16 березня 2024 року о год. 12:30 відбудеться відкриття Меморіальної таблиці блаженнішому Любомиру Гузару – уродженцю і почесному громадянину міста Львова, Главі і Отцеві УГКЦ. Її встановлено на стінах храму Святих Безсрібників Косми і Дам`яна, який знаходиться на вулиці Лисенка, 45. З цієї нагоди бажаю привідкрити Львів`янам і усім зацікавленим історичні обставини, які стали передумовою цієї події. Минулого року у київському видавництві «Портал» вийшли друком «Спогади»  блаженнішого Любомира Гузара. Їх упорядницею стала Леся Харченко. Саме вона протягом двох років, від 2014 до 2016 року, у резиденції блаженнішого Любомира у села Княжичі записували все, що він пригадував з свого життя, а опісля розшифрувала і видала друком. Видання вийшло надзвичайно цікавим, змістовним і колоритним, оскільки тексти є переплетені фотографіями з різних архівів, зокрема родинного архіву Гузарів. Майже на самому початку «Спогадів» блаженніший Любомир розповідає про своє народження – так, як його розповідала його мама: «Я народився у Львові 26 лютого 1933 року. Моя мати згадувала, що я такий слабонький народився і що мене хрестили вже на четвертий день після народження, бо не знали, що зі мною буде. На всякий випадок хрестили. [Хрестив] священник, який належав до парохії Святих Петра і Павла – тієї, що на вулиці Личаківській. Бо я народився в шпиталі на вулиці, яка тоді називалася Куркова, а сьогодні Лисенка. Там ми мешкали тоді недалеко костелу Святого Антонія після того, як батьки перенеслися з Галича до Львова. У Львові ми жили в домі моєї бабуні недалеку костелу Святого Антонія, на краю міста» [1] . Очевидно, що блаженніший Любомир споминав про ті події з висоти поважного життєвого віку, тому багато деталей вже не пам`ятав. То ж спробуймо пошукати їх у інших джерелах. Отож, коли мова йде про місце народження, то блаженніший Любомир згадує «шпиталь» на вулиці Курковій, яка сьогодні називається вулицею Лисенка. Що ж це був за «штипаль» ? Мова йде про теперішню обласну дитячу клінічну лікарню «Охматдит», яка є найстарішою дитячою клінікою в Західній Україні. Знаходиться вона на вулиці Лисенка №31 (колишня адреса: вулиця Куркова № 31). У 1927–1930 тут функціонувала будівля Санаторію каси хворих, у якій лікували хворих на туберкульоз. Дана будівля була спроектована Адольфом Каменобродським (спільно з його братом Казимиром) у стилі модернізованого неокласицизму. Опісля ж архітектор повністю переробив свій проект у стилі функціоналізму. П’ятиповерховий, на високому цоколі, головний корпус лікарні споруджений на терасі на схилі гори у 1927–1930 рр. У плані корпус нагадує літеру “Т” повернуту ніжкою на північ. Парадний південний фасад є видовженим і симетричним – з одним ризалітом у центру і двома – з боків. Ці ризаліти об’єднано балконами.  До комплексу лікарні входять теж два будинки, що замикають провулок, який пролягає від вулиці Лисенка. До самої лікарні пролягає тісна звивиста дорога, а також пішохідні сходи [2] . У 1959 році лікарня була реорганізована в багатопрофільну спеціалізовану лікарню, на неї були покладені завдання по наданню цілодобової висококваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги дітям Львівської та сусідніх областей за 20 спеціальностями, а також організаційно-методична та консультативна робота в районах області з надання медичної допомоги дітям [3] . Перейдімо тепер до локалізації храму, у якому було охрещено і миропомазано блаженнішого Любомира Гузара. Теперішній адміністратор храму отець Володимир Мощич, переповідаючи спомини своїх найстарших прихожан, каже, що напочатку 90-х років минулого століття, коли у маленькому храмі, який на даний час межує з першою інфекційною лікарнею, розпочалися богослужіння, приїжджав блаженніший Любомир Гузар. На той час він ще не діяв як єпископ УГКЦ, що був таємно хіротонізований патріархом Йосифом Сліпим, але як архимандрит монастиря св. Теодора Студита званого «Студіоном» , який знаходиться біля Риму. Так ось, в часі одного з богослужінь він з великою любов`ю згадував про те, як його у цьому храмі хрестили. Храм Святих Безсрібників Косми і Дам`яна станом на 1933 рік був частиною монастирського комплексу Сестер Францисканок, які прийшли сюди у 1897 році. Того ж року його було відремонтовано і пристосовано до життя, а в 1903 році цілий монастирський комплекс було розбудовано. У 1926 році сюди перенесли головний осідок Генеральної Управи Чину, у якій вона знаходилася до 1939 року, коли Львів був окупований радянськими військами [4] . Обставини і деталі щодо хрещення та миропомазання блаженнішого Любомира Гузара довідуємося з Метрикальної книги парафії Святих Апостолів Петра і Павла у Львові , яка зберігається у Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові. Знаходиться вона у фонді № 201, опис № 4а, справа № 3339. На сторінці 185 первісної нумерації і 95 архівної знаходимо запис, який нас цікавить. І так, у «Liber natorum» тобто у «Книзі народжених» під порядковим номером 52 знаходимо запис, який говорить про те, що 26 лютого був народжений, а 5 березня охрещений і миропомазаний хлопець, народжений у греко-католицькій родині Гузарів, який при хрещення отримав три імені: Любомир – Лев – Лука . Батька народженого звали Ярослав Гузар. На момент хрещення сина він займав посаду офіційного банківського урядовця. Ярослав Гузав був сином Леона і Вільгельміни Хаймер (дівоче прізвище), які походили зі Станіславівщини.    Матір новоохрещеного звали Ростислава , яка мала дівоче прізвище Демчук. Вона була дочкою Луки і Галини Білинкевич і походила з Кального, що у Зборівському районі. Хресними батьками Любомира Гузара були Олександр Карпінський , який також був офіційним банківським урядовцем та Галина Кулачковська , жінка Станіслава Кулачковського, яка була вчителькою гімназії. Повитухою тобто акушером при народженні була Магдалина (або Марія) Ольшевська , яка проживала у Львові на вулиці Святого Йосифа, 5. Як вірний греко-католицької Церкви, Любомир Гузар був одразу охрещений і миропомазаний. Про це свідчить наступний запис латинською мовою Bapt[ismatur] et Conf[irmatur], що у перекладі означає охрещений і миропомазаний. Священик, який його охрестив і миропомазав підписався як Y.K. Це початкові ініціали його імені і прізвищ. Відчитати їх не є великою проблемою, оскільки співставляючи з іншими записами, можна відразу зрозуміти, що мова йде про відомого священика УГКЦ Йосифа Кишакевича – композитора, диригента, автора багатьох релігійних пісень, військового капеляна. Він народився 18 жовтня 1872 року у Лежайську, що у Польщі. Початкову і музичну освіту здобув у Перемишлі. У 1895 році закінчив Перемиську Духовну Семінарію, а у 1986 році був висвячений на священика. Служив у різних місцевостях, у у 1921 році був призначений капеляном державної лікарні у Львові та був прикріплений до парафії Святих Апостолів Петра і Павла, яка знаходиться на вулиці Личаківській 82А. Помер 18 квітня 1953 року. Похоронений на Личаківському цвинтарі у Львові (поле № 16) [5] . [1]  Любомир Гузар, Спогади, Київ: Портал 2023, С. 25. [2]  Х. Базюк, 8 закладів, де лікувалися львів’яни на початку XX століття,   https://photo-lviv.in.ua/8-zakladiv-de-likuvalysya-lvivyany-na-pochatku-hh-stolittya , [13.03.2024]. [3]  М. Ляхович, Лікарня організації соціального страхування (Охматдит),   https :// modernism . lviv - online . com / likarnya - orhanizatsiji - sotsialnoho - strahuvannya - omatdyt , [13.03.2024].   [4]   Храм  святих безсрібників Козьми і Дем'яна (Львів) , https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B0%D0%BC_%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%B8%D1%85_%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D1%81%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BC%D0%B8_%D1%96_%D0%94%D0%B5%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D0%B0_(%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2) , [13.03.2024].   [5]  Л. Кияновська, Кишакевич Йосиф Маркелович,   https://esu.com.ua/article-6681 , [13.03.2024].

НЕ МОЖУ ЗРОЗУМІТИ Може допоможете? Ось, що написала у одному із коментарів одна студентка УКУ, моє особисте розчарування року Sofia Kochmar. Цитую: "Раз мене тут тегнули, то скажу: Я рада, що памятник стоїть, хоча з самого початку і досі вважаю, що а. це не сучасний рівень євангелізації Церкви (як вірна УГКЦ хотіла б бачити школи, музеї, фільми) б. окрема риторика священників і взагалі комунікаційну політику Церква програла.Адже йшлося не так про дерева, як про чистоту і прозорість процесів." У мене питання публічне до школи журналістики УКУ (оскільки це вже не поодинокий випадок): Скажіть, будь-ласка, Ви вчите дітей медійно воювати з Церквою, єрархією, священиками, чи її захищати? Якщо за словами однієї з Ваших представниць "взагалі комунікаційну політику Церква програла" у справі памятника Митрополиту Андрею, то де Ви були, Шановні?! Переконаний у сумлінні (навіть під присягою): ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ - ПІДВОДНИЙ КАМІНЬ УГКЦ! Я так бачу, що їм Послання Блаженнішого Святослава до УКУ не авторитетне. Пропоную або цілковито її (Школу журналістики УКУ) ліквідувати і набрати нову, яка б віддзеркалювала католицьку журналістику, або реорганізувати. У іншому випадку "подарунків" від них буде ще багацько. Львів, 28 липня 2015 року Божого

Про духовний профіль Преосвященного владики Теодора Мартинюка у його 50-й ювілей від дня народження   Життя іде і все без коректур.І час летить, не стишує галопу. (Ліна Костенко) Цього року, 1 лютого, у саме навечір’я празника Стрітення за новим календарем, святкує свій 50-літній ювілей Преосвященний владика Теодор Мартинюк – людина, з якою мене пов’язує в житті надто багато. Ми обоє походимо з нашої рідної Дори, що біля Яремче, обоє є духовними учнями славного на цілій Гуцульщині (і не тільки) монаха студита отця Порфирія Чучмана, пішли служити Богу, Церкві і України в монастир, опісля разом вчилися в Римі і тепер продовжуємо кожен на своєму місці крокувати за Христом та інших за собою провадити. Коли роздумую над історією нашої з владикою Теодором дружби, то вона мені дуже часто нагадує дружбу двох відомих мужів так званої «золотої доби» Церкви святих Василія Великого і Григорія з Назіянзу, названого згодом Богословом. Різні за темпераментом, вдачею, поглядами на проблеми Церкви і суспільства, але об’єднані великою любов’ю до Бога і Його Святої Церкви. Цей образ двох друзів, а згодом святих Церкви є для мене надзвичайно близьким, своєрідним ідеалом, який бажаю сповнити. Отож, в сумлінні почуваюся зобов’язаним з огляду так чудову ювілейну дату промовити похвальне слово та поділитися з достойними читачами і слухачами моїми споминами про мого друга, владику Теодора, та висловити йому побажання з цієї нагоди. Звичайно, обмежуся тим, що для загалу не є надто знаним, але вартує того, щоби про нього сьогодні сказати.   «З Тараса будуть великі люди» З теперішнім владикою Теодором Мартинюком ми зустрічалися ще у шкільних коридорах. Але, він на три роки за мене старший, а відповідно у старших інші проблеми і виклики були. Він вже закінчував школу і знаходився за крок до поступлення до Кременецького педагогічного училища, якому вже на той час було присвоєне ім`я Тараса Шевченка. Місцем нашої першої зустрічі, яка триває до сих пір, стала Вечірня у монастирській церкві св. пророка Іллі в Дорі. Після довготривалого закриття монастиря радянським режимом монастир було урочисто відкрито 28 січня 1990 року. То були ще дуже непевні часи, адже Радянський Союз, хоч вже дуже сильно тріщав по швах, то все ж таки ще тримався. З огляду це архимандрит Студитів і вже на той час владика Юліан Вороновський, служив з іншими священниками Літургію перед велелюдно зібраним народом у священничих ризах. Отець Порфирій, як почув, що місцева влада повертає монахам їхній монастир прибіг до храм, впав на землю хрестом і дуже довго молився, дякуючи Богу за дар свободи і незалежності України. Так ось, отець Порфирій Чучман, будучи вже у похилому віці, почав біля себе гуртувати молодь – хлопців і дівчат, - які щоденно приходили на Вечірню і співали її. Згодом дівчата відпали від нашої компанії, а залишилися самі хлопці. Отець Порфирій навчив усіх нас молитися співано церковне правило та інші богослужіння і таким чином ми зростали поруч з ним. Тарас, майбутній монах і владика Теодор, виділявся серед нас особливо. Передовсім через свою вдачу. Він був маломовним, навіть в усмішці був дуже скромним. Коли ми, як то буває серед хлопців, були надто галасливими, то отець Порфирій, наставляючи нас, завжди приводив у приклад Тараса: «Дивіться, хлопці, на Тараса  – казав він –  і беріть з нього приклад. Скромний хлопець, а не такий як ви, що всюди вас багато». А коли Тарас пішов вчитися до Кременця і почав приїздити до Дори на канікули, то отець Порфирій звертав нам увагу на те, щоби ми брали з нього приклад як треба вчитися, бо, як він любив повторювати, «з мудрим чоловіком сам станеш мудрим».   Окрім участі у церковному правилі, отець Порфирій залучав нас до різного роду праць, яких на той час не бракувало. Але, найбільше нам подобалося, як він нас після Вечірні збирав у хаті, розмовляв з нами, вчив нас співати гласів, церковних та народних пісень, читав нам «Житія святих». Заодно це була дуже гарна нагода поспілкуватися з ним. І от саме в часі однієї з таких розмов, коли мова зайшла за Тараса, отець Порфирій сказав: «Знаєте, хлопці, з Тараса вийдуть великі люди!»  