В часі моїх студій в бібліотеці Митрополичої Духовної Семінарії в Любліні (а це був період від 1994 до 2000 року) до моїх рук потрапила старенька вже частково протерта брошурка про моє рідне село Дору. І назву вона мала таку, яка мене відразу захопила і спонукала бути гордим (у доброму значенні цього слова) з того, що я є родом з Дори. Називалася вона «Дора – село, яких мало». Тоді я тримав її у руках як якусь найдорожчу перлу, а сьогодні її можна знайти у електронному варіанті [1] .  Прочитавши її, я довший час ходив піднесений на дусі з того, що прочитав. Але, згодом пам’ять про цю книжечка у мене зів’яла, оскільки місія, яка на той час стояла переді мною розходилася з моїми етнографічними зацікавленнями. Повернувся я до неї десь два роки тому, в часі повномасштабної війни, коли потрібно було час від часу переключити свою увагу на хоча б якийсь відпочинок він незмірного потоку різних новин з фронту. Саме тоді я взявся за переклад цієї книжечки з надією, що стане вона для дітей та молоді сьогоднішньої Дори певною заохотою для досліджень власних корінь та стимулом само ідентифікації. Щоб ідучи у великі світи наша молодь не стидалася признаватися не тільки до своєї великої батьківщини – України, але і до своєї маленької батьківщини – мальовничого села Дора. Однак, щоб читання цієї книжечки було більш захоплюючим і зрозумілим, я вирішив коротко її представити, як також історичний контекст, у якому вона була написана. Книжечка у форматі брошури під назвою «Дора – село, яких мало» вийшла друком у 1856 році в маленькому польському містечку Бохня (Bochnia). Вона знаходиться між Краковом і Новим Сончем. Побачила вона світ у друкарні відомого на той час польського друкаря, письменника, видавця книг Вавжиньця Піша (1801-1875) [2] . Тут виходили друком маленькі книжечки і брошури різними мовами. А оскільки їх ціна була спроможною для населення, вони втішалися великою популярністю. Книжечка про Дору коштувала на той час 2 крейцери, що у ціні рівняються сьогоднішнім 50 гривням.   Автор цієї брошурки бажав залишитися майже анонімним, оскільки підписався тільки літерами «S.M.B.», які, мабуть, є ініціалами його прізвища, імені та по-батькові. У стилі історичного оповідання від змальовує Дору як ідеальне село на Гуцульщині. Не підлягає сумніву, що автор неодноразово бував у нашому селі, оскільки достеменно володіє географічними і топографічними даними. Хто з дорян прочитає цю розповідь, відразу зрозуміє, які місцини села Дора автор оспівує у своєму творі. Сценарій оповідання Оповідання «Дора – село, яких мало» розповідає про подорож мешканця Горлиць, поміщика Міхала Гавлінського, який через важку хворобу вирушає до гуцульського села Дора в Карпатах для лікування цілющою овечою сироваткою (жентицею). Фото містечка Горліце (Польща). Початок минулого століття. Протягом своєї подорожі він разом зі своїм відданим слугою фірманом Андрієм стикається з місцевими людьми, пізнаючи їхню глибоку побожність, чесність і моральність, на противагу духовному занепаду в інших регіонах. Гавлінський знаходить у Дорі не лише зцілення для тіла, але й духовне піднесення, що змушує його задуматися над чеснотами, які втратила сучасна людина. Через різноманітні зустрічі з місцевими мешканцями, гуцулом-довгожителем, а також через особисті зміни фірмана Андрія, сюжет розкриває ідею повернення до прадавніх чеснот і життя за Божими законами. Головні герої: 1.      Міхал Гавлінський  – мешканець міста Горлиці, хворий, який шукає зцілення у селі Дора. Це розумний, віруючий чоловік, який цінує праведність, чесність і духовність. 2.      Андрій  – слуга і фірман Гавлінського. Простий, щирий чоловік, який через зустріч з добрими людьми в Дорі та духовні бесіди переживає немовби моральну переміну. 