпий. Єдина різниця між пролетарями минулого і теперішнього полягає у тому, що ті, з минувшини, оголосили головним ворогом прогресу людства Церкву і християнство в цілому, а теперішні, вже навчені досвідом або просто без свідомості, проголошують сім’ю між чоловіком і жінкою як головного ворога прогресу України і її процесу євроінтеграції. У обличчі таких викликів, які постають перед Україною у нелегкі часи, ми християни, не можемо стояти осторонь і спостерігати. І то причому усі, як миряни, так і священники, а особливо ієрархи. Бо для того, щоби Україну теперішнього і майбутнього перетворити на диктатуру лівого лібералізму, не треба багато. Вистачає, щоби люди, які можуть щось робити, нічого не робили, а тільки спостерігали і обурювалися. Так, треба буде свідомим, що хто пробуватиме виступити на захист сім’ї чи християнських цінностей в Україні сьогодення, зустрінеться з великою ворожістю, цькуванням, переслідуванням, а може навіть з погрозами смерті. Але, зрештою, наша місія полягає не в тому, щоби нас усі прославляли, але щоби бути сіллю землі, світлом для світу. А вона не є легкою. Першим завданням, яке стоїть перед усіма християнами України, є об’єднатися у загальнонаціональний рух навколо захисту сім’ї. Бо якщо руйнується сім’я, руйнується і народ. За таких умов наша перемога ризикує перетворитися на величезну поразку. Післявоєнний стан і так не пророкує обнадійливих демографічних прогнозів. Окрім спаду народжуваності і виїзду мільйонів наших братів і сестер Українців поза межі батьківщини, нас очікує розпад сімей, який, зрештою, вже розпочався. Тому, під захистом сім’ї розумію як усі кроки по недопущенню навіть розгляду законопроектів про одностатеві партнерства, так і зусилля спрямовані на підтримку сім’ї, особливо народжуваності. Ми повинні собі чітко усвідомити, що хто посягає руку на українську сім’ю, той посягає руку на майбутнє України! Наші критики відразу почнуть кричати на весь голос, що таким чином ми себе позбавляємо європейського майбутнього. Це є великий міф. Європа – це не тільки геї і лесбіянки, це не тільки ЛГБТ і гендер, як дехто думає. Так, вони вміють голосно кричати. Але, Європа – це континент, збудований на християнських цінностях, це континент, де проживають багато християн, які ведуть боротьбу за належне місце для своєї віри і сім’ї у суспільстві. Візьмімо хоча б за надихаючий приклад нещодавній виступ прем’єр міністра Італії Джорджії Мелоні, у якому вона заявила, що не сприймає жодних гендерних диктатур, але є жінкою, матір’ю і християнкою. Зараз місія християн в Україні, Європі і світі стати на захист роду людського, який диявол хоче знищити руками самих людей, на превеликий жаль, засліплених спокусою диявола. Сумнівів немає в тому, що наше місце в Європі, але в Європі як сім’ї вільних народів, а не в’язниці добробуту ціною свободи. І я б дуже хотів, щоби Україна стала місцем розвитку європейських християнських цінностей, а не полігоном європейського сміття. Другим не менш важливим завданням, яке стоїть перед християнами України – це освіта і виховання дітей та молоді. Діти та молодь є теперішнє і майбутнє нашого Народу. І не дивно, що саме за їхні уми ведеться так жорстока боротьба між різними міжнародними фондами з великими грантами. Ми не можемо дозволити комусь вкладати в уми наших дітей і молоді усіляке сміття, аби тільки вона отримала якусь кар’єрну перспективу чи фінансового росту. Свідомий християнин, чесний громадянин України – це той, який розрізняє між добром і злом, та спрямовує усі свої зусилля на користь добра. Зауважте, з яким натиском витискали Християнську етику зі шкіл, і з якою рекламою та підступністю впроваджують гендерні студії. Часами складається враження, що з гендеру намагаються створити окрему релігію, у якій богом є свавільна людина, для якої гріх – то її конституційне право. Хотів би принагідно пригадати слова нашого митрополита Ігора Возьняка, який в одній своїй проповіді сказав таке: «Ми прагнемо