Ми ще тоді не все розуміли, але час показав, що він дивився набагато дальше і глибше не тільки на своє життя, але життя кожного з нас. Я переконаний, що він мав від Бога якийсь особливий дар прозорливості бачити нутро людини, як також дар пророцтва, який полягав у тому, що міг бачити майбутнє людини.   «Божою волею для мене є те, чого я не хочу» Після закінчення навчання у Кременці, наш ювілят пройшов коротку практику у Яремчанській школі, що в Дорі, і відразу вступив до монастиря Студитів. Це був 1993 рік. У монастирі його дуже добре вже знали, адже ми разом з хлопцями, які були при отцю Порфирію, нераз їздили до монастиря Студитів до Львова і там на кілька днів зупинялися. На той час Студити вже відновили новіціят в Уневі, а вже монах студит Тарас Мартинюк розпочав в ньому монашу формацію під керівництвом молодого ієромонаха Ореста Козака. Умови, у яких довелося жити спільноті новіціяту були дуже спартанськими, особливо зимою. Адже дороги так замітало снігом, що годі було пройти пішли, не те, що проїхати транспортом, якого у ті часи у монастирі не було так багато. Мало хто це знає, навіть у монастирі Студитів, але в часі новіціяту майбутній єпископ мало не помер від того, що в нього тріснув апендицит, а перевезти до Львова було годі. Коли ми кілька разів з владикою про це згадували, то він переконливо стверджував, що тільки чудо Боже врятувало його тоді від смерті. У 1994 році, роком пізніше, до монастиря вступив і я. Мені було дуже приємно з того, що в монастирі з Дори нас було вже двоє. До того ж, вступаючи до монастиря, я вже знав, що нас обох направлять на навчання до Люблінської Духовної Семінарії і водночас до Люблінського Католицького Університету. Згідно задуму тогочасного проводу монастиря, у майбутньому Студити обов`язково повинні сформувати власну філософсько-богословську наукову інституцію, а для цього потрібно було мати добре вишколені кадри. Таким чином восени 1994 року ми разом переступили поріг Семінарії в Любліні, де ми повинні були провести цілих 6 років, карбуючи граніт науки. Час Семінарії – то один з найбільш чудових періодів у житті кожного священника. Таким він був і для нас. Загалом, станом на 1996 рік в Люблінській Духовній Семінарії вчилося 14 монахів Студитів. Це був період, де ми пізнавали не тільки глибини філософії і богословії, але також один одного. Адже спільну проживання під одним дахом, наука і праця робили свою справу. У монастирі, коли ми приїжджали на канікули, наші співбрати нас навіть називали по-особливому – «Люблінські монахи». Очевидно, що з того часу можна багато чого пригадати. Але, якось дуже яскраво мені пригадується старанність та успішність у навчанні вже на той час схимонаха Теодора, як також його стиль духовності. Пригадую, якось одного разу ми сиділи і розмовляли про Божу волю, а саме, як її розпізнати у житті. Беручи за основу життя святих ми застановлялися над тим, чи вона завжди згоджується з бажаннями людини чи радше ні. В один момент Теодор мені каже: «Знаєш, а мені здається, що у більшості випадків Божа воля проявляється радше у тому, чого я не хочу, ніж у тому, чого я хочу». Ця фраза мені тоді дуже сильно закарбувалася в пам'ять і згадував я її не один раз, коли спостерігав за тими змінами, які ставалися у житті майбутнього на той час владики Теодора. Пригадую, як вже будучи в Римі, отримав листа від нього, у якому він мене радився, що йому робити. На той час він був економом Свято-Успенської Унівської Лаври, але тодішній Ігумен Венедикт Алексійчук хотів його призначити настоятелем Свято-Михайлівського монастиря Студитів, що у Львові. Було видно, що він дуже не хоче цього. І саме в той момент, я пригадав йому нашу розмову, де він говорив, що Божу волю більше вбачає у тому, чого не хоче, ніж в тому, чого він бажає. Це саме повторилося і при його виборі на Ігумена Студитів. Але, це вже інша історія і для іншого формату споминів.   «Щоб розпізнати Божу волю, ми потребуємо допомоги рідних, друзів» Ці слова Преосвященний владика Теодор промовив у своєму першому зверненні до вірних відразу після хіротонії. Щоправда додав при цьому, що дехто потребує додатково допомоги «Святійшого Отця Франциска, дехто Патріарха Святослава, а я – казав він, - потребував допомоги обох». На ці слова я спеціально звертаю увагу тих, хто цікавиться духовним профілем особи владики Теодора, адже вони виразно ще раз показують, що головним девізом його життя є пошук Божої волі в усьому тому, що він робить. Зрештою, він це висловив і у своєму єпископському гербі, у якому знаходяться слова молитви: «Боже, поможи мені».  Ці слова з однієї сторони є виразом того, що людина є сотворінням Божим, оскільки отримала від нього безсмертну душу. А з іншої сторони, вона є немічним сотворінням через гріхопадіння, а тому потребує безнастанної допомоги Божої. Сьогодні, 1 лютого, владика Теодор святкує свій 50-літній ювілей життя, а наступного року 10-літній ювілей єпископської хіротонії. Святкуватиме не так, як ми собі уявляємо, за столом, з друзями, але перед престолом Господнім і в дорозі. Зрештою, час жорстокої війни з Московією, у якій гине цвіт нації, диктує інші умови. Однак, це не звільняє мене з приятельського обов`язку написати, а Владику з приятельського обов`язку прийняти мої щирі побажання! Дорогий Владико і Друже Теодоре, у день Вашого 50-ліття Ваші думки будуть звернені у минуле і майбутнє! Такою вже є природа людини і природа ювілеїв! Нехай мої найщиріші почуття та побажання висловлять слова вірша славної Ліни Костенко:овя і многих літ життя! «І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, - Принаймні вік прожити як належить". Нехай Божа рука провадить Вас, дорогий Владико Теодоре, тією дорогою, яка пролягає до спасення! Щастя, здоров'я, Божого благословення, мирного неба над Україною і многих літ життя! Львів, 1 лютого 2024 року Божого Свято-Іванівська Лавра Студійського Уставу УГКЦ

#з_історії_коростова Ваша Ексцеленціє! З нагоди свята св. Апостола Андрея громадяне і парафіяне Коростова через свої установи пересилають Вашій Ексцеленції як найщирійші желаня, житя на Многая і Благая Літа, та дочекати Красивої долі для України та єї Православно-Католицької Церкви. Коростів, 9 грудня 1934 [року]. За Виділ читальні «Просвіта», Секретар Жалівців Федір, Жалівців Никола [печатка – ред.] За Старшину Кружка «Рідної Школи» ім[ені]. кн[яза]. Святослава , Секретар Жалівців Федір, Гриневець Теодор [печатка – ред.] За брацтво Найсвятійших Тайн, Єромонах Кирило [Ганущак, студит – ред.] [печатка – ред.]

Український композитор, диригент, музичний критик, педагог, тощо. Саме такі титули можна знайти у біографічних статтях про Василя Барвінського, сина Тернопільського краю, який народився 20 лютого 1888 року. Останніми роками завдяки вдячним нащадкам пам'ять про нього ожила. Але, найбільш про нього заговорили як «композитора без нот» - вислів, який я вперше прочитав у статті Ірини Моргун, який з`явилася свого часу на одному з інтернет сайтів [1] . Він належав до тих, який музикою будував незалежну Українську державу. Через це у 1948 р. радянська влада, не без допомоги його заздрісних колег по музичному цеху, засудила його до 10 років мордовських таборів. Ідеологи комунізму боялися не тільки постаті Василя Барвінського, але і його музичних творів. А тому усіх їх було знищено. Та, щоби мати якусь підставу таких дій, МДБ змусило його підписати документ зі словами: «Дозволяю знищити мої рукописи» . На захист Василя Барвінського і його спадщини став тільки Станіслав Людкевич († 10.09.1979 р.) Після повернення з заслання Василь Барвінський намагався з пам`яті відновити свої твори. Над цим працював до самої смерті. Упокоїся у віці 75 років у Львові 9 червня 1963 року. Похоронений на Личаківському цвинтарі разом з батьками. Кілька років тому, працюючи зі спадщиною митрополита Андрея Шептицького у Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові (далі - ЦДІАУЛ), серед документів в іменному фонді Митрополита під № 358, я натрапив на дві дуже цікаві пам`ятки, які проливають світло на відносини поміж митрополитом Андреєм Шептицьким і композитором Василем Барвінським. Зрештою, вони можуть стати чудовою спонукую для студентів Львівської національної музичної Академії імені Миколи Лисенка у дослідженні цієї проблематики. Фактом є і те, що, коли зв`язок нашого славного Мойсея Українського народу митрополита Андрея з світом мистецтва та його вклад у його становлення знаходиться на досить доброму етапі вивчення, то коли мова йде про його зв'язок з представниками сучасного йому світу української музики є майже неторканим. Приготовляючи цю публікацію, я спеціально переглянув дослідження на цю тему і виявив, що окремих публікацій на цю тему є дуже і дуже мало. Єдиним і надзвичайно фаховим дослідженням, що його мені вдалося віднайти, яке оперте на солідну архівну документацію, в якому ширше розкривається тема відносин поміж митрополитом Андреєм Шептицьким і композитором Василем Барвінським є стаття молодої дослідниці Катерини Загнітко, яка була опублікована 20.02.2019 р. на відомому інтернет-сайт «Zbruč» під назвою: «Мертва петля. Кримінальна справа композитора Василя Барвінського» [2] . Повертаючи до суті, перший документ знаходиться у згаданому вже фонді № 358, опис № 1, справа 36, яка носить назву: «Праця Шептицького А. «Правила св. отця Василія Великого», кантата Хоптяка Т., ноти релігійних пісень та інші видання, зібрані фондоутворювачем» . Праця авторства Василя Барвінського, яка нас цікавить, носить характер маленької брошури і охоплює 7 сторінок, або ж 4 архівні аркуші від 138 до 141, записані з обох сторін. Називається вона «Пісні з Богогласника» , була видана у 1944 р. «Українським видавництво Краків-Львів» як IV Частина (Випуск) серії музичних видань «Українські хорові пісні» . Головним редактором видання зазначається д-ра Василя Витвицького. На титульній сторінці вверху видніється власноручна дедикації цієї книжечки від автора митрополиту Андрею. Звучить вона так: «Ексцеленції Митрополитові Андреєві Шептицькому в доказ найглубшої пошани і відданості. Львів, березень 1944 р[оку]. Василь Барвінський». Це був якраз найбільш тривожний для Українців період Другої Світової війни, коли окупація Львова радянськими військами була вже фактом, доля УГКЦ під загрозою, а сам Митрополит був важко хворий. Василь Барвінський, будучи цього добре свідомим, бажає піднести Митрополита на дусі і надати його терпінням сенсу як офіру за краще майбутнє Церкви і Народу. Видніється це вже у першій пісні, яку композитор присвячує митрополиту Андрею. Носить вона великопосний характер і уподібнює страждання Митрополита зі стражданнями Христа Царя, який свідомо страждав за спасіння людства. Однак, не тільки дедикація Василя Барвінського свідчить про його повагу до митрополита Андрея, але музичні твори його авторства, які він спеціально скомпонував і видав. Репертуар пісень налічує всього 5 пісень і носить релігійно-народний мотив: 1) Митрополитові Андреєві: Великопосна пісня «Царю, Христе!»; 2) Великопосна пісня «Про Пилата»; 3) Пісня на Воздвиження Чесного Хреста; 4) Пісня на честь св. Володимира; 5) Пісня про дощ. Оскільки я не є фахівцем з музичної сфери, дозволю собі тільки відчитати тексти вищезгаданих пісень, полегшивши таким чином зацікавленим фахівцям їх музичне відчитання. Митрополитові Андреєві Великопосна пісня «Царю, Христе!» (Можна співати або на жіночий, або на мужеський хор) 1. Царю, Христе незлобивий, Агнче довготерпеливий! Совіту жидовську бившу, І часу Пасхи приспівшу. 2. Стали жидове гадати Як би їм Тебе піймати. Закон, мовлять, оставляє Царем ся нам називає. 3. Се терпів-єсь прежде страсти Христе, хотяй грішних спасти. А ми Христу помолімся, Страстем Його поклонімся! Великопосна пісня «Про Пилата» 1. Уже декрет подписує, Пилат судія всказує: «На хрест!», «На хрест!» Агнця неповинна Тебе, Тебе, Творця непремінна. 2. Орудіє зготовано, Хрест і гвоздіє поковано, Ланцух (2) на шию вкладають, Христа (2) в руки катам дають. 3. Возшел на Голготу гору Цар Архангельського хору Богу (2) Отцю жертва бити, Всіх нас (2) Йому примирити. Великопосна пісня Пісня на Воздвиження Чесного Хреста 1. Хресним древом распятого, Увінчана тернієм, Невірнії іюдеї приковаша гвоздієм. 2. Імже руці і нозі святия Його сквозі люті Прободоша, кости і зочтоша. Восплачем, Християни. Пісня на честь св. Володимира 1. Просвітителю нашому, Славну князю Владимиру, Віри світ православния Землі нашей явившому Приспів: Слава! Слава! Княже святий, Равноапостольний, Слава, Слава! 2. Наученіє книжноє На Русі насадившому І по весям і градам всім Храми Божії воздвигшому Приспів: Пісня про дощ (Пісня-молитва про дощ – ред.) 1. Царю, Боже, Авраама, В Тобі благость, кріпость, сила 2. На земскеє призри плем`я, Подай дощ нам в теє врем`я! Пригляньмося тепер другій архівній пам`ятці про взаємини між композитором Василем Барвінським і митрополитом Андреєм Шептицьким. Вона також знаходиться у тому самому фонді № 358, описі 1, справі 117, яка у архівному каталозі має назву: «Листи українських культурно-освітніх товариств у Львові і Станіславові, мистецького гуртка «Спокій» у Варшаві до Шептицького А. про діяльність і надання грошової допомоги» . Цією пам`яткою є старанно видрукуваний буклет-запрошення на Цикл ювілейних концертів із творів Василя Барвінського, який охоплює 2 архівні аркуші, що у справі пронумерована як 49-50. Головним організатором згаданого циклу концертів, як зазначено у буклеті-запрошенні, був Союз Українських Професійних Музик, скорочено «СУПроМ». Ця організація офіційно була заснована у Львові 12 квітня 1934 р. при Музичному інституті імені Миколи Лисенка, який на даний час є знаний як Львівська Національна Музична Академія імені Миколи Лисенка. Свою діяльність вони припинила з початком Другої світової війни у 1939 р. Згадана організація була розділена на 4 секції: 1) композиторську (очолював Василь Барвінський); 2) виконавчу (очолював Роман Савицький); 3) педагогічну (очолював Тарас Шухевич, дядько і вчитель Романа Шухевича); 4) музиковзнавчу (очолював Станіслав Людкевич). На титульній сторінці буклету вказано, що цикл Ювілейних концертів присвячується 30-літтю композиторської Василя Барвінського. Сам же буклет, який є предметом нашої розмови, сповіщає про ІІ Концерт зі згаданого циклу, що відбувся 8 травня 1938 р. в Малому залі Товариства імені М.