3.      Війт Дори  – гуцул, голова села, надзвичайно порядна, богобоязлива людина, яка уособлює ідеал чесності та гостинності місцевих жителів. 4.      Гуцул-довгожитель  – чоловік віком 110 років, який вражає Гавлінського своєю мудрістю, здоров'ям і життєлюбством, розкриваючи секрети довголіття і праведного життя. Центральна ідея:   Оповідання підкреслює контраст між праведним життям мешканців Дори та занепадом моральних цінностей у інших місцях. Головна думка – заклик до повернення до віри, чесності, і праведного способу життя, які здатні змінити людину та суспільство на краще. Головні ж посили історичного оповідання про Дору, про яке ведемо мову, можна представити наступним чином: 1. Ідеалізований образ Дори Автор змальовує Дору як унікальне місце, де збереглися давні традиції, моральність і релігійність. Це село відрізняється від інших тим, що його мешканці не піддалися згубним впливам сучасного їм світу. Вони живуть за Божими заповідями, уникають пияцтва, шахрайства та злодійства, а також відзначаються гостинністю, добротою та чесністю. 2. Портрет мешканців Дори Глибоко релігійні : Селяни бояться Бога, живуть у постійній молитві, дотримуються церковних традицій. Їхня побожність контрастує із моральним занепадом в інших місцевостях, які автор описує як сповнені гріховності та бездуховності. Тверезі і чесні : Автор наголошує, що у Дорі немає пияцтва. Селяни не п’ють, не піддаються хабарництву й обману. Наприклад, у них навіть не виникає думки долити води до сироватки (жентиці), щоб більше заробити. Працьовиті і люблять порядок : Жінки старанні й працьовиті, вони не лише ведуть домашнє господарство, а й допомагають чоловікам. Усі мешканці живуть у чистоті та порядку. Гостинні і послужливі : Приїжджі можуть знайти в селі притулок і допомогу. Всі мешканці виявляють повагу один до одного та до чужинців. Зберігають гуцульську самобутність : Село Дора населене гуцулами, які зберегли свою культуру, традиції та одяг. Автор звертає увагу на їхню фізичну силу, охайність та особливий стиль життя. 3. Контраст між Дорою та іншими місцевостями В оповіданні чітко простежується протиставлення Дори іншим селам і містечкам Галичини, де, на думку автора, панує занепад моралі: люди там нечесні, корумповані, пиячать і нехтують заповідями Божими. У Дорі ж все інакше – люди бережуть свою духовність, уникають гріха, живуть у злагоді з природою і традиціями. 4. Символізм Дори Дора в цьому творі виступає не просто селом, а ідеалом сільського життя , своєрідною утопією для автора. Вона показана як місце, де можливе повернення до праведного життя, відновлення чесності, чистоти та духовності. Автор мріє, щоб такі села існували не тільки в Галичині, а й у всій Польщі та Русі. Отже, підсумовуючи, слід сказати, що   оповідання «Дора – село, яких мало» — це не лише етнографічний опис гуцульського села, а й ідеалізована катехиза про духовні цінності, що мають бути основою суспільного життя. Його автор створює романтизований образ Дори як приклад того, якими повинні бути люди: чесними, побожними, працьовитими, гостинними. Таким чином, Дора стає уособленням ідеального суспільства, яке автор протиставляє грішному світові. Після такого представлення, запрошую зацікавлених читачів ознайомитися з українським перекладом оповідання «Дора – село, яких мало», який, мабуть, публікується вперше.   