жити у суспільстві, в якому є діалог і відсутнє насильство, але ми проти того, щоб жити у суспільстві, в якому є діалог з гріхом». І наостанку про Львів. Сьогодні ми зібрали саме у княжому Львові. У Львові, де кожна вулиця, кожен дім, кожен пам’ятник, навіть бруківка, нагадує нам не тільки про різні епохи її історичного розвитку, але про боротьбу нас, Українців, за нашу національну і духовну ідентичність. Протягом останніх років, наш християнський Львів стає плацдармом боротьби за нашу національну і християнську ідентичність. І не дарма, бо Львів у перспективні євроінтеграційних процесів, є експериментальним майданчиком. Перемога християн у боротьбі за Львів стане перемогою цілої України! Львів вина, сиру, кави і культу особи повинен відійти назавжди у минуле. На його місце повинен прийти Львів Героїв воїнів, які життя своє віддали за майбутнє України! У цьому ж Львові не може забракнути Героїв віри, які будуть готові навіть життя своє віддати за любов до Бога і України! В усій цій боротьбі за християнську Україну ми не зможемо виграти, коли не очистимо власні ряди і коли самі не переглянемо стан нашого християнства, нашої віри. Як же влучним буде у цьому місці згадати вже знаменні слова Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, як страшні українські гниди». Цими словами зовсім не закликаю до полювання на відьом. Абсолютно ні. Не той час. Але закликаю бути уважними і пильними! Адже не є секретом той факт, що війну проти сім’ї і проти християнських цінностей в Україні розпочали не погани, але християни, у яких, на превеликий жаль, бажання послужити собі і великим світу цього взяло верх над бажанням послужити Богу. Апостол Павло порівнює християнина до воїна, який бореться не проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. А тому закликає зодягнутися у повну Божу зброю, основою якої є віра. Дякуючи за можливість промовити до так достойного зібрання, прошу у Господа для усіх великої віри і витривалості у нелегкій боротьбі! Боже, благослови Україну! Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов’я та патристичних наук Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ Львів, 9 червня 2023 року Божого

Про нововисвячених ієреїв Францисканців у Тернополі Сьогодні я мав велике щастя служити у Тернополі у храмі свв. Апостолів Петра і Павла Отців Францисканців. Так є. Це саме той славний храм, у якому кожного року організовують найбільший в Україні (а може у світі) Різдвяний вертеп. Однак, цього разу тут зібралося дуже багато люду Божого, священиків, монахів і монахів, бо сьогодні в згаданому храмі владика Теодор Мартинюк, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ поставляв у священичий сан двох монахів францисканців, яких дуже добре знаю. Це Дам’ян Чамарник і Святослав Караманов. Перший родом з Судової Вишні, а другий з-під Одеси. Їх обох покликав та зʼєднав у одній монашій спільноті сам Господь. І вони відкликнулися на його голос та пішли за ним - кожний з власного дому. Чи знали вони, куди пролягатиме їхній шлях ? Звичайно ні. Але довіра до Бога і взаємна підтримка спонукала їх крокувати вперед. Якщо зі Святославом я познайомився щойно тоді, коли провадив їм обом реколекції перед священничими свяченнями, то Дам’яна (у миру Харитона) я знав з того часу, коли його вагітна благословенна мати крокувала зі мною під спекотну літнього сонця пішою прощею в серпні до Унева, вимолюючи у Бога ласки для дитини, яка мала народитися. Воістину, усі ми монахи чи священники є ними тільки тому, що хтось дуже сильно молився чи молиться за нас. Особливо, коли це є наші матері чи батьки! І не тому, що Бог є як капризна молода, яка полюбляє, щоби її просили. А тому, що він у своїй любові і повазі до свободи людини радиться з нею, який шлях кращим буде як для неї, так і для дорогих їй людей. Пригадайте Марію, Матір Божу, якій Господь повідомляє про те, де б хотів її бачити, але чекає на її згоду. Отак і з покликанням до священства, подружжя чи монашества! Ось так і прийшов на світ хлопчик, якого охрестили Харитоном, а люди на прощі однодушно кликали його Харитончиком. Пригадую, який він був худий - як тріска (зрештою і тепер на дуже поправився), а літав як вітер прощею. А цікавість до всього ним аж розпирала. Пригадую, як ми з його батьком отцем Михаїлом, йдучи прощею, дивилися на нього і думали, що з нього буде ? Так, він був найбільш любленою дитиною у сімʼї, бо народився у часі, коли тато з мамою вже мали за собою немалий відрізок життєвого шляху, але прийняли ту дитину як Божий подарунок. Не знаю, чи хтось в родині бачив його десь-інде, але він відбув усі прощі, які тільки були. Пригадаю, як одного разу він побачив коня і чимдуж помчав, щоб помацати кінське копито. Кінь так доброзичливо пригостив його своїм копитом, що Харитончик зробив кількаметрове сальто у повітрі і рухнувмя на землю. Памʼятаю, це був, мабуть, найбільш стресовий момент у моєму житті, бо я собі подумав: «Все, по дитині …» , усвідомлюючи водночас, що мені як організатору прийдеться нести кримінальну відповідальність. На моє превелике здивування, Харитон моментально піднявся і чимдуж драпанув. І то не тільки зі страху перед конем, але перед сестрою і татом, які вже бігли йому навздогін, щоправда з інших мотивів ніж кінь. Нещодавно, дивлячись на вже майже отця Дам’яна, а для мене Харитончика, думав сам про себе про те, коли ж він отримав покликання до монастиря. Мабуть, сам він скаже найкраще. Але десь в душі глибоко, без жодної крихти гумору, кажу собі, що початок цієї дороги монашого покликання розпочинається з коня. Апостол Павло отримав апостольське покликання, коли впав з коня. А Дам’ян, мабуть, тоді, коли отримав в подарунок потужний удар від коня копитом, через що хоч на мить побачив красу і смак Неба! Для мене та подія, що він вижив то було дійсно чудо Боже! Зрештою, вже тоді багато тих, що йшли прощею і бачили картину, про яку веду мову свідчили, що цього хлопчика сам Бог провадить ! Сьогодні я побачив велику Божу ласку, оскільки давноминулий Харитончик став молодим та повним енергії отцем Дамʼяном, який зі своїм співбратом отцем Святославом готуються зайняти свою нішу на Христовій ниві. Вони обоє такі різні, а так себе доповнюють, як блаженний Климентій Шептицький і його рідний брат Андрей. Чомусь мені нині згадався ось цей фрагмент з біографії митрополита Андрея, що її на засланні у Маклаково у 1958 році написав патріарх Йосиф Сліпий: «Говорячи про м[итрополита] А[ндрея], не можна не згадати про його брата Казимира, і то дещо докладніше. Бо він був незвичайно відданий своєму братові – і співробітником, і правою рукою майже в усіх ділах. Доповняв він мит[рополит]а в практичному переведенню великих плянів. Водночас був він гальмою у відважних і нераз ризикованих потяганнях і предприняттях та лив холодну воду, як говорив сам о. Климентій, на розжарений запал вулканічної вдачі свого брата. Притому він його дуже любив і шанував». Саме такими сьогодні перед моїми очима постали два новоієреї францисканці Святослав і Дамʼян! Сьогодні Францисканці стали найбільш багатим Чином в УГКЦ, але не тому, що отримали величезний матеріальний спадок, а тому, що отримали від Господа у дар двох молодих Апостолів, які продовжуватимуть справу самого святого Франциска. Як мені сьогодні лягають на серце слова молитви митрополита Андрея за Український нарід: «Боже, пошли українському народові святих, великих твоїх слуг, щоб прикладом і словом були його мудрими провідниками у всіх царинах народного, суспільного і громадського життя. Провідникам нашого народу дай світло Твоєї премудрости з неба, дай йому численне й добре та святе духовенство! Заопікуйся його молоддю, щоб не тратила ласки святого хрещення, щоб одержувала в родині і школі основне християнське виховання і виходила на пожиточних синів і дочок свого народу. Благослови всі наші родини, щоб батьки були зразковими й ревними християнами, а матері визначалися мудрістю, побожністю і дбайливістю у вихованні дітей. Заохоти багатьох із нашого народу до життя досконалішого, до святости. Поклич багатьох, у кожному поколінні, до монашого стану, до геройських жертв за справи Церкви й народу». Так, Боже, пошли нам Героїв ! Благослови і провадь нововисвячених ієреїв Святослава і Дамʼяна !

Христова Церква має унікальну природу: заснована самим Богом, але складається з людей – праведних і грішних, більш здібних і менш, вчених і не дуже, високих і малих, худих і … харихматичних. Бог кожного з них кличе в особливий час і спосіб, щоби вони відчитали і сповнили місію, для якої були створені і покликані. І вже від самої людини залежить, наскільки якісно і ефективно вона використає Богом даний час життя, який, на превеликий жаль або на щастя, є обмеженим. Сьогодні після Літургії я отримав вістку, що десь над ранком переставився до вічності мій найвірніший і дуже давній друг отець Григорій Назар. Спочатку не міг в це повірити, оскільки ще кілька днів тому, а саме у п’ятницю 12 травня 2023 року, ми разом з ним у Свято-Іванівській Лаврі служили спільно Літургію. Він приїхав з Польщі до України разом зі своїми батьками Катериною та Іваном, а також сестрою Аґатою, щоб відвідати родичів в Бережанах і Давидові. Адже батьки отця Григорія є переселенцями. На цю подію приїхав спеціально владика Теодор Мартинюк з Тернополя, оскільки ми усі разом вчилися у Люблінській Духовній Семінарії, а також вірно приятелювали. Цю поїздку Гриць планував віддавна, оскільки хотів зробити разом з сестрою подарунок своїм батькам, які влітку святкуватимуть 50-літній ювілей подружнього життя. А сам він 2 червня 2024 року повинен був святкувати 50-літній ювілей життя. Після Літургії ми зробили спільну знимку на пам’ять, опісля довго розмовляли, згадували та планували за спільною трапезою у монастирі. Вістка про його смерть стала для мене громом серед ясного неба, адже він не хворів на якісь тяжкі хвороби. Мав як на вік свої проблеми зі здоров’ям, які не віщували радикальних змін. Відразу подзвонив до його сестри Аґати, яка, не чекаючи мого питання, відразу сказала: «Отче, так є, то правда. Гриця вже немає серед нас» . Вчора звечора заснув і не прокинувся. Сьогодні, у одну з неділь після Пасхи, він вперше спожив Святу Тайну Вечерю, якою є Літургія, разом з Тим, хто її встановив. Щиро зізнаюся, що мені важко є писати по живих слідах, коли ще проводиться медична експертиза і планується похоронний порядок. Однак, відчуваю у сумлінні потребу написати саме сьогодні кілька слів про мого вірного друга отця Григорія Назара спомин. Нехай він буде публічним словом моєї вдячності батькам за Сина і сестрі за Брата! Григорія я вперше побачив у 1992 році в Циганку – маленькому селі на півночі Польщі, де знаходиться українська церква і хата священника. Саме сюди кожної неділі з’їжджаються на Літургію люди, які в силу різних обставин опинилися на цих землях. Найбільше з них проживає у сусідньому містечку Стеґна. Саме тут проживають до сих пір батько і мати Григорія. На той час парохом церкви був монах студит отець Яків Мадзелян. Саме він запросив на літній табір дітей з України, серед яких був і я. Оскільки на той час я добре володів церковним Уставом і співом, отець Яків призначив мене відповідальним за літургійне життя в часі табору. А Григорій був головним прислуговуючим, який виконував функції паламаря. Тоді ми і вперше зустрілися. Коли у вересні 1994 року я приїхав до Люблінської Духовної Семінарії, то зустрів там і Григорія. Яка ж то була приємна несподіванка для мене зустріти знайому людину у семінарійних мурах! Його неможливо було переплутати з кимось іншим, оскільки його статура і вдача робили його унікальним та неповторним. Ми разом пройшли дорогу семінарійної формації та разом весь час йшли пліч-о-пліч у священничому служінні. Коли служіння занесло мене до Італії, то він був дуже частим гостем у Римі. Коли ж повернувся до України, не було такого тижня чи дня, щоби ми не здзвонилися чи переписувалися. Він був вірним другом! Таких не здобувається, таких вимолюється, вони є справжнім даром Божим! Про отця Григорія можна написати цілі книги споминів та його висловів. І, мабуть, якщо Бог дозволить, зроблю це згодом. А нині хочу звернути увагу тим, які його знали або не знали на найголовнішу рису його служіння, якою він дуже дорожив і нею жив. І, очевидно, це було молодіжне душпастирство! У Церкві багато людей виконує різні уряди і через те є знаними громадськості. Гриць – саме так ми його називали у священничому середовищі – був знаний майже в усій УГКЦ. І не через те, що займав поважні посади, але саме через свою статуру і харизму. Коли хтось казав, що приїхав отець Грицьо, то не треба було уточнювати, про кого йде мова. Усі і так знали. Він дуже любив молодь, а молодь його. Де б не проходили якісь зустрічі молоді, він там був. Згадати хоча б сесію Патріаршого Собору «Молодь у Церкві третього тисячоліття» , яка проходила у 2007 році в Києві, або Світові Дні Молоді! Служити молоді – це був дар, що йому дав сам Бог! І він не міг тим даром не ділитися. Він постійно почувався зобов’язаний бути поруч з молоддю у її крокуванні за Христом. Він був справжнім молодіжним патріархом, справжнім татом для кожної молодої людини. І то не з уряду, але з покликання. Він намагався достукатися до кожного, навіть того, на якого б багато священників махнули рукою як втрачений варіант. Пригадую одну історію з часів, коли він ще був дияконом. Жив у Семінарії у Любліні, але кожні вихідні їздив до Перемишля на катехизацію молоді. Так ось, прийшлося йому пояснювати молоді тему передподружньої чистоти і її цінності. Безумовно, це дуже складна для пояснення матерія для молоді, оскільки у такому віці гормони досить часто беруть верх над розумом і волею. Гриць вирішив у своєму представленні вийти з позитивного. Він спеціально у Любліні купив два торта, щоби вистачило усім учасникам катехизи. Приїхав до Перемишля, приніс ті торти до класу. Почавши урок, поставив їх на вчительський стіл та відкрив. Усі аж слюну почали ковтати, дивлячись на їх вигляд і смакуючи їхній запах. І ось почав Григорій пояснювати молоді, що людська сексуальність є подібною до тих тортів, коли воно сповита любов’ю. Але любов’ю не егоїстичною, але такою, яка дорожить іншою людиною і бажає для неї добра. Однак, якщо цю сексуальність використати неправильно, то можна зіпсувати весь смак і вигляд. У той час один з учнів запитав: «А як це, Отче ?» «А ось так» - відповів Григорій. І тут йому прийшла до голови геніальна ідея. Він взяв один з тортів в руку і одним сильним розмахом руки розмазав той торт собі в обличчя. Щоправда, як сам згадував з усмішкою, не розрахував сили і так себе вдарив у лице тим тортом, що кров з носа пішла. Усі учні кинулися йому відразу допомагати, оскільки кров довго не можна було спинити. Все це тривало чи не цілих півгодини, а хвилини, які залишилися, молодь разом з Григорієм смакувала другий торт. Він розповідав, що ця катехиза була найбільш кумедною у його житті, але водночас найбільш ефективною, бо наочно продемонструвала чим є передподружня чистота у любові і без неї. Таких і подібних історій було ще дуже багато. Годі їх усіх згадати сьогодні. Треба часу. Дивовижним є той факт, що Господь покликав Григорія до себе у день Матері, а також у період, коли у Церкві споминається об’явлення Матері Божої у Фатімі. Він дуже мав велику любов і набожність до Матері Божої. Мабуть тому, сьогодні вони прийняла його у свої обійми як Мати усіх тих, що живуть на землі! Мати Божа і Мати наша, прийми на свої долоні душу мого вірного друга священника Григорія і передай в руки Твого Сина Ісуса! Нехай він почує з його уст знаменні слова: «Прийди до мене, сину! Змагався ти добрим змагом, свій біг звершив, віру зберіг. Тепер прийми вінець праведности!» Львів, 14 травня 2023 року Божого

Про загальне «Політика – це болото», «політика – це бруд», «політика – це суцільне зло» – самі такі вислови можна найчастіше почути з уст пересічних людей, львів’ян особливо. В той же час політика – це нерозривна частина нашого життя так само як бізнес, наука, освіта, тощо. У класичному розумінні (за Арістотелем) політика є мистецтвом управління державою. Вона покликана у цивілізованій формі так гуртувати суспільство, щоби воно стреміло до осягнення спільного блага. Якщо ж будь яке суспільство стремить до якогось спільного блага, тоді таке воно стає спроможним творити власну державу. Держава ж, на думку того ж Арістотеля, «створюється не заради того, щоб жити, але переважно для того, щоб жити щасливо. Той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою – або нерозвиненою в моральному плані істотою, або надлюдиною». У чому ж тоді проблема політики, раз вона такі благородні цілі переслідує ? У людях, які творять політику. А точніше від чистоти серця, сумління, намірів і бажань людини бере свій початок якість політики. Як же влучними у цьому місці здаються бути слова Христа, який каже: «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж – з лихого (серця) лихе виносить, бо чим переповнене серце, те уста промовляють» (Лк. 6,45). Отже, з цього робимо висновок, що якість політика напряму залежить від особи політика. Коли ж ми вже почали розмову про політику та державу, то вартує звернути увагу на форму правління тією державою. А в цьому питанні нашим найкращим вчителем буде Платон. Саме він є автором знаменитого твору «Держава» , у якому розрізняє кілька форм управління державою. Ними є: 1) аристократія (влада зосереджена у руках найкращих жителів держави); 2) тимократія (влада найбагатших людей в державі); 3) олігархія (влада небагатьох, що спирається на їхнє походження, силу чи багатство); 4) тиранія (влада одного, підкріплена силою) 5) демократія (влада вільних громадян). І хоча сам Платон віддавав перевагу аристократії як найкращій формі правління державою, то все ж таки він же і є автором того, на чому опирає своє існування більшість держав вільного світу – демократії. Демократичний устій держави активно підтримує Католицька Церква, оскільки він дозволяє зберегти повагу до гідності кожної людини, свободи її думки та вибору. А це є основа всього, адже свобідна воля людині була дарована самим Творцем і не була забрана Ним навіть після того, коли людина відпала від Бога через гріх непослуху. Іншими словами, свобідна воля – це великий шанс і виклик для самої людини. Історія людства показує, на які великі злети або нищівні справи спосібна людина, яка вміє або ж не вміє вживати свобідної волі. Через це, демократичний устрій держави передбачає, а радше вимагає належного виховання волі людини, яке в першу чергу полягає у вмінні пізнати правду та розрізняти добро від зла. Коли демократичний устрій почав розвиватися, з’явилися згодом християнські демократії. Їхня основна суть полягає в тому, що в основу своєї ідеології вона ставлять християнські цінності, які базуються на Слові Божому (тобто Біблії) і навчанні Церкви. Християнська демократія – це не партія, це ідеологічний вибір спрямований на виховання суспільства у християнських чеснотах. Тому, християнська демократія не може вважатися чиєюсь власністю, оскільки вона є немовби дорогою, якою крокують усі ті, хто життя своє спирає на християнських цінностях. Очевидно, що кожне суспільство складається з різних людей, які різняться між собою у підходах чи вирішеннях певних питань, а тому невід’ємним елементом демократичного устрою є існування партій. Кожна партія, коли вона бажає нею бути у прямому розуміння того слова, мусить мати свою ідеологію, стратегію, а також тактику вирішення тих чи інших питань. Партії між собою можуть (і повинні) об’єднуватися, коли мова йде про стратегічні питання, які, наприклад, відносяться до безпеки держави та її громадян. Водночас вони покликані відстоювати і ті інтереси, які переслідує та чи інша партія. У розвинених демократіях існує кілька головних загальнонаціональних партій, які чітко тримаються своєї ідеології, та багато місцевих партій, які захищають інтереси місцевих громад. У молодих демократіях з партіями є велика проблема. І вона полягає у тому, що вони не так орієнтуються не так на вірність власній ідеології, як на бажанні чим довше триматися при владі. Через те, зокрема в Україні, майже не існує жодної партії, яка була створена на світанку незалежності та існує аж до сих пір. Кожна партія, коли починає втрачати популярність, або змінює назву (робить ребрединг), або створює партії сателіти. За моїм спостереженням, українським партіям дуже важливо зберегти культ лідера, оскільки народові в такий спосіб легше сприймати партію. Проблема з відсутністю ідеологій у партій – це не тільки проблема самих партій чи політиків. Це проблема суспільства, яке хоче побудувати своє благо тільки і виключно на чистому матеріалізмі, нехтуючи при цьому морально-етичними цінностями. Таке суспільство здатне дуже часто змінювати власні погляди, оскільки зорієнтоване не на цінності, але на задоволення власних інтересів. Зрештою, що там гріха таїти – в українському суспільстві власні інтереси певної групи людей чи особисті досить часто є пріоритетами понад спільним благом. Через це нам так тяжко дається будівництво незалежної держави. Бо без духовних і моральних цінностей це просто неможлива місія. Будь яке суспільство позбавлене цих цінностей або гине, або стає на служінні іншого суспільства. Іншими словами – попадає у рабство і залежність. Про локальне (львівське) Такий довгий вступ я роблю цілево. І це для того, щоби у його світлі спробувати оцінити те, що відбувається у львівському політикумі. Чесно кажучи, викласти на папір те, що роблю зараз, я планував відразу після завершення місцевих виборів. Але в силу певних обставин не зміг цього зробити. Та останньою краплею, яка все ж таки спонукала мене висловити свою думку стала ситуація з Українською Галицькою Партією. Я не маю жодного наміру встрявати у внутрішньо-партійні інтриги, а радше хочу поглянути на все це з точки зору морально-етичної. Зрештою, це є моїм обов’язком як священника і богослова, адже згадана партія презентує себе як ту, яка сповідує у своїй партійній ідеології християнську демократію. До того ж, історія з нею виразно показує усі сильні і слабі сторони львівського (галицького) політикуму та його перспективи. Пригадую собі перший місяць літа 2015 року. В тому періоді я тільки приглядався Свято-Іванівській Лаврі, що у Шевченківському Гаю, куди мене призначили настоятелем. Одного погідного вечора до мене прийшло кілька моїх приятелів, щоб порадитись відносно нової політичної партії, яка повинна була вдихнути нового духа у львівський політичний простір. А потреба чогось нового, на фоні активної фази війни з Московією, справді була дуже актуальною. І хоча я по духу є більшим прихильником християнського патріотизму і націоналізму, то вже ж таки вирішив послухати уважно про нову ідею. Оскільки мої приятелі є ревними патріотами та свідомими християнами, вони хотіли почути моєї думки відносно того, як я бачу християнську демократію і взагалі почути мою думку про цю ідею. Очевидно, що я схвально віднісся до їхнього задуму, поділившись власним досвідом, що його здобув в часі майже 15-літнього перебування у Італії. Були однак два питання, на які я не міг знайти відповіді, а мої приятелі так і не могли мені до кінця переконливо на них відповісти. Першим питанням була назва нової партії – Українська Галицька Партія. У час війни з Московією, яка проштовхувала на той час активно ідею федералізації України, вже сама назва викликала настороженість. Соборність України – це великий дар Божий. За неї зокрема і виступав праведний митрополит Андрея Шептицький. Коли я запитував, чи партія планує грати гру на загальнонаціональному рівні, то мені відповідали, що звісно. У такому випадку назва партії була програшем на самому старті. Її точно не сприймуть ані в центрі України, ані тим більше на Сході. Зрештою, навіть у Галичині, коли УГП розпочала свою рекламну компанію, багато людей, в тому числі серед духовенства, почали вбачати у цьому якийсь сепаратистський проект. Зрештою, такі підозріння ще більше утверджували в людях розвішені по цілому Львову і не тільки рекламні банери партії, які на синьому тлі жовтими літерами голосно промовляли: «Україна починається з Галичини». Чому саме з такою, а не іншою назвою ініціатори хотіли оновити політичне середовище України, мені так і до сих пір незрозуміло. Другим питанням, яке мене цікавило – це ідеологія партії. Очевидно, усі в один голос говорили, що вони християнські демократи. Та коли мені довелося зустрічатися з різними представники і співзасновниками УГП, я відразу зрозумів, що їхні погляди на християнство, Церкву (яка відіграє неабияку роль у нашому суспільстві), християнські цінності в цілому дуже різняться. Священики і миряни наших парафій, бачачи мене час від часу на зустрічі з представниками УГП, навіть докоряли мені за те, кажучи, що вони виступають публічно у соціальних мережах проти Церкви, ієрархії, поодиноких священників, називаючи їх неуками, і багато іншого. Але я на все це не звертав уваги, бо знав багатьох людей з цієї партії, їхнє патріотичне і релігійне виховання. А це додавало мені переконання, що їм все ж таки вдасться створити якийсь новий майданчик політичного міжпартійного діалогу, який на даний час є так бажаним і потрібним. Мої ідилії до УГП почали ламатися дуже швидко, коли я побачив, як провід партії намагається використати постать митрополита Андрея Шептицького у своїй передвиборчій компанії. Спочатку я пробував порозмовляти з керівництвом партії на цю тему. Та коли зустріч відбулася (не з моєї ініціативи), то я до сих пір жалію, що пішов на неї. Зверхність та брак поваги, авторитарний метод розмови зі співрозмовником мене просто вразив. Мені було, щоправда, дуже шкода одного з моїх приятелів, який цю зустріч зорганізував. Вже тоді я побачив, що в цієї партії є проблема не тільки з назвою чи ідеологією, але взагалі з вмінням провадити діалог між собою і з іншими. В певний момент мені здалося, що в декого з представників партії, про яку веду мову, прокинулося майже месіанське покликання – ми унікальні і неповторні. Коли ж я побачив, що людей з УГП, до яких я мав велику повагу і через яких мав хоча б якусь довіру до самої партії, цькують і видаляють, мені стало ясно як в білий день, криза наближається. На даний час уся ця внутрішньопартійна дискусія вийшла на публіку, знеохотивши тим самим людей, які ще довіряли УГП. Чи означає це кінець партії ? Мені важко сказати. Пригадаю тільки одну важливу Христову істину: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться» (Мт. 12,25) Якщо члени партії думають про своє майбутнє, про Україну, про суспільство, яке потрібно об’єднувати на цінностях, то вони знайдуть шляхи вирішення ситуації. А якщо ні, то на усій цій, здається на перший погляд добрій ідеї, сповняться вищенаведені Христові слова. Зі своєї сторони хочу підтримати тих, кого зараз цькують і публічно переслідують. Знаю, що ці люди витримають удари, бо вони вміють дивитися далеко і добре аналізувати минуле. Знаю, що їхнє патріотичне і релігійне виховання не є для них пустим листком паперу, але записане у їхніх серцях. Прикро тільки те, що уся ця історія ризикує завершитися так, як усі благородні ідеї нашої національної історії. Та в цій історії є дуже великий позитив – у львівському політикумі з’явилося немало людей, які починають розуміти, що не можна весь час воювати між собою, бо життя надто коротке. Їм хочеться залишити по собі видимий слід того, що вони свої таланти не змарнували, але використали у мірі своїх можливостей. І таку тенденцію хочу підтримати обома руками! Хочу пригадати, що життя маємо одне, Україну маємо одну, Спасителя маємо одного Христа. Це є орієнтири, які повинні нас усіх, так різних, об’єднувати. Боже, нам єдність подай! Львів, 6 лютого 2021 року Божого