Лисенка о год. 19:30. На другій сторінці буклету поміщена знимка Василя Барвінського та його короткий життєпис, у якому перечислені усі його заслуги перед світовою і українською музикою. Сам життєпис добре читається, тому немає сенсу його відчитувати. Вартує, натомість зацитувати слова про заслуги композитора у для української музичної спадщини. Ось прикінцева цитата: «Композиторський дорібок В[асиля]. Б[арвінського]. дуже поважний, головно в інструменальній музиці, яка до Барвінського було у нас досить занедбана. Сонати, суіти, трія, квартети, секстет, сольові твори для різних інструментів (головно фортепіяну і віольончелі), хори, сольоспіви, орхестральні твори. Твори виконувані по цілому світі, деякі (форт.) видавані у Відні, Берліні, Львові й Нюйорку. Твори Барвінського ціхує глубока щира музикальність і повне опанування композиторської техніки». Згаданий цикл концертів відбувався протягом року, а Станіслав Людкевич ретельно описував перебіг кожного з концертів, який опісля публікувався у тогочасній українській газеті «Діло» . Зокрема реляцію про перебіг ІІ Концерту знаходимо в згаданій газеті у № 100 за 1938 рік від 11 травня, С. 8. Отож, коли мова про ІІ Концерт зі згаданого раніше циклу, то він мав наступну програму: 1. Ой поля! 2. а) У мене був коханий, рідний край б) Ой сумно, сумно 3. а) Чи ти мене вірно любиш б) Ягіл, ягілочка Перерва 4. Ой люлі, люлі 5. Вечером в хаті 6. Пісня пісень – тріо для голосу, фортепіяну і скрипки Виконавці: Марія Сабат-Свірська (спів) , Д-р Нестор Нижанківський (фортепіян) , Д-р Роман Криштальський (скрипка), Реляціонуючи ось цю другу частину з циклу концертів присвячених Василеві Барвінському, Станіслав Людкевич короткий оповідає програму, проте подає і власні застереження щодо тих чи інших виконавців і творів. А тому, його короткий звіт про подію до газети «Діло» у рубриці «З концертової салі» вартує того, щоби його зацитувати повністю: «ІІ Концерт з творів В.Барвінського. Другий з черги концерт з творів В.Барвінського для вшанування 30-ліття діяльности композитора улаштував «Супром» у скромних рамцях вокального сольового вечора в малій салі Лисенка, зложеного із сольоспівів автора у виконанні одної тільки співачки: п. М.Свірської при фортепіяновім супроводі д-ра Нижанківського та одного вокально-скрипково-фортепіянового трія («Пісня пісень»), у якому скрипкову партію виконав проф. д-р Р.Криштальський. Хоча який це скромний формою вечір, проте він пройшов удачно під знаком сердечної, шляхотної музики, у милім піднеслім настрою. П. Свірська була у добрій формі і вложила у виконання ріжного жанру пісень багато душі й мистецьких зусиль. Найкраще вийшли у голосі та інтерпретації співачки глибоко ліричні акценти таких пісень, як «Вечером в хаті», чи «Ой люлі». Помічували ми тільки подекуди у виконанні деякий наклін до перебільшеного розтягання фраз і фермат. Все ж такий найсильніше вражіння полишила на слухачах прекрасна мінлива дугою горячих пастелевих красок «Пісня пісень», яку виконавці відтворили з цілий пієтизмом. Вечір прпередили замітки поодиноких точок програми д-ра Н.Нижанківського, які формою були може трохи замало доєднані до святочного настрою вечора, і які повинні були мати місце радше у друкованих програмках замість непотрібно поданих загальних життєписних дат композитора. С[таніслав]. Л[юдкевич]». З опису автора допису не виникає, щоби на заході був особисто митрополит Андрей, бо про його присутність він би точно згадав. Мабуть, міг бути котрийсь з його представників, якого Станіслав Людкевич слушно не згадує задля короткості замітки та зосередження уваги не описі дійства, а не присутніх. Ось так виглядають два архівні документи, які потрапили мені в поле зору в часі праці з особистим фондом митрополита Андрея Шептицького у ЦДІАУЛ і які я вважав за слушне засигналізувати зацікавленим читачам чи дослідникам. Можливо, в часі подальших праць в згаданому архіві мені вдасться ще щось цікавого віднайти про відносини поміж митрополитом Андреєм і композитором Василем Барвінським, про що неодмінно сповіщу моїх читачів. А на разі ділюся тим, що вдалося віднайти. Користаючи з нагоди, висловлюю вдячність директорці ЦДІАУЛ п. Олесі Стефаник та усім його науковим співробітникам за сприяння у пошуку документів, які проливають світло на спадщину великого Мойсея Українського Народу митрополита Андрея Шептицького. [1] Моргун І., Композитор без нот: історія Василя Барвінського з Тернополя , https://suspilne.media/607225-kompozitor-bez-not-istoria-vasila-barvinskogo-z-ternopola/ [2] Загнітко К., «Мертва петля. Кримінальна справа композитора Василя Барвінського», https://zbruc.eu/node/87123

Архівний документ, який проливає світло на складну проблематику Історія Українського Народу є унікальною і трагічною. Унікальною тому, що її творили великі світочі, справжні герої свого часу і провідники Народу, а трагічною через те, що вона була сповнена різного роду розбратів і поділів. Саме порок поділів ставав неодноразово причиною руйнацію найкращих мрій Народу. Історія минулого століття не є винятком. Здається, нам потрібно дуже добре, особливо тепер, переосмислити її, щоб помилки минулого не затяжіли на нашому майбутньому. Яскравим прикладом унікальності і трагедії нашого Народу є історія Організації Українських Націоналістів. Вона була заснована 3 лютого 1929 року у Відні, представляла себе громадсько-політичний рухом, який бореться за становлення Української самостійної соборної держави та її розвиток. Першим головою проводу ОУН став Євген Коновалець, життєвий досвід і мудрість якого був запорукою єдності у організації. Проте, його надзвичайно активна діяльність у Лізі націй, а також намагання налагодити співпрацю з націоналістичним підпіллям у Совєтському Союзі стали причиною занепокоєння у Москві, яка починаючи від 20-х років минулого століття через своїх агентів здійснила багато спроб для його ліквідації. Одна з них виявилася успішною для радянських спецслужб і трагічною для українського визвольного руху. 23 травня 1938 року відомий совєтський терорист Павло Судоплатов, який увійшов у довіру голови проводу, у Ротердамі у кафе-готелі «Атланта» здійснив теракт, внаслідок якого Євген Коновалець загинув. Смерть провідника ОУН спричинила розкол у організації, внаслідок якого одна її частина почала визнавати за свого керівника Андрія Мельника, одного з найближчих соратників Євгена Коновальця ще з часів УНР, а інша – Степана Бандеру, українського політичного діяча, який опісля став одним з чолових ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху у XXст. Очевидно, що цей поділ до сих пір залишає за собою багато незнаних сторінок і заслуговує на окреме наукове опрацювання. Проте, виглядає на те, що українське суспільство, особливо його чолові провідники, перейнялися серйозно цим поділом і з усіх сил намагалися погодити між собою дві конфліктуючі сторони, які приналежали до одного і того ж українського визвольного руху. Серед них був, як виглядає, був і митрополит Андрей Шептицький. Очевидно, його постать до сих пір залишається для нас невивченою, а справа написання його біографії потребує немалих зусиль, зокрема і документальних свідчень. З огляду на це, віднайдення будь-якого документу є цінним свідоцтвом і ще одним дорогоцінним камінцем для довершення повноцінної мозаїки його образу. Нещодавно, упорядковуючи Архів Постуляційного центру монастирів Студійського Уставу УГКЦ , частину якого складають документи з Архіву Монастиря св. Теодора Студита званого "Студіоном ", що біля Риму, я натрапив на унікальний документ, який хоч трохи прояснює відношення митрополита Андрея Шептицького до розколу в ОУН, про який була мова. Це є лист митрополита Андрея Шептицького до Василя Глібовицького, українського журналіста, церковного та громадського діяча. Свого часу він був головним редактором журналів «Українське юнацтво» і «Лицарство Пресвятої Богородиці». Проте загальній церковній публіці він став більш відомим через те, що став одним із співорганізаторів з`їзду «Українська молодь Христові» , який відбувся у Львові 6-7 травня 1933 року. Коли 13 квітня 1940 року у Кракові була був утворений Український Центральний Комітет (УЦК), головою якого було обрано проф. Володимира Кубійовича, Василь Глібовицький зайняв пост генерального секретаря цієї організації. З листа, який сьогодні представляємо, виникає, що Василь Глібовицький підтримував зв'язок з митрополитом Андреєм Шептицьким через активну кореспонденцію і виступає як його довірена особа, а також посередник у зв’язках з УЦК. Лист датований 13 липня 1941 року. Написаний він митрополитом Андреєм власноручно, більше того, як сам він визнає «хорою рукою». Це свідчить, мабуть, про своєрідну дискретність митрополита, яку він зберігав по відношенні до особливого роду справ, що їх провадив особисто. У цьому листі, який є відповіддю на листи від Василя Глібовицького, а також від УЦК, митрополит Андрей розповідає про ближче невідомі нам події, що мали місце на Святоюрській горі у Львові, а також висловлює свою оцінку супроти них. Проте, для нас найважливішим свідченням у ньому є те, що митрополит Андрей стверджує, що признає уряд Ярослава Стецька, якого називає підчиненим Мельнику і Бандері. Водночас, будучи поінформованим про розкол в ОУН, який розростався, він запитує Василя Глібовицького «Чи можливо їх погодити? » І додає: «Це конечне». Перед тим, як представити лист достойній публіці зацікавлених читачів, хочу звернути увагу на те, що він зберігся досить добре, проте місцями його важко відчитати. Для мене особисто він є унікальним свідченням того, що митрополит Андрей постає у ньому не тільки як Апостол єдності Христової Церкви в Україні, але також як Апостол єдності Українського Народу. Він, як добрий пастир чудово усвідомлював, що «В єдності сила народу», тому й молився «Боже, нам єдність подай». І робив все можливе, щоб та омріяна єдність якнайшвидше стала реальністю. Надіюся, що публікація цього листа стане спонукою для молодих науковців зацікавитися багатогранною спадщиною праведного митрополита Андрея Шептицького, а нам усім пригадає про конечність єдності у побудові соборної і самостійної України. Фотокопія листа Текст «Львів, 13/7/1941 В мирі Дорогий Пане Василю, Дістав два листи від Вас, а один від УЦК з Вашим підписом. З серця за всї дякую. Подякуйте і (…) В.Кубійовичові провідникові УЦК за цей і другий особистий лист. Пишу хорою рукою, тому так зле. Кілька найцять раз Бог застеріг від смерти, що видавалася (близько) а кілька разів в (...) часі, від огня який так грозив всїм будинкам св. Юра що уважаємо (...) суть то всьо не згоріло. Тепер роботи без кінця робітників мало. Будемо старати ся всїх вас стягнути - хоч видатки (...) великі труднощі. (...) великим нещастям. Ми признали уряд Стецька якопідчиненого Мельника і Бандери. Чи можна їх погодити? Це конечне. Поважно боюся о справу з'єдинення в В(еликій) Укр(аїні). Арх(иєпископ) Огієнко буде мати відай перешкоди (?) Все в Божих руках і надію маємо помимоусїх труднощів зробити бодай кілька кроків в перед. Сердечно здоровлю. Най Бог Вас всїх благословить. Дякую (...) вже бачив отих (...) дали на схід. Бог з Вами. + Андрей М[итрополит) P.S. Висловлюю подяку п. Олесі Бойко за допомогу у відчитанні деяких фрагментів листа. Текст був вперше опублікований 23 червня 2017 року на інтернет-порталі "Форпост"і доступний також за посиланням: https://forpost.lviv.ua/history/4513-mytropolyt-andrei-sheptytskyi-i-ukrainskyi-vyzvolnyi-rukh?fbclid=IwAR1gfMu7PHAUfWDx3m5NKeFrLhGbO7ISTetEgFCZ8K1MFgir5LkAikAw8Hc

Сьогодні, в часі відвідин Делятинський Краєзнавчий музей , почув з уст її директора Андрія Мисюка надзвичайно зворушливу, цікаву і повчальну розповідь, яка вартує того, щоби нею поділитися з достойними читачами. Не є секретом, що до Другої світової війни в Делятині проживало немало євреїв, яких на той час усі називало жидами без негативного значення цього слова, як сьогодні багатьом здається. Адже термін термін «жид» на окреслення євреїв має свій дуже давній, релігійний відгомін, оскільки нагадую про юдеїв, яких Господь в особливий спосіб провадив і далі провадить історією людства. Повертаючи до суті розповіді, коли прийшла Друга світова війна, багато українців переховували жидів перед німцями. Серед таких була і одна молоденька жидівська дівчина Петка Рустіч. Її переховувала саме сім`я пана Андрія Мисюка. Згодом вона виїхала з Делятині і опинилася в Сербії. Але контакти з родиною Мисюків в Делятині вона підтримувала постійно. У 2014 році в Белграді вийшов черговий номер журналу Єврейський перегляд ( Jevrejski pregled ) , якому з`явилася стаття про неї під назвою «Залишився тільки молитовник». Головною героїнею статті була якраз Петка Ристич, яка розповідає про свій порятунок українцями з Делятина. І там, вона згадує зокрема про те, що з делятинського періоду у неї залишився на спомин тільки молитовник. У тому ж 2014 році пан Андрій Мисюк після участі у подіях на Майдані мав проблеми з серцем і вона запропонувала йому приїхати до Сербії, де її син є провідним хірургом і допоможе усім, чим зможе. Після періоду успішного лікування, пан Андрій Мисюк попросив у неї на згадку, щоби вона йому щось подарувала. І вона подарувала йому якраз згаданий номер журналу. Він попросив її написати щось на ньому. І тут (увага!) вона йому каже: «Андрійку, я вже забула українську мову. Боюся, що допущу помилки у тому, що напишу» . Згідно слів пана Андрія, він був просто приголомшений тим, з якою повагою пані Петка Рустіч, жидівка, підходила до українців і української мови. Але … Ще більше він був здивований, коли вона майже без помилок написала йому власноручно українською мовою такий текст: «На щиру згадку Андрійку Мисюку і його покійного стрийка Василя Мисюка, котрий мене виратував від фашістів і навіть своє життя міг сгубити, він мене виратував від певної (неминучої – ред.) смерті. Даю цей журнал на пам'ять племіннику Андрійку Мисюку, як вдячність і поважання його сім`ї від Петці Ристич. 9/V.2014 в Едівіке». Ще раз пригадую: цей текст власноручно написала майже без помилки не українка, але жидівка, яка була вдячною до смерті українцям за свій порятунок від фашистів. А померла вона у віці 97 років. Боже, прийми її благословенну душу! Нехай ця історія буде повчальною тим, котрі принципово або з ліні не хочуть вчити української мови, живучи на Українській землі вже десятиліттями! Дора, 20 листопада 2023 року Божого

Сьогодні припадає 154 річниця від дня народження блаженного Климентія в миру Казимира Шептицького – людини, яка разом зі своїм рідним братом митрополитом Андреєм Шептицьким змінила не тільки долю Української Греко-Католицької Церкви, але і долю України. З єдиною різницею, що він, на відміну від Митрополита, не був так публічною людиною, хоча не менш знаною. У 2012 році, розгрібаючи Архів Монастиря св. Теодора Студита званого «Студіоном» , що біля Риму, я натрапив на ще не розпаковану пачку, у якій знаходився трьохтомний машинопис твору отця Климентія Шептицького про його рідну матір Софію з Фредрів Шептицьку. Його авторська назва звучить так: «29 років життя Софії з Фредрів Шептицької (1856-1884). На основі її листів до Ванди Островської». З передмови до твору виникає, що Климентій Шептицький почав писати його 17 квітня 1910 року у Дев’ятниках в шосту річницю після відходу до вічності Софії і закінчив його в грудні 1911 року, тобто перед самим вступом до новіціяту Отців Бенедиктинців в Бойроні. Цей твір він присвятив ще живучому своєму батькові графові Іванові (Янові) Кантію Шептицькому, про що свідчить дедикація: «Дорогому батькові Яну графу Шептицькому присвячую цю мою працю на знак найглибшої вдячності і палкої синівської любові Казимир Шептицький» . Два томи з цієї чудової трилогії вже є перекладені українською мовою, однак пандемія, а тепер війна відтерміновують їх видання. Мій приятель проф. Іван Матковський у 150-ліття від дня народження блаженного Климентія Шептицького активно користав зі згаданого твору, приготовляючи славну і чи не єдину наукову Біографію отця Архимандрита Климентія. Там можна знайти цілі цитування, які автор Біографії дбайливо вибрав та переклав. Однак, щоби зацікавити цим ще невиданим твором меценатів і почитателів отця Климентія, я вирішив сьогодні, у чергові річницю від дня його народження, опублікувати витяг зі Спогадів про матір, де сам автор розповідає устами Софії з Фредрів Шептицької про своє народження. Нехай цей короткий спогад стане спонукою до ще більшого зацікавлення родиною Шептицьких! Климентій Шептицький: Спомини про Матір (Витяг) «Листом від 11 грудня 1869 р. Мама вже власноручно повідомляє про те, що 17-го листопада моя гідна особа побачила цей Божий світ [1] , приносячи вже в перших хвилях свого існування розчаруванням надіям, які живили батьки. «Хлопець … Отак, Дунюхо [2] … Не знаю, чи навіть Ти знаєш, скільки з цим словом зникло мильних бульбашок. Я так мріяла, що буде донька, моя донька. Ціле літо біля серця дзвеніло. Що ж робити ? Бог знає, що робить. Мені здається, що то є моє покликання: працювати люблячи, але ніколи тієї любові не вживаючи. Добре, що так сталося, бо, мабуть, доньку я б любила так само, як Стефця [3] . Ясь [4]   до кінця не відходив від мого ліжка, промовляючи часом мені: « На варті біля моєї бабусі стою, щоби не зморили мені її».     [1]  Це так Казимир Шептицький висловлюється з крихтою гумору сам про себе. [2]  Мова йде про графиню Ванду з Скшиньських Островську, з якою Софія Шептицька активно листувалася аж до самої смерті останньої. У листах вона називає її Дунею або Дунюхою. Ванда народилася у 1833 році в селі Бахуж (Bachórz), яке знаходиться не території Польщі, у воєводстві Підкарпатськім, повіті Жешовськім, гміні Динув (Dynów). Маючи 23 роки, вийшла заміж за Владислава Островського. Маючи 35 роки овдовіла, так і не дочекавшись власного потомства. На 51 році життя постановила вступити до монастиря, але померла кілька днів перед тим, як переступити монастирський поріг. [3]  Стефан був найстаршим сином у родині Яна і Софії Шептицьких. Помер, маючи всього 2 роки. Його смерть надзвичайно сильно змінила життя Софії. У своєму творі «Молодість та покликання отця Романа Шептицького» вона так про це розповідає: «Третій з черги наш син, Роман - Олександер - Марія, сьогодні в чині о. Андрей Шептицький, народився в Прилбичах дня 29 липня 1865 року, вісім місяців після смерти нашого найстаршого сина Степана. Багато я перенесла втрат у житті, а все таки ще сьогодні мушу ствердити, що жахливішої депресії, як при смерті тої первородної дитини, я ніколи більш не переживала, може тільки тому, що як дитина, так і душевне терпіння були первородні. Я любила його пристрасно й дико страждала».  (Свідачо: Львів – 1994, С. 14) [4]  Саме так у пестливій формі у своїх листах до Ванди Островської Софія з Фредрів Шептицька називала свого чоловіка графа Івана (Яна) Кантія Шептицького.

Кожного року, коли наближається 1 листопада, Архикатедральний Собор св. Юрія у Львові наповнюється людом Божим. Саме цього дня упокоївся митрополит Андрей Шептицький. А оскільки його мощі спочивають у архикатедральній крипті, а цього ж дня Католицька Церква святкує день Усіх Святих, народ приходить сюди, щоби помолитися біля мощей свого (проголошеного на разі народно, не офіційно) рідного святого та попросити про його заступництво для себе і України. Вже наближається 79 річниця від дня його переставлення до вічності, а ми щоразу відкриваємо постать митрополита Андрея для себе. У цьому, у великій мірі, допомагають нам архівні матеріали, які кожного разу виринають то тут, то там. Рівно ж і цього року слід привідкрити дослідникам і усім тим, хто цікавиться спадщиною Митрополита, новий архівний документ, який доповнює мозаїку його біографії. А є ним його Заповіт , який знаходиться серед особистих Нотаток, які входять до складу особового фонду митрополита Андрея Шептицького, що знаходиться у ЦДІАУЛ (Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові) у фонді № 358, опис 1, справа 30, аркуш 67. Заповіт охоплює всього один архівний аркуш формату А5. Написаний він власноручно Митрополитом, про що свідчить почерк, 17 квітня 1928 року у Львові. Характер документу окреслює сам автор, називаючи його «Моє завіщаніє !» Його зміст є також зрозумілий, хиба що потребує коментарів щодо осіб та інституцій, про які згадує митрополит Андрей. З огляду на це, у посиланнях, подам коротку інформацію. Висловлюю вдячність директорці та науковим співробітникам ЦДІАУЛ за допомогу в опрацюванні даного матеріалу! ОРИГІНАЛ (фотокопія) ТЕКСТ Моє завіщаніє! В Імя Отця і Сина і Св. Духа: Генеральним спадкоємцем назначую М[итрополичу]: Капітулу [1] : Кайзервальд [2] записую Товариству Захист [3] (власн. Посіча) [4] з тим, що має там бути поставлений санаторій для туберкулісних дітей [5] зі продажи части грунту. Усі книжки росийски дома – Студіонови т.є. монастиреви Студитів [6] . Весь інвентар дому єсть власностию Митрополії. + Андрей Шептицький Митрополит Львів 17 квітня 1928. Екзекутором (виконавцем – ред.) наз[начаю] О[тця]. Митрата Войнаровського [7] . Дякую йому, бр[атові]. Йосифови [8] , Мец[енасу]: Гвоздецькому [9] за всї їх праці і … Пращаюся зі всїми священиками … Всесв[ітлішими]: ОО. Каноніками, з Совітниками, бр. Климентієм [10] і монахам (Студитам - ред.) , С. Василіянкам і Студиткам, ОО. Василіянам і Редемптористам. Записую книжки про мистецтво і про візантинізм в широкому значіню Студитам. Усї інші книжки бібліотеки дому Тов[ариства]: богословського [11] . + А[ндрей]. Шептицкий Пращаюся з родичами. Хай Бог благословить. [1] Мова йде про Львівську митрополичу капітулу, яка була утворена 1816 році і налічувала 10 крилошан. Інституція «Капітули» (від лат. «Capitulum» – голова) складалася з представників духовенства вищого рангу, які своїм дорадчим голосом допомагали Львівському митрополиту колегіально управляти єпархією. У випадку смерті єпископа чи інших перешкод, управління єпархією переходило у її руки. У перехідному часі саме вона упраляла єпархією через вибраного нею Капітулярного Вікарія. [2] Мова йде про землі теперішнього ландшафтного парку «Знесіння» , Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького та так званої «Професорської колонії» . Ці землі у різний період були закуплені митрополитом Андреєм Шептицьким і його рідним братом Климентієм Шептицьким на кошти, що їх залишила їм у спадок їхня мати Софія з Фредрів Шептицька (див. Скакун Р., Життя в тіні великого Митрополита. Брат Йосиф Ґродський і його спогади, Львів: Видавництво УКУ 2020, С. 92.) Усі землі юридично були оформлені на Товариство «Студіон» і охоплювали 352 га. (див. Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького. Матеріали наукової конференції з нагоди 150-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького, 30-31 жовтня 2015 р.Б. / Свято-Іванівська Лавра Студійського Уставу УГКЦ, Львів: Видавництво «Колесо» 2015). [3] Товариство «Захист ім. Митрополита Шептицького для сиріт у Львові» було засноване митрополитом Андреєм у 1917 році зусиллями громадськості (див. «Фонд ім. Митрополита Андрея ґр. Шептицького для українських сиріт» , https://zbruc.eu/node/64631 ) . Його ініціатори, серед яких був і о. В. Лициняк, у такий спосіб бажали вшанувати повернення митрополита із заслання. Головною ціллю його діяльності була допомога дітям-сиротам у їхньому всебічному розвитку та самореалізації в майбутньому. Окремим напрямком діяльності товариства була підготовка вихователів і підвищення кваліфікації педагогічних працівників для освітньо-виховних закладів, які фінансувалися греко-католицькою церквою. [4] У 1918 р. Товариство придбало лісове майно Посіч-Майдан у Богородчанському повіті (3670 моргів лісу), а у 1920 р. закупив митрополит для «Захисту» 232 морги орної землі в Зарваниці Теребовлянського повіту і заснував там хліборобсько-ремісничу школу. Щедра митрополича опіка Товариством дозволила йому успішно реалізовувати свої статутні завдання. [5] Мова йде про побудову повноцінного шпиталю, який мали провадити Сестри Францисканки, яким Митрополит був виділив 9 морґів ґрунту на Кайзервальді. Вони повинні були також прийняти східний обряд. Ціна усього проекту виносила на той час 29 000 американських доларів (див. Скакун Р., Життя в тіні великого Митрополита. // С. 95.). На жаль, історичні обставини не дозволили Митрополиту реалізувати цей благородний гуманітарний проект. [6] Монахи Студити були відновлені митрополитом Андреєм Шептицьким у 1898 році. Передумовою їхнього відновлення стало утворення у Волсвині і Олеську двох молитовних спільнот хлопців, які бажали жити монашим життям. У 1903 році Митрополит їх переводить до передмість Львова, а у 1906 р. офіційно засновує для них Лавру св. Антонія Печерського у Скнилові і стає її першим Архимандритом. Згодом він передає для них колишню Дяківську Бурсу по вул. Петра Скарги (тепер вул. Озаркевича), у якій засновує Монастир св. свщмч. Йосафата званий «Студіоном» . У приміщенні цього монастиря знаходилася велика бібліотека, яка отримала назву «Бібліотека Студіону» (див. «Бібліотека «Студіону» у Львові» , https://encyclopedia.com.ua/entry-278) [7] Тит Войнаровський (1856-1938), священник УГКЦ, український громадський діям, видатний економіст (Див. «Тит Войнаровський – довірена особа Митрополита» , https://zbruc.eu/node/47684 ). [8] Йосиф Ґродський (1869-1947), монах Василіянин, особистий секретар митрополита Андрея Шептицького (до 1936 р.), економ Святоюрських Митрополичих палат і касир митроличих маєтків, автор Споминів про митрополита Андрея (див. Сканун Р. «У тіні великого Митрополита», file:///C:/Users/revju/Downloads/104860829.pdf ). [9] Євген Гвоздецький (1877-1944), відомий український адвокат і нотаріус, Генеральний адміністратор Столових дібр Львівської Архиєпархії УГКЦ. [10] Климентій Казимир граф Шептицький (1869-1951), рідний брат митрополита Андрея, Ігумен, а згодом і Архимандрит Студитів (див. Матковський І., Біографія. Блаженний священномученик Климентій Шептицький , Львів 2019, http://ju.org.ua/pict_mod/pictures/226_item_file_sheptitskiy-um.pdf ). [11] Мова йде про Богословське наукове товариство , яке було засноване митрополитом Андреєм у 1923 р. при Львівській Духовній Семінарії Святого Духа як, ціллю якого було розвивати українську богословську науку шляхом викладів, конференцій, видання праць. Його головами були Тит Галущинський (до 1926 р.) та Йосиф Сліпий. Товариство видавало журнал «Богословія» .

Magnificencjo, Ojcze Rektorze, Wielce Szanowni Uczestnicy niniejszego szlachetnego zgromadzenia! Wprowadzenie Na początku pragnę serdecznie podziękować organizatorom Kongresu za zaproszenie. Ta okazja pozwoliła mi powrócić do mojej Alma mater - Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, na którym swoją edukację rozpocząłem w odległym 1994 roku jako student wydziału teologicznego. Przypominają mi się tamte dni, kiedy my, studenci z Ukrainy, przybywając do Lublina na studi, kreowaliśmy w swoich młodych umysłach wielkie perspektywy naszej służby Kościołowi Katolickiemu, nie tylko na polu duszpasterskim, ale również w dziedzinie teologii akademickiej. To właśnie teologia, po wielu latach zakazu swobodnego wyznawania wiary i istnienia Kościoła w Związku Radzieckim, otwierała przed nami drzwi do zrozumienia tak głębokiego, tajemniczego, a jednocześnie niezwykle fascynującego świata - świata wiary. To właśnie w teologii, my, młodzi studenci, dostrzegaliśmy potężne narzędzie przemian w Ukrainie, szczególnie w kontekście przywracania jej do korzeni chrześcijańskiej Europy. Postrzegaliśmy wtedy siebie jako uczestników cywilizacyjnych zmian poprzez naszą szczególną misję, którą nasz Rektor Seminarium Duchownego w Lublinie, a obecnie Ksiądz Biskup Mieczysław Cisło, określił jako "bycie gorliwcami Chrystusa". Dziś przyjechałem do tak ukochanego miasta Lublina i mojej Alma mater zupełnie w innym kontekście, ze zupełnie innym doświadczeniem i marzeniami. Kiedyś marzyłem, że wrócę na teren tego sławnego Uniwersytetu w zupełnie innych okolicznościach. Jednak dzisiaj przyjechałem tutaj, razem z innymi moimi kolegami, aby podzielić się z Państwem doświadczeniem Kościoła, doświadczeniem Narodu, który codziennie przelewa krew w walce z rosyjskim agresorem. Niemniej jednak, my, zgodnie ze słowami naszego Arcybiskupa Swiatosława, jesteśmy Narodem i Kościołem, który dzielnie trwa, walczy i modli się, gdyż wie, że prawda jest po naszej stronie. A tą prawdą jest sam Chrystus, który mówi: "Poznacie prawdę, a prawda was wyzwoli". Próbując porównać obecną sytuację Kościoła w Ukrainie z jakimś biblijnym motywem, przypomina mi się Maryja stojącą pod krzyżem swojego Syna Jezusa Chrystusa. Choć ewangeliści nie przekazują nam Jej myśli i uczuć, to i tak można zrozumieć Jej wewnętrzny stan: · ogromny ból, ponieważ na krzyżu wisiał Jej Syn; · utrata sił, gdyż nie mogła już nic więcej uczynić poza byciem przy krzyżu; · pokładanie nadziei wyłącznie w Bogu, ponieważ prawie wszyscy zaufani opuścili Ją, ratując siebie, a dalszy bieg wydarzeń był niepewny; · radość z faktu, że przy Niej pozostała choć bardzo małe, ale wierne grono przyjaciół. Mimo przerażającej wojny, życie naszego Kościoła trwa. Zmieniły się okoliczności i wyzwania, jakie przed nim stoją, a także pojawają się nowe możliwości. Chciałbym dziś skupić się na tych wyzwaniach i możliwościach o charakterze kościelnym, duchowym i moralnym, które, moim zdaniem, są niezwykle ważne. 1. Eklezjalne wyzwania i szanse Kiedy ktoś z obecnych Państwa zacząłby rozmowę na temat Kościoła na ulicy któregoś z ukraińskich miast, natychmiast usłyszałby pytanie: "O który Kościół chodzi?" A wszystko dlatego, że Ukraina jest państwem wielokonfesyjnym, w którym swoją misję spełniają różne wyznania, takie jak Prawosławny Kościół Ukrainy, Ukraiński Prawosławny Kościół Patriarchatu Moskiewskiego, Ukraiński Kościół Greckokatolicki i Kościół Rzymskokatolicki. Oddzielną katolicką strukturą kościelną pod bezpośrednią jurysdykcją Stolicy Apostolskiej jest Eparchia Mukaczewska. Według badań socjologicznych opublikowanych przez autorytetną ukraińską agencję socjologiczną Razumkov w lutym 2023 roku, ponad 74% Ukraińców zadeklarowało, że są wierzącymi. 12,2% powiedziało, że wahają się między wiarą a niewiarą, niewierzący stanowią 4,8%, przekonani ateiści 2,1%. 4,5% stwierdziło, że są obojętni, a 2,2% powiedziało, że ciężko jest im odpowiedzieć. Najbardziej interesującym zjawiskiem w okresie wojny jest to, że liczba wierzących wśród młodych ludzi w wieku od 18 do 24 lat znacząco wzrosła. Jeśli w 2021 roku stanowili oni 48% wszystkich wierzących, to pod koniec 2022 roku za wierzących uznawało się 61% młodzieży. Jak widać z perspektywy socjologicznej, przed Kościołem w Ukrainie otwiera się ogromne pole do działania. Wspomniany przeze mnie już ks. biskup Mieczysław Cisło, będąc rektorem Seminarium Duchownego, często mówił nam, że kapłani nigdy nie będą zagrożeni bezrobociem. Jego słowa pozostaną dla mnie na zawsze prorocze. Niemniej jednak istnieje także problem, na który zwracał uwagę sam Chrystus: "Żniwo wielkie, a robotników mało" (Łk 10,2). Zatem pierwszym wyzwaniem na polu kościelnym jest spadek powołań. Objawia się to zarówno wśród duchowieństwa eparchialnego, jak i w liczbie powołań do klasztorów. Z jednej strony jest to spowodowane nie najlepszą sytuacją demograficzną i aktualną wojną. Oczywiście ten problem jest aktualny wszędzie, zwłaszcza w krajach europejskich. Jednakże zgodzicie się Państwo, że sam fakt, że młodzi ludzie na Ukrainie w okresie wojny stali się bardziej wierzący, jest sygnałem pozytywnym. Niemniej jednak zastanawiające jest, że tak niewielu z nich wybiera kapłańskie lub zakonne powołanie. Jeśli w Kościele Rzymskokatolickim niektórzy analitycy głośno twierdzą, że głównym problemem spadku powołań jest celibat, to w Kościele Greckokatolickim istnieje możliwość różnego wyboru: celibat, żonate kapłaństwo. Wydaje się więc, że problem spadku powołań kryje się gdzie indziej. Oczywiście można tu znaleźć wiele wyjaśnień tego stanu rzeczy. Jednak moje obserwacje wskazują, że głównym problemem dzisiejszości jest wiara w Boga. Wielokrotnie próbowałem rozmawiać z młodymi ludźmi na temat tego, jak wiara pomaga im w życiu. Większość z nich odpowiadała, że wiara pomaga im nie czuć się samotnymi, że nie są sami, że ich życiem kieruje Bóg. Niemniej jednak, kiedy próbowaliśmy zgłębić tę kwestię, zaczynałem rozumieć, że ich wiara bardziej ratuje przed samotnością, niż inspiruje do życia z Bogiem i dla Boga. Jedną z przyczyn takiego stanu rzeczy jest nieprawidłowe rozumienie Kościoła Chrystusowego i Jego misji. Kiedy mówimy o Ukrainie, to trzeba powiedzieć, że moskiewskie chrześcijaństwo wyrządziło największą krzywdę właśnie rozumieniu Kościoła jako takiego i wierze w Bogam uczyniwszy z Kościoła biuro usług religijnych, zestaw obrzędów, które trzeba wykonać, aby Bóg nie ukarał. Pamiętam, jak jeden z prawosławnych hierarchów próbował udowodnić mi, że komunizm sam w sobie jest niezwykle dobrym systemem. Jego jedyną wadą było zaprzeczenie Boga. I dlatego, gdy nadeszła era wolności, na terenach Rosji stworzono nowy model komunizmu, już chrześcijański, znanego nam jako "rosyjski mir". Jego głównym ideologiem był i pozostaje tzw. patriarcha Cyryl Gundiajew. I kiedy on nawołuje do wojny z Ukrainą, nazywa ją świętą, nie robi tego pod przymusem, ale z świętym przekonaniem, że spełnia wolę Bożą. Niedawno Służba Bezpieczeństwa Ukrainy poinformowała, że Rosyjski Kościół Prawosławny zaczął organizować własne kampanie wojenne celem walki na Ukrainie. Dla niektórych taka informacja wydaje się być z kategorii science fiction, ale to jest nasza rzeczywistość. Dlaczego o tym wspominam? Ponieważ w modelu Kościoła ukształtowanym przez moskiewskie prawosławie człowiek zostaje zbawiony już poprzez przynależność do "świętego rosyjskiego państwa". Święte rosyjskie państwo, w ich rozumieniu, to nie tylko rzeczywistość ziemska, ale transcendentalna, która ma funkcję soteriologiczną. Przypomnijmy słowa Putina o tym, że w przypadku wojny nuklearnej wszyscy Rosjanie dostaną się do raju, a wszyscy inni do piekła. Mówił to całkiem poważnie. W rezultacie wspomnianej wyżej ideologii otrzymaliśmy społeczeństwo, zwłaszcza na południu i wschodzie Ukrainy, które postrzega Kościół jako archaiczną strukturę, będącą integralną częścią struktury państwowej. Przez prawie 30 lat niepodległości ukraińskie władze państwowe nieoficjalnie traktowały Ukraiński Kościoł Prawosławny Moskiewskiego Patriarchatu jako Kościół państwowy. Obecna polityka rządu wyraźnie odbija się na tym Kościele, ponieważ 19 pazdziernika 2023 roku w ukraińskim parlamencie uchwalono już pierwszy projekt ustawy zakazujący działalności Patriarchatu Moskiewskiego i jego filii w Ukrainie, do których należy wyżej wspomniany Ukraiński Kościoł Prawosłąwny Patriarchatu Moskiewskiego. Niektórzy demokraci mogą powiedzieć, że ta ustawa jest przeciwna wolności religijnej. Ale co zrobić, gdy struktura, która nazywa siebie Kościołem, nim nie jest? Mówię oczywiście o strukturze, a nie o wiernych, wielu z których jest dobrymi i praktykującymi ludźmi. Oczywiście, ta sprawa wymaga dużego błogosławieństwa Bożego i czasu, ale w Ukrainie rozpoczęło się oczyszczenie Kościoła Prawosławnego. Jak wiadomo, każda operacja jest bolesna, a rany goją się długo. W tle takich wydarzeń, mogłoby się wydawać, że wielu ludzi odejdzie od Kościoła w ogóle. Jednak stało się zupełnie inaczej, i to dzięki obecności Kościoła Rzymsko i Greckokatolickiego oraz Prawosławsnego Kościoła Ukrainy. Oczywiście, ten ostatni jest bardzo młody, dopiero buduje swoje struktury i szuka swojego miejsca w prawosławiu światowym. Jest również zagrożony pokusą połączenia "tronu z ołtarzem". Chcielibyśmy wierzyć, że podąży inną drogą, dobrze przyswoiwszy sobie lekcje przeszłości. Jeśli chodzi o Kościóły Katolickie oraz ich wyzwania w czasie wojny, to paradoksalnym I bolesnym faktem dla nas było usłyszeć echo dawnej Ostpolitik ze strony Stolicy Apostolskiej, które przejawiło się w chęci pojednania ofiary i kata, a także w pozycji niezrozumiałego pacyfizmu. Jednak moim zdaniem, to wyzwanie udało nam się odważnie pokonać, szczególnie dzięki stanowczej postawie Głowy Kościoła Greckokatolickiego i naszych biskupów, a także kapłanów i wiernych, którzy doświadczyli prześladowań Kościoła Greckokatolickiego przez reżim radziecki. Dużym wyzwaniem dla Kościoła okazała się również ogromna migracja naszych wiernych z Ukrainy. Wymagało to dużych starań, by zgromadzić ich w miejscach ich pobytu, pomóc i zrobić wszystko, aby nie zapominali o Bogu i Kościele na obczyźnie. Z drugiej strony, duża migracja, jak zawsze, mocno uderzyła w rodziny. Wymaga to od nas podjęcia maksymalnych wysiłków w zakresie różnych form duszpasterstwa, aby uczynić wszystko, co możliwe, dla ich pojednania. Oczywiście, w świetle powyższego, jeśli wrócimy do tematu powołań, wielu biskupów, kapłanów i teologów doskonale zdaje sobie sprawę z konieczności całkowitej zmiany programu przygotowania przyszłych kapłanów w seminariach duchownych. Prace nad tym są już w toku, i mam nadzieję, że stopniowo zostaną one wdrożone. 2. Duchowo-moralne wyzwania i szanse Święty Papież Jan Paweł II jest autorem ważnych słów, że człowiek jest pierwszą i fundamentalną drogą Kościoła. Te jego słowa zostały podchwycone nie tylko przez kręgi teologiczne i filozoficzne, ale także przez przedstawicieli innych dziedzin nauki. I w tym tkwi wielka prawda, ponieważ podstawą wszystkich dziedzin jest dobro człowieka. Jedyną różnicą między tymi dziedzinami a chrześcijańską antropologią jest to, że człowiek jest stworzeniem Bożym i nosi w sobie Jego obraz. Jednak równocześnie jest grzeszny, ponieważ z własnej woli oddalił się od Boga. W związku z tym przyjął na siebie konsekwencje grzechu, w tym cierpienie i bolesne doświadczenia. Jak wielokrotnie przypominał nam św. Papież Jan Paweł II, niemożliwe jest zrozumienie człowieka bez Boga. Jeśli zaś chodzi o Kościół, to ma on wymiar zarówno pionowy (związany z Bogiem), jak i poziomy, skierowany do wszystkich ludzi. W ciągu ostatniej dekady w katolickiej teologii przywiązuje się dużą wagę do człowieka, zwłaszcza do osób upośledzonych i potrzebujących pomocy. Jest to ogromne osiągnięcie. Jednak doświadczenie wojny w Ukrainie wyraźnie pokazuje, że skupienie się na człowieku w katolickiej eklezjologii i antropologii, bez wskazywania na Jezusa Chrystusa, prowadzi do utraty sensu istnienia i życia człowieka. Kiedy Kościół przestaje skupiać uwagę ludzi na celu ich życia, jakim jest życie wieczne z Bogiem, a pragnienie życia wiecznego ustępuje miejsca życiu doczesnemu, to z czasem życie doczesne traci sens swojego istnienia i prowadzi do nowych wojen. Dlaczego rozpoczynam od tego rozległego wstępu? Rzecz w tym, że od rozpoczęcia pełnowymiarowej wojny w Ukrainie wielu ludzi prywatnie lub publicznie zadawało sobie pytanie: gdzie jest Bóg, gdy tak cierpimy? Te pytania zaczęły brzmieć bardzo donośnie po ujawnieniu okropnych zbrodni rosyjskiej armii w Buczy, Hostomelu, Borodiance i innych miejscach. Gwałcenie i zabijanie małych dzieci, kobiet, mordowanie starszych osób. Ludzie, którzy widzieli to na własne oczy, pytali siebie: jak t.zw. bracia "prawosławni chrześcijanie" mogą popełniać takie okrutne zbrodnie? Jak może hierarcha Rosyjskiego Kościoła Cyryl Gundiajew błogosławić swoich żołnierzy, a raczej terrorystów, do tej zbrodniczej wojny? Oczywiście, na te pytania nie ma prostych odpowiedzi. Jedyną pewnością jest to, że ci ludzie nie należeli do uczniów Chrystusa, ponieważ sam Chrystus mówi, że to owoce naszych działań ujawnią, kto jest z Jego stada, a kto jest wilkiem i rozbójnikiem. Księża, którzy próbowali podtrzymać na duchu ofiary przemocy, doszli do wniosku, że w obecnej sytuacji żadne słowa nie pomogą. Postanowili po prostu być ze swoim ludem. Wielu z nich zapłaciło za to swoim życiem, jak rownież nadal nie możemy uwolnić dwóch z nich z rosyjskiej niewoli i nawet nie wiemy, czy są żywi. Analizując pytania wiernych, sam doszedłem do wniosku, że nasza katecheza na Ukrainie, pomimo pewnych sukcesów, doświadczyła porażki, ponieważ wielu ludzi, nawet tych najbardziej gorliwych, którzy często opowiadali o miłości i miłosierdziu Bożym, zupełnie nie mogli zrozumieć jednej bardzo istotnej prawdy w trudnych chwilach. Ta prawda jest bardzo prosta: chrześcijaństwo nie jest religią sukcesu ludzkiego, nie jest religią, w której Bóg jest wykonawcą woli człowieka. Chrześcijaństwo jest religią, w której Bóg objawił się człowiekowi jako człowiek, ale człowiek nie przyjął tego objawienia Boga, dlatego postanowił ukrzyżować Boga. I właśnie Zmartwychwstanie ukazuje, że wszystkie próby ludzkiej próby zabicia Boga okazały się daremne, ponieważ Bóg jest wiecznym Bogiem. Jednak niemożliwe jest zrozumienie chrześcijaństwa bez krzyża i Chrystusa. I właśnie to moim zdaniem, stanowi dziś wielkie duchowe wyzwanie dla Kościoła w Ukrainie i nie tylko. Niestety, dla wielu chrześcijan krzyż stał się dziś jedynie ozdobą i symbolem. W życiu codziennym, zwłaszcza w życiu społecznym czy politycznym, jest on niepożądany, ponieważ przypomina o tym, że droga do zmartwychwstania prowadzi przez cierpienie. Dlatego nie dziwię się tym, którzy krzyczeli do Piłata: "Ukrzyżuj Go!" i "Wypuść nam Barabasza!" Chrystus stał się dla nich wielkim rozczarowaniem, a Barabasz, który w istocie był więźniem politycznym, dawał ludziom jakąś nadzieję na bunt przeciwko Rzymianom. W czasie wojny z Rosją nasi kapłani moim zdaniem wybrali bardzo dobrą strategię. Byli świadomi, że nie można zrozumieć sensu cierpienia i śmierci bez wiary w Boga, bez zrozumienia sensu krzyża Jezusa. Dlatego z błogosławieństwem i wsparciem hierarchów postanowili przede wszystkim być z tymi, którzy walczyli na froncie, byli ranni, stracili zdrowie, stracili swoje rodziny w czasie wojny, leżeli w szpitalach, musieli uciekać przed wojną daleko od swojego domu. Robili to z nadzieją, że nadejdzie czas, kiedy człowiek sam, bez zewnętrznego przymusu, zrozumie sens krzyża, cierpienia i zmartwychwstania. Czas wojny pokazał, że teologia cierpienia i krzyża jest niezwykle ważnym składnikiem nie tylko chrześcijańskiej wiary, ale również dzisiejszej pracy duszpasterskiej w Ukrainie. Zakończenie Wymienione wyżej wyzwania i szanse dla Kościoła w Ukrainie oczywiście nie obejmują całej rzeczywistości. Jednak są one pewnymi wskazówkami, które pomogą zrozumieć sytuację, w jakiej znalazł się Kościół zarówno w Ukrainie jak i na całym świecie. O tym wyraźnie powiedział Przełożony i Ojciec Kościoła Greckokatolickiego (UGCC) Ksiądz Arcybiskup Swiatosław. Oto jego słowa: "Dziś chrześcijańskiemu światu stawia się wyzwanie. Jeśli chrześcijański Kościół wydał ideologię - ideologię "rosyjskiego mira", która w rzeczywistości jest ludobójcza i przystosowuje chrześcijańską tradycję do uzasadnienia jakichś celów geopolitycznych, to możemy podważyć jej kościelność, czyli duchowość. Wiele razy rozmawiałem na różnych forach zarówno z teologami prawosławnymi, protestanckimi, jak również z przywódcami różnych Kościołów, i zastanawiałem się nad tym jako nad wyzwaniem dla całego chrześcijaństwa. Ponieważ takie wykorzystywanie chrześcijańskiej religii do celów geopolitycznych, uzasadnianie okrucieństw i przestępstw totalitarnego reżimu stanowi wyzwanie dla wiarygodności głoszenia Ewangelii Chrystusa człowiekowi trzeciego tysiąclecia. Innymi słowy, faktycznie widzimy wielkie zagrożenie dla chrześcijaństwa w trzecim tysiącleciu. Dlatego zawsze mówię: jeśli ktoś ma brak przeciwciał do "rosysjkiego mira", to ta szczepionka już jest w ciele ukraińskich Kościołów, i możemy pomóc innym nabrać odporności" . Люблінський Католицький Університет, Міжнародний богословський Конгрес на тему: "Віра і богословія ближче нас", 23 жовтня 2023 року Єрм. д-р Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Дорогий Отче Ректоре, Вельмишановні учасники так достойного зібрання! Вступ Першим словом хочу подякувати організаторам Конгресу за запрошення. Адже ця подія дала мені нагоду повернутися до моєї Alma mater – Люблінського Католицького Університету, навчання в якому я розпочинав у далекому 1994 році як студент богословського факультету на звичайному. Пригадую, як у ті часи, ми, студенти з України, які прибули на навчання до Любліна, малювали у своїх молодечих уявах великі перспективи нашого служіння Католицькій Церкві, не тільки на пасторальному полі, але у галузі академічного богословія. Саме богословія, після багатьох років заборони віри і Церкви в Радянському Союзі, відкривало перед нами великі двері пізнання так глибокого, таємничого, а водночас надзвичайно цікавого світу – світу віри. Також саме у богословії, ми молоді студенти, бачили потужний середник змін в Україні, особливо у напрямку повернення її до корінь християнської Європи. Ми бачили себе учасниками цивілізаційних змін через нашу особливу місію, яку наш ректор Люблінською Духовної Семінарії, а тепер ks. biskup Mieczysław Cisło одного разу окреслив як «być gorliwcami Chrystusa» . Сьогодні я приїхав до так рідного мені Любліна і моєї Аlma mater зовсім за інших обставин, як також з зовсім іншим досвідом і мріями. Колись я мріяв, що приїду до стін цього славного Університету за зовсім інших обставин. Але, сьогодні я приїхав сюди, разом з іншими моїми колегами, щоб поділитися з вами досвідом Церкви, досвідом Народу, який щодня стікає кров`ю у війні з російським агресором. Але, незважаючи на це, ми, за словами нашого Блаженнішого Святослава, є Народом і Церквою, яка мужньо стоїть, бореться і молиться, бо знає, що за нашими плечима правда. А тою правдою є сам Христос, який каже: «Пізнайте правду, а правда визволить вас» (Ів. 8,32). Коли спробувати порівняти ситуацію Церкви в Україні на даному етапі з якоюсь біблійною історією, то вона нагадує мені Пресвяту Богородицю під хрестом свого Сина Ісуса Христа. Хоча євангелисти не передають нам її думок та почуттів, але і без того можна зрозуміти її внутрішній стан: - величезний біль, адже на хресті розпинають її Сина; - упадок сил від того, що вона нічого більше, крім бути присутньою при хресті, не може зробити; - покладання надії виключно на Бога, адже майже усі довірені особи повтікали, рятуючи самих себе, а що далі буде, невідомо нічого; - радість з того, що разом з нею залишилася хоч дуже маленька, але вірна спільнота приятелів. Незважаючи на страшну війну, життя Церкви продовжується. Змінилися обставини та виклики, які постали перед нею, як також з’явилися нові можливості. І саме про ці виклики і можливості я сьогодні хотів би коротко розповісти. Очевидно, що їх є набагато більше. Однак, задля систематичності, я зупинюся на тих, які, на мій погляд, є дуже важливими. Це виклики і шанси Церкви, які мають характер еклезіяльний, духовний і моральний. Еклезіяльні виклики і можливості Коли хтось з присутніх, ідучи вулицями котрогось з українських міст, розпочав розмову про Церкву, то у відповідь відразу б почув уточнююче питання: «Про яку Церкву йде мова?» Все це тому, що Україна є поліконфесійною державою, у якій сповнюють свою місію ПЦУ, УПЦ МП, УГКЦ, РКЦ. Окремою церковною структурою, яка є католицькою, але перебуває у безпосередньому підпорядкуванні Апостольської Столиці є Мукачівська єпархія. Це так, якщо дивитися поверхнево. Згідно соціологічних опитувань, які в лютому 2023 року оприлюднила авторитетна в Україні соціологічна служба Разумкова, понад 74% українців заявили, що вважають себе віруючими людьми. 12,2 % заявили, що вони вагаються між вірою і невір’ям, невіруючими – 4,8 % , переконаними атеїстами – 2,1 % . 4,5 % сказали, що їм є байдуже, а 2,2 % ствердили, що їм важко відповісти. Найбільш цікавим феноменом в часі війни стало те, що надзвичайно зросла кількість віруючих людей серед молоді у віці від 18 до 24 років. Якщо у 2021 році їхня кількість становила 48 % усіх віруючих, то станом на кінець 2022 року віруючими заявили себе 61 % молодих людей. Як бачимо, соціологічна перспектива показує нам, що перед Церквою в Україні є величезне поле праці. Згадуваний мною вже ks. biskup Mieczysław Cisło, будучи ректором Духовної Семінарії часто говорив нам, що священникам ніколи не загрожуватиме безробіття. Його слова залишуться для мене назавжди пророчими. Однак, поряд з цим залишається і проблема, на яку вказував сам Христос: «Жнива великі, а робітників мало» (Лк. 10,2) Отже, перший виклик, який щораз то більше видніється на церковних полях України, це спад покликань. Він виразно видніється як серед священства єпархіального, так і серед покликань до монастирів. З однієї сторони це зумовлено не найкращою демографічною ситуацією, а на даний час і війною. Звичайно, ця проблема видніється повсюди, особливо в країнах Європи. Однак, погодіться, що сам факт, що багато молодих людей в Україні у час війни стали більш віруючими, є позитивним сигналом. Проте, досить дивує, що так мало з них вибирає священниче і монаше покликання. Якщо у Римо-Католицькій Церкві деякі аналітики на весь голос заявляють, що головною проблемою спаду покликань є целібат, то в УГКЦ є можливість вибору як целібату так і одруженого священства. Отже, виходить, що проблема спаду чи браку покликань криється дещо в іншому. Безумовно, тут можна знайти багато пояснень такого стану речей. Але, згідно моїх спостережень, головною проблемою сьогодення є віра в Бога. Я неодноразово пробував розмовляти з молодими людьми про те, як їм їхня віра допомагає у житті. Більшість з них мені відповідали, що вона допомагає їм не почуватися самотніми, що вони не є самі, що їхнім життям провадить Бог. Проте, коли ми пробували з ними поглиблювати цю тему, я починав розуміти, що їхня віра радше рятує їх від самотності, ніж заохочує жити з Богом і для Бога. І однією з причин такого стану речей є неправильне розуміння поняття Церкви як такої і її місії в світі. Коли говорити про Україну, то слід сказати, московське християнство зробило найбільшу кривду саме розумінню Церкви як такої, а відповідно розумінню віри в Бога. З Церкви воно зробило бюро релігійних послуг, а євангельський заклик до проповіді доброї новини про Царство Боже усім народам перекувало в ідею, яку можна назвати «православним джихадом». Пам’ятаю, як один з православних ієрархів пробував доказати мені, що комунізм сам в собі є надзвичайно добрим устроєм. Єдиним поганою його характеристикою він назвав те, що від відкидав Бога. А отже, коли прийшла доба свободи, на теренах Росії випрацювалася нова модель комунізму, але вже християнського, який знаний нам під назвою «рускій мір». Його головним ідеологом був і є так званий патріарх Кирил Гундяєв. І коли він закликає до війни з Україною, називає її священною, він не робить це під примусом, але зі святим переконанням, що чинить Божу волю. Останньо Служба Безпеки України повідомила, що Російська Православна Церква почала організовувати свої приватні військові компанії для війни в Україні. Комусь це може здаватися вигадкою, але це є реальністю. Чому про неї згадую ? Тому, що у моделі Церкви сформованої Московським православієм людину спасає приналежність до «святої російської держави». Свята російська держава у їхньому розумінні – це не є тільки земська дійсність, але трансцендентна, тобто така, яка має сотеріологічну функцію. Пригадайте слова Путіна про те, коли він говорив, що за умов ядерної війни усі росіяни потраплять до раю, а усі решта до пекла. Він це говорив цілком серйозно. Як наслідок, ми отримали суспільство, особливо на півдні і заході України, яке бачить в Церкві якусь архаїчну структуру, яка є невід’ємною частиною державною структури. Адже, не є секретом, що протягом майже 30 років незалежності українська державна влада негласно трактувала УПЦ МП як державну Церкву. Така політика зараз гірко відбивається на цій Церкві, оскільки в Українському парламенті 19 листопада 2023 року вже проголосовано перший законопроект, який забороняє в Україні діяльність Московського Патріархату і його філіалів, до яких належить УПЦ МП. Хтось з демократів скаже, що цей закон йде проти релігійної свободи. Але що робити тоді, коли структура, яка називає себе Церквою, не є нею. Мова, очевидно, йде про структуру, не про вірних, багато з яких є добрими і практикуючими людьми. Очевидно, що це питання потребує великої Божої ласки і часу, але в Україні почалося очищення Українського православ’я. А як відомо, кожна операція є болісною, а рани після неї заживають довго. На фоні таких подій, здавалося б, багато людей повинно відійти від Церкви взагалі. Та сталося зовсім інакше. І то завдяки присутності в Україні Католицької Церкви Римо і Греко-Католицької традиції, а також ПЦУ. Звичайно, остання є дуже молодою, вона тільки будує свої структури і шукає свого місця у світовому православ’ї. Вона також стоїть перед небезпекою спокуси пов’язати «трон з вівтарем». Хочеться вірити, що вони підуть іншим шляхом, добре засвоївши уроки минулого. Коли ж мова про Католицькі Церкві та їхні виклики в часі війни, то, якби це парадоксально не звучало, найбільшим болем для усіх нас було почути, здавалося б, давно забуте ехо Ostpolitik з Апостольської Столиці, яке проявилося у бажанні помирити жертву і ката, як також піти шляхом незрозумілого пацифізму. Однак, на моє переконання, цей виклик ми мужньо подолали, зокрема завдяки твердій позиції Глави УГКЦ та наших єпископів, Апостольському Нунцію, який своєю поставою став мовчазним потужним свідком євангельської правди, як також священників та вірних, які пережили переслідування УГКЦ радянським режимом. Великим викликом для нас стала також величезна міграція наших вірних з України. Це вимагало немалих зусиль зібрати їх у місці їхнього перебування, допомогти їм, зробити все можливе, щоби вони на чужині не забували про Бога і Церкву. З іншої сторони, велика міграція, як воно завжди є, сильно вдарила по сім’ях. Це вимагає від нас докладання максимальних зусиль вживання різних форм душпастирства, щоби зробити усе можливе для їхнього примирення. Очевидно, що у світлі вище сказаного, повертаючи до теми покликань, багато єпископів, священників, богословів чітко усвідомлюють потребу цілковитої зміни програми приготування майбутніх священників у Духовних Семінаріях. Над цим ведуться праці і маю надію, що поступово будуть втілюватися у життя. 2. Духовні виклики і можливості Святий Папа Іван Павло є автором знаменних слів про те, що людина є першою і підставовою дорогою Церкви. Цей його вислів підхопили не тільки богословські і філософські кола, але також представники інших наукових галузей. І в цьому є велика істина, адже в основі усіх галузей стоїть добро людини. Єдине, що різнить ці галузі від християнської антропології є те, що людина є творінням Божим, носить в собі його образ. Але водночас вона є грішною, оскільки відійшла через власний вибір від Бога. А тому прийняла на себе усі наслідки гріха, серед яких є терпіння і страждання. І знову ж таки, як неодноразово повторював нам святий Папа Іван Павло ІІ, неможливо зрозуміти людини без Бога. А коли мова йде про Церкву, то вона має горизонтальний і вертикальний вимір – поєднана з Богом, але її місія спрямована до усіх людей. Протягом останнього десятиліття у католицькому богословії велику увагу звертається на людину, особливо опущену і знедолену. І це є великою справою. Однак, досвід війни в України виразно показує, що коли у католицькій еклезіології і антропології звертати надто велику увагу на людину, без вказування на Христа, то така людина дійде до втрати сенсу свого існування і життя. Коли Церква перестане звертати увагу людина на ціль її життя, яким є життя вічне з Богом, коли прагнення вічного життя стане на другий план перед життям дочасним, то згодом оце дочасне втратить сенс свого існування і призведе до нових воїн. Для чого роблю такий вступ ? Справа у тому, що з початком повномасштабної війни в Україні, багато людей приватно чи публічно запитували себе: де є Бог, коли ми так терпимо ? В особливий спосіб ці питання почало надзвичайно голосно лунати, коли викрилися жахливі злочини російської армії у Бучі, Гостомелі, Бородянці та інших місцевостях біля Києва. Згвалтування і вбивство маленьких немовлят, вбивство жінок і дітей, старших людей. Люди, які бачили це на власні очі, запитували себе: як можуть таке чинити люди, котрі називають себе «православними християнами»? Як може ієрарх Московської Церкви Кирил Гундяєв благословити своїх воїнів, а радше терористів на цю злочинну геноцидну війну ? Очевидно, що простих відповідей на ці питання немає. Єдине, що є певним, то це те, що ці люди не належали до Христових учнів, оскільки сам Христос каже, що саме плоди діл виявлять тих, хто є з його стада, а хто належить до вовків і розбійників. Священики, які пробували втримати людей на дусі, дійшли до висновку, що в даній ситуації жодні слова не допоможуть. Вони вирішили просто бути зі своїм народом. І чимало з них поплатилося за це своїм життям, але двох із них ми до сих пір не можемо визволити з полону. Не кажу вже про те, що ми навіть не знаємо, чи вони є живі. Однак, аналізуючи докладно питання і пошуки людей, особисто я сам для себе зрозумів, що наша катехизація в Україні, хоч і мала свої успіхи, зазнала краху. Тому, що багато людей, навіть найбільш ревних, які часто розповідали про Божу любов і милосердя, абсолютно не могли у трудну хвилину усвідомити одне дуже важливу істину. А істина та дуже проста: християнство – це не є релігія людського успіху, це не є релігія, у якій Бог є виконавцем волі людини. Християнство є релігією, у якій Бог об’явився людині як людина, людина ж не сприйняла така об’явлення Бога, тому вирішила Бога розіп’ясти. І саме Воскресіння показала усі марні надії людські вбити Бога, щоби він помер. Оскільки Бог є Богом вічно живим. Але, неможливо зрозуміти християнства без хреста і Христа. І саме це на сьогодні, на мою думку, є великим духовним викликом для Церкви в Україні. Зрештою, не тільки. На превеликий жаль, хрест для багатьох християн став сьогодні лише прикрасою і символом. У реальному ж житті, особливо суспільному чи політичному, він не бажаним, оскільки говорить про те, що дорога до воскресіння лежить через терпіння. Тому, нема чому дивуватися тим, які кричали про Ісуса до Пилата «Розпни його» і «Відпусти нам Варраву» . Христос став для них великим розчаруванням, а Варрава, який був по суті політичним в’язнем, давав народові ще якусь надію на повстання проти римлян. У час війни з Росією наші священники вибрали, як мені здається, дуже добре стратегію. Вони були свідомі того, що не можна зрозуміти сенсу терпіння, смерті без віри в Бога, без розуміння сенсу хреста Ісуса. Тому, вони з благословення та підтримки ієрархів вирішили в першу чергу просто бути з тими, хто воює на фронті, хто є пораненим, хто втратив здоров’я, хто втратив на війні рідних, хто лежав у шпиталі, хто мусів тікати перед війною далеко від рідного дому. Робили це з надією, що прийде час, коли людина сама зрозуміє і без зовнішнього примусу запитає про сенс хреста, терпіння і воскресіння. Час війни показав, що богословія терпіння і хреста є надзвичайно важливими складовими не тільки християнської віри, але сьогоднішнього душпастирства в Україні. Закінчення Наведені вище мною виклики і шанси Церкви в Україні, очевидно, не охоплюють усієї дійсності. Проте, вони є певними вказівниками, які допоможуть зрозуміти ситуацію, у якій знайшлася Церква в Україні. Зрештою, не тільки в Україні, але в цілому світі. Про це дуже чітко висловився свого часу Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав. Ось його слова: «Сьогодні стоїть виклик перед християнським світом. Якщо християнська Церква породила ідеологію, — ідеологію «русского міра», яка за суттю є геноцидною і реадаптовує християнську традицію для виправдання якихось геополітичних цілей, то можна засумніватися у її еклезіальності, церковності. Багато разів спілкуючись на різних форумах і з православними, і з протестантськими богословами й очільниками Церков, я розмірковував про це як про виклик для всього християнства. Адже такого типу використання християнської релігії з геополітичною метою, виправдання звірств і злочинів тоталітарного режиму є викликом для вірогідності проповіді Христового Євангелія людині третього тисячоліття. Тобто тут де-факто ми бачимо велику небезпеку для вірогідності самої церковної сутності, це виходить поза межі однієї Церкви чи навіть православ’я. Тому я закликав і закликаю весь християнський світ, різні конфесії дати належну оцінку такій вбивчій ідеології. Бо якщо ми не матимемо такої ж відваги, яку мав мусульманський світ, якщо ми, як християни, не відкинемо цю ідеологію «русского міра», не матимемо антитіл християнського сумління, то це може бути великою небезпекою для християнства у третьому тисячолітті. Я завжди кажу: якщо комусь бракує антитіл до «русского міра», то в тілі українських Церков вже є ця вакцина, і ми можемо допомогти цей імунітет набути» . Люблінський Католицький Університет, Міжнародний богословський Конгрес на тему: "Віра і богословія ближче нас", 23 жовтня 2023 року Єрм. д-р Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Про невідомий лист єпископів Микити Будки і Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого Відділ рукописів ЛННБ України ім. В. Стефаника поряд з багатими архівними фондами Львова і області є надзвичайно цінним джерелом історії УГКЦ минулого століття. Переглядаючи справи, які торкають життя і діяльності праведного митрополита Андрея Шептицького, у поле мого зору потрапила одна, яка вартує того, щоби її представити науковій спільноті як також зацікавленій авдиторії ієрархів та мирян. Мова йде про Лист єпископів Микити Будки та Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого . Коротка інформація про лист Згаданий лист знаходиться у Відділі рукописів ЛННБ ім. В.Стефаника під порядковим номером справи 83/10. Написаний він був у Львові 21 лютого 1945 року. Охоплює три архівні аркуші формату А4 писані машинописом у двох екземплярах. При цьому кожний екземпляр є окремо виразно і чітко підписаний його авторами. Біографічна довідка про авторів Авторами цього листа, як вже було згадано на початку були два єпископи Микита Будка та Миколай Чарнецький. У листі кожний з них підписується як «Никита» замість загальновживаного сьогодні «Микита» та відповідно «Николай» замість «Миколай». Для того, щоби зрозуміти зміст та ціль листа, коротко пригадаймо собі деякі біографічні дані кожного з них. Микита Будка народився 7 червня в селі Добромірка, нині Збаразький район, Тернопільської області. Після початкової освіти у рідному селі закінчив з відзнакою Тернопільську класичну гімназію. Через особливі педагогічні та інтелектуальні таланти був навіть запрошений князем Павлом Сапігою з с. Більче-Золоте стати вихователем його дітей. Після завершення військової служби та філософсько-богословської формації у єзуїтській колегії Canisianum в Інсбруку (Австрія) 14 жовтян 1905 року отримав рук митрополита Андрея Шептицького священничі свячення. У 1909 році здобув ступінь доктора богословських наук та продовжував виконувати усі функції, поручені йому Митрополитом. 15 липня 1912 року Микиту Будку іменовано Апостольським екзархом для греко-католиків у Канаді та титулярним єпископом Патарським. Єпископська хіротонія відбулася в Архикатедральному Соборі св. Юра у Львові 13 жовтня 1912 року. Своє нове служіння розпочав урочисто Архиєрейською Літургією 8 грудня 1912 року, яку відслужив у Монреалі. Таким чином він став першим українським єпископом на всю Канаду. За час свого служіння заклав у Канаді багато українських парафій, наукових та педагогічних інституцій, громадських осередків, став ініціатором багатьох суспільних та церковних ініціатив. В особливий спосіб люди любили його за неперевершений дар проповідування. Однак, у 1928 році за станом здоров’я зрікається свого уряду і повертається в Україну, де стає Генеральним Вікарієм Митрополичої Капітули у Львові з особливим завданням – опікуватися Зарваницею як відпустовим місцем. З вибухом Другої Світової війни та окупацією України радянським режимом 11 квітня 1945 року був ув’язнений з усіма єпископами УГКЦ та засланий на каторгу до Казахстану. Помер 1 жовтня 1949 року у концтаборі на 72 році життя. Місце його поховання невідоме до сих пір. 27 червня 2001 року був беатифікований Святійшим Отцем святим Папою Іваном Павлом ІІ. Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 році на Станіславівщині у с. Семаківці. Після закінчення під ставової освіти та гімназії св. Миколая у Станіславові вступає до місцевої Духовної Семінарії. А у 1903 році виїжджає до Риму, щоби там продовжити навчання. 2 жовтня 1909 року з рук владики Григорія Хомишина отримав священничі свячення. Після свячень знову повертається до Риму на навчання, де 16 листопада 1909 року успішно захищає докторську дисертації в Папському Урбаніянському Університеті. У 1910 році повертається до Станіславова, де розпочинає своє служіння у Духовній Семінарії як професор філософії і догматики. З огляду на своє бажання жити глибоким духовним життя, у жовтні 1919 року вступає до новіціяту Отців Редемптористів на Збоїськах біля Львова, а через рік складає свої перші монаші обіти. Як монах редепторист ревно служив вірним, особливо на Волині. 16 січня 1931 року був проголошений Апостольським візитатором для Українців Волині та Полісся з титулярною столицею Лебедос. Єпископська хіротонія відбулася в Римі 2 лютого 1931 року. З радянською окупацією був змушений покинути Волинь у 1939 році та переїхати до Львова. Тут виконував різні функції, поручені йому митрополитом Андреєм Шептицьким. Зокрема був професором Львівської Богословської Академії та духовним провідником семінаристів. 11 квітня 1945 року був арештований радянською владою разом з усіма єпископами УГКЦ. Пройшов тернисту дорогу радянських тортур, тюрм та знущань. У 1956 був звільнений. Але, все це відбилося на його здоров’ї. Помер 2 квітня 1959 року у Хрестопоклінну неділю. Сам похорон відбувся 4 квітня 1959 року. Його тлінні останки спочили на Личаківському цвинтарі у Львові. 27 червня 2001 року був беатифікований Святійшим Отцем святим Папою Іваном Павлом ІІ. 4 липня 2002 року мощі блаженного Миколая були перенесені до храму св. свщмч. Йосафата у Львові, де перебувають до сьогодні. Історичні обставини написання та зміст листа Лист єпископів Микити Будки та Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого, який після смерті митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року став його наступником, був написаний за надзвичайно тяжких історичних обставин, у яких знайшлася ціла Українська Греко-Католицька Церква. Радянські війська увійшли знову до Львова 27 травня 1944 року. Митрополит Андрей, намагаючись знайти контакти з новою владою, висилає до Москви на перемовини делегацію на чолі з своїм рідним братом Архимандритом Студитів Климентієм Шептицьким. І хоча делегацію була досить ввічливо прийнято з запевненням про порозуміння, то вже 15 березня 1945 року голова ради у справах Російської Православної Церкви полковник Карпов надіслав Йосифу Сталіну на затвердження Інструкцію ліквідації УГКЦ. Кожен з греко-католицьких єпископів станом на лютий 1945 року був дуже добре свідомий того, що їхня Церква знаходиться напередодні великих переслідувань. З огляду на це, вони намагалися якнайкраще приготовити себе, своїх священників і вірних до цієї страшної хвилі. Єпископи Микита Будка і Миколай Чарнецький, пишучи листа до Йосифа Сліпого як наступника митрополита Андрея, звертають увагу на те, що, незважаючи на темні часи, настала хвиля, коли усі українські землі, які колись перебували під владою різних держав, нарешті об’єднані в одне ціле – в одну Українську державу. І хоча ця держава не є тією, про яку мріяли і за яку боролися покоління Українців, вони вважають, що Греко-Католицькій Церкві слід скористатися з цього, щоби об’єднати воєдину усю церковну структуру УГКЦ. Автори листа акцентують на тому, що в обличчі великих випробувань, усім греко-католицьким єпископам радянської України слід об’єднатися під одним проводом. А цей провід належить Митрополитові Львівському, який після ліквідації Унії на Лівобережній Україні російським царським урядом, залишається історично і канонічно залишається Митрополитом Київським і Галицьким. З огляду на це саме він повинен стати символом єдності єпископату, вірних та й взагалі цілої УГКЦ. Як приклад руху в сторону об’єднання усіх церковних сил вони подають кроки, що їх робить Російська Православна Церква, яка намагається об’єднати під одним началом усі свої парафії, єпархії, тобто усю церковну структуру. Окрему увагу згадані єпископи звертають увагу на Закарпаття. Вони покликаються на рішення Конференції Греко-Католицьких Єпископів від 1928 року, на якій було прийнято рішення поминати Митрополита Львівського як історичного і канонічного наступника Митрополита Київського і Галицького на Літургії в цілій Мукачівській єпархії. Наприкінці листа обидва згадані єпископи наводять як аргумент латинське прислів’я, яке каже: «Caveant consules ne quid Respublica detrimenti capiat» ( Нехай консули бережуть державу від збитку). На їхнє переконання, сама тепер, тобто станом на 21 лютого 1945 року, настав найбільш сприятливий час, щоб на перспективу об’єднати цілий Український нарід не тільки політично, але і церковно. Найголовнішим аргументом об'єднання усіх греко-католицьких єпархій в на той час радянській Україні є, для авторів листа, передовсім спасіння людських душ, добро Церкви і запорука її сили. Читаючи рядки листа Микити Будки і Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого з теперішньої перспективи, усвідомлюю і подивляю надзвичайно їх надзвичайно перспективну і пророче бачення Української Греко-Католицької Церкви. Аж хочеться за ними повторити слова про те, що настав вже найвищий час здійснити хоч один крок в напрямку Христового заповіту, «щоб усі були одно» - об’єднати воєдино Українську Греко-Католицьку Церкву в єдиній Українській незалежній і самостійній державі, яка вже є чудом Божим, що сталося на очах наших. Користаючи з нагоди, висловлюю велику подяку моїй приятельці, кандидату історичних наук, завідувачці Відділу рукописів ЛННБ України ім. В. Стефаника Дядюк Мирославі за допомогу у праці над даною публікацією. Текст листа « Ваша Ексцеленціє, Ваше Преосвященство! Господь Бог, який кермує судьбою всіх народів, робить це так, що дуже часто людям може здаватися, що випадки, які відбуваються, є впливом діянь якоїсь людини або збігу різних чинників, під яких поняття підпадають теж і політичні умовини. Саме політичні умовини, які зараз заістнували, мають чималий вплив (поминаючи всякі інші сторінки) на адміністрацію і юрисдикцію нашого церковного життя. Це належить вже до минувшини, що всі гр[еко]. католицькі єпархії, що находилися ще до недавна в різних державах та були відділені від себе кордонами. Через те мусіли вони улягати різним, не все нам побажаним впливам, бо часто чужих для нас чинників. Заіснувала натомість нова дійсність, в якій всі наші дієцезії (єпархії – ред.) найшлися в одній Українській державі та серед зовсім нових умовин. Обставини ці об`єктивно беручи, не є для нас злі, але навпаки добрі. Тому єпископатові нашої цілої Греко-Католицької Церкви треба якнайскорше використати цей, поки що пригожий час, в першій мірі на це, щоби зреалізувати відновлення цего чинника, який від самого початку заснування нашої Церкви тай опісля через довгі століття її існування, був преважним чинником сили нашої Церкви та упорядкування її внутрішних відносин. Він мав теж немалий вплив і на цілість розвою історичних подій нашого народу. А цим чинником було признавання над собою всіма єпископами Українських земель Митрополита, що носив титул «Київський і Галицький». Це є історичний факт. Титул цей мали митрополити Галицькі, спеціяльно по заключенню Унії, хоч був час, що вони цего титулу не вживали. А було це тоді, коли Галичина находилася під володінням Австрії, а опісля Польщі. Робили вони це з чисто політичних оглядів. Між Львовом і Києвом існував тоді кордон і оба міста находилися в двох різних державах. А знову жаден володар держави не хоче годитися на те, щоби власть митрополита, який має стале місце осідку в границях сусідної держави, розтягалася також на терени, що находяться в обрубі його держави. Це респектувала теж Католицька Церква. Нині між Львовом і Київом зникли кордони і тому наш Високопреосвященний Митрополит може вже уживати повного титулу і дійсно вже уживає. Відновлення у теперішній дійсности цього так важного для нас історичного факту, повинно зродити в консеквенції признавання через поминання у Службі Божій Митрополита Галицького і Київського також через єпископів, що мають свої єпархії поза Галичиною та через їм підчинених священиків. Мало б це тим більше значіння, що це було б ознакою єдности, ознакою скріплення сили нашої Церкви та збільшило б її повагу, бо ми всі творили б тоді одну цілість. Тут мусимо взяти під розвагу ще оден факт. На наших очах відбувається консолідація православної, нез'єдиненої Церкви. Ми бачимо, що всі незєдинені єпископські престоли на усіх Українських землях разом з їх парохіями, є підчинені Патриярхові в Москві. І так всі нез’єдинені єпископи України признають його власть над собою. Це є факт, якого заперечити не можна. Тому в обличчу створеного великого бльоку нез’єдинених й нам треба тісніше об’єднатися зі собою. Тоді зможемо осягнути більше користей і скріпити свою позицію. Відомо ж бо є, що в єдности сила, а мусимо числитися також з певною агресивністю нез’єдиненої Церкви тим більше, що вона стала в останніх часах також свого рода державним чинником. Тай ще варто взяти під увагу й те, що на випадок зміни відношення держави до Церкви, було б тим важнішою річею, щоби як найскорше наступило повне скоординування сил нашого усього Гр[еко]. Кат[олицького]. Єпископату та разом з ним усього духовенства. Тимпаче, що це було порішене вже і для Закарпаття на Конференції Єпископату у 1928 р., між іншим поминати Митрополита на Службі Божій. Не йде тут про поширення власти Київсько-Галицького Митрополита і сам Високопреосв[ященний]. Митрополит не думає про це, але тільки про добро нашої Церкви, її сили, отже про добро душ. Усе вище написане подиктував нам тільки і виключно перспективічний погляд на минуле та майбутнє нашої Церкви і роздумування над засадою: «Caveant consules ne quid Respublica detrimenti capiat» ( Нехай консули бережуть державу від збитку ) - тимпаче, що йде тут про нашу Церкву. Прохаємо приняти вислови глубокої пошани в Христі віддані Львів, 21 лютого 1945 р[оку]. † Никита [Будка], Єпископ Патарський і б[увший]. Єпископ Українців в Канаді † Николай Чарнецький, б[увший]. Ап[остольський]. Візитатор Волині Копія оригіналу