ДОРА СЕЛО, ЯКИХ МАЛО — ОПОВІДАННЯ Автор S. M. B. † Цей невеличкий твір містить правдивий опис як звичаїв мешканців Дори, так і дрібних подій, що справді там відбувалися. Автор щиро описав це, бажаючи, щоб усі знали, що в одному куточку нашого краю є село, в якому люди зберегли звичаї своїх батьків, де побожний, тверезий народ зберіг свій первісний характер. Бо наш народ у давні часи вирізнявся страхом Божим і любов'ю до Бога та ближнього; щирість, сердечність, гостинність були йому притаманні, що робило його доступним для бідних і втомлених мандрівників, які знаходили у хаті селянина притулок, підтримку та втіху. Сьогодні бідний народ забув своє минуле, забув Бога, порушив Його святі заповіді. Нехай би він піднявся зі свого падіння і з'єднався з небом думкою, серцем і вчинками! — Під високу гору їхав двокінний віз. Молодий парубок-фірман часто махав батогом, бо коні, втомлені дорогою, ледве могли йти. На добре встеленому возі сидів блідий, жовтуватий чоловік; видно було, що він хворий, часто підпирався рукою, то знову лягав, бо його постійно мучив кашель, від якого він зовсім знесилювався. — Шкода, — озвався фірман, — що ми не зупинилися в тому містечку, що минули під горою; пан би вже міг зручно відпочити, а до того села далеко — якщо так постійно буде гірська дорога, то й до ночі не доїдемо. — Мені радили не зупинятися в Делятині, — відповів міщанин; — кажуть, що овеча сироватка, яку звуть жентицею, і яка так корисна для слабих на груди, найкраща у селі Дора, бо там вона чиста, справжня, без домішки води, там нема випадку, щоб селянин обдурив приїжджого, а в містечку Делятині вже нема такої чесності. Там уже й викрутаси знайти неважко, бо там люди жадібні, зіпсовані, немає щирості. — Чи далеко до села? — запитав подорожній горянина, що спускався з гори, ведучи гуцульського коня, на якому з обох боків висіли видовжені барильця. — За горою, — відповів руською (українською – ред.) мовою горянин. — А що ви маєте в тих барильцях ? — спитав міщанин. — Овечу бриндзю, — відповів горянин. — О, — сказав фірман Андрій, — що то за коники ті гуцульські малі! А які сильні та кремезні, які тяжкі вантажі носять, а не втомлюються, як наші. — Чи зауважив Пан, яка різниця в одязі горянина й наших полотняних сорочках? Подобаються мені тутешні люди — ставні, красиві, ці сокирки на плечах, ці чорні капелюхи, що формою ніби схожі на наші солом’яні, такі ж круглі, але зовсім інші, здаються наче з сукна; гарні широкі шкіряні пояси, набиті ґудзиками, і короткі гуні з грубого сукна, закинуті на плечі. Пан, певно, цього всього не зауважив, бо зійшов у містечку з воза, щоб розпитати, де краще зупинитися. А я від коней не відходив і постійно дивився на тих горян, яких багато до містечка прийшло. — А як же ти з ними розмовляв, Андрію? Ти ж такий балакучий, напевно зачепив не одного? — Пане! Зараз усе розкажу, що й як говорив. Коні наші втомилися, треба їм дати відпочити. Тут рівний шматочок, колеса не покотяться, зупинимося трохи, а я тим часом вам розповім. — Уявіть собі, Пане, що коли я щось запитаю горян, то вони мене не розуміють, а я їх. Бо та їхня руська мова (тобто українська – ред.) подібна до нашої (мається на увазі польської – ред.), але все-таки не та сама. Поясніть мені, як таке може бути, бо я цього не розумію, а як почну думати, то в голові плутається. — Бо і русини, і поляки, і чехи, і шльонзаки походять від одного слов’янського народу, — відповів панові Андрій. — Звідти й мови мають подібні, хоча кожне з цих окремих племен має свою рідну мову. Чи забув ти, Андрію? Я вже тобі це пояснював, коли з тобою їздив до Шльонська кілька років тому по дриліх і полотно. — Уже й забув, — відповів Андрій. — Бо в мене розум призабудьковатий, якщо щось треба запам’ятати, але зате, Пане, я страшенно вправний, будь-яку справу виконую досконало, хоч трапляється, що й розіб’ю, що несу, або зламаю, що лагоджу, а як мене Пан куди пошле, то мало не кричу собі у вухо, щоб зрозуміти, що маю робити. Але в вогонь би за Паном пішов, аби лиш бути корисним. — Знаю я твою прихильність, Андрію, — сказав міщанин. — Немає в тебе гострого розуму, хоч ти трохи зарозумілий, але що мене до тебе прив’язує, то це твоя щирість, сумлінність. Бо навіть у дрібницях ти не обдуриш на крейцер, не збрешеш ніколи. Одним словом, ти найчесніший слуга і правдивий християнин, за це тебе Бог нагородить, може в цьому житті, а певно — у майбутньому. Андрій зняв шапку і низько вклонився. — І Панові нехай Бог заплатить! Бо служити господарям, яким важливо спасіння душі слуг, що самі схиляють до побожності, посилають до церкви, до сповіді, заохочують до добрих вчинків, то людина не спокуситься на порушення Божих заповідей, бо завжди їх пам’ятає. А ж Бог двічі наказав не красти і не жадати чужого. Пане! Я бриджуся шахрайством! Мої батьки мене б зреклися, якби я хоч найменшу річ чужу взяв. Мати мені казала, що за крайцар, як за золоті гори, відповідатиму перед судом Божим. Мати моя небожка, хай Господь прийме її душу, була побожна й добра господиня. І Андрій рукавом від свити втер сльозу з ока. Пан його, бажаючи перервати сумні думки, запитав його: — А що, Андрію, ти мав мені розповісти про тих горян, а сам мовчиш. Скажи ж мені, як то було? — Отже, кажу вам, Пане, що зійшлося кілька горян. Я на одного гукнув, щоб підійшов до мене, бо я від коней відійти не можу, але він, мабуть, глухий був, бо навіть не поворухнувся. Двоє стали навпроти мене і так приглядалися до мене, ніби я не був такою людиною, як вони; але я страшенно хотів дізнатися, чому вони носять такі павині пера при капелюхах, і запитав їх про це, а вони, знаєте що, відповіли мені, як німі, аж я вже сердитися почав — але й то нічого не допомогло. По ринку в Делятині ходило чимало жінок-горянок, які продавали овечу бриндзю. Сорочки в них були вишиті червоним на плечах, намиста було безліч, а на останньому разку висів такий жовтий, круглий медальйон, ніби монета. А коротко вони вдягаються і не загортаються в полотнище, як у нас, рантухами. Як почали вони сходитися на торг, то я аж здивувався, що стільки було різного люду, якого я зроду не бачив, аж шапка з голови спала. Почав я рукою махати до горян, хотів з ними розмовляти знаками. Вони оточили мене, сміялися і дивилися, як на дурного, що розум втрачає, а ж ви знаєте, Пане, що я в нашому містечку за мудрого вважаюсь; не знав я, як тут з-поміж них вибратися. Аж тут іде священик і звертається до мене по-польськи: — Чого ти хочеш, мій друже? Як я підскочу, як почну йому ноги обіймати, так я зрадів, що почув цю мою рідну польську мову, яку я єдину на світі розумію, а я ж її не чув уже стільки неділь, бо як Пан так довго хворів у дорозі, то ми вже стільки часу на Русі. — О мій добродію, — закричав я, — звідки ж ви тут взялися? Як же я вами зрадів, ніхто тут до мене не озвався, аж плакати хочеться, так мене, сам не знаю чому, за серце стиснуло. А добродій на це: — Кожному солодка рідна мова. Ти скучив за своїми, то тобі, чоловіче, і весело, і сумно разом стало, коли мене почув. Я також приїхав сюди лікуватися від болю в грудях і оселився в Делятині, але мені тут недобре — прагну перебратися до Дори. Село це неабияке, мало подібних до нього. Там мешканці наче ближчі до Бога: побожні, чесні; брехні, облуди, ошуканства не знають, люблять Бога й ближніх, там би я хотів між ними жити й померти. — А чому ж не серед нас, добродію? — запитав я, низько вклоняючись. — Тому, мій друже, — відповів священик, — що в цьому селі народ не зіпсований, Слово Боже приймає до серця, слухає своїх пастирів, нізащо не відступить від Божих заповідей, згубних звичок не знає; а злий дух не має до них доступу, бо з презирством відкидають усі його спокуси й нашіптування. — Ой, то правда, духовний Отче, що у нас не так. — У нас, навпаки, — продовжував Добродій, — голос пастирів марний, безбожність перемогла, заповіді й науки Христа Господа пішли в забуття, огидні звички проклять, облуди, хитрості, пияцтва, нечистоти, жадібності заплямували серце народу. Тут у цьому селі не знають пияцтва, а в нас так порушують обітниці стриманості, ніби навмисне вирішили працювати не для Бога, а для злого духа, не на спасіння, а на своє засудження, так, що священик, який любить своїх овечок, працює без спочинку, навчає, застерігає, але марно, і здоров’я своє втратить, бо люди не хочуть виправлятися й не слухають спасенних порад своїх пастирів, яким сам Бог доручив керувати ними. Тут я стояв перед Добродієм як укопаний. Проникли в мою душу ці його слова, які я, поки житиму, не забуду. Такий мене жаль охопив, що аж серце стислося, і скажу вам, що відтоді я ніби дивом змінився на краще. Гріх мені став огидним, а на кожного я тепер дивлюся милосердним оком. Я, що був досить різкий у словах і не раз лаявся, тепер ніби з мене злий дух вилетів, так мені Добродій скрушив серце і до добрих думок схилив. — Що ви на це скажете? Чому лише тут я звернув увагу на те, що не раз чув і вдома, і в церкві? — Це Божа ласка над тобою, — відповів Михайло Ґавлінський: так звали того міщанина, що їхав з Горлиць. — З тебе, Андрію, вийшла б добра людина, якби не ті погані слова, до яких ти так звик, що є великою образою Бога, що я завжди так засуджую в моїй прислузі; бо в мене вдома все по-старому — немає прикладу безбожності чи проклять. Борони мене, Боже, від цієї пошесті, що відганяє Боже благословення. Я тепер так занепав здоров'ям, що смерть майже бачу перед очима. За ласкою Господа Бога і з Його поміччю, мені нема чого боятися, бо я веду дім, як колись, звичаєм предків, за прикладом батьків, жив не хвалячись, з усіма в згоді, любові та Божому страху. — То ж за вас і молиться не один, щоб ви довго жили; а я перший, — відповів Андрій, знімаючи шапку. — Дай тобі Боже, — тихо відповів Ґавлінський. Ось і село Дора, таке нами бажане; коні, відпочивши й наївшись сіна, бігли краще, тепер потрібно лише спитати про помешкання війта. У нього ми отримаємо ночівлю, а якщо не зможе нас надалі розмістити, то пошукаємо біля хати якусь зручну кімнатку для мене, бо почуваюся все слабшим. Під не однією хатою зупинялися, питаючи про війта, аж нарешті доїхали до нього, аж вже добре стемніло. Вийшов горянин середніх літ з високим чолом, чорними очима, смаглявий на обличчі, з приємною усмішкою. Привіталися спочатку похвалою Христа Господа; русини кажуть: «Слава Богу». З війтом легше було порозумітися, він трохи розмовляв польською. У війську пробув кілька років, був дуже кмітливий, трохи побачив світу, але нічим не зіпсувався, бо боявся і любив Бога. В його хаті була охайна, окрема, велика кімната, але вже замовлена для однієї слабкої пані, що з дочкою, також хворою, мала приїхати. Війт узяв від неї наперед завдаток, тому лише на одну ніч міг приїжджого міщанина прихистити. Подвір'я перед хатою було чисто заметене, господарські будівлі стояли по один і другий бік; вигрібна яма (виходок, туалет – ред.) була глибоко за стайнею, її не було видно з подвір'я; приємно було дивитися на це чисте й охайне житло працелюбного чоловіка, що підтверджувало давнє прислів'я: «Хоч і бідно, та охайно». Війт допомагав з воза знімати речі, обслуговував сам охоче, як усе занесли до хати, приніс їм на вечерю, стародавнім звичаєм польської гостинності, хліб, бринзу, свіже масло, пригощаючи їх щирим серцем. В скорому часі відійшов, знаючи, що хворий мусить бути стомлений і прагнути відпочинку. Сказав, відходячи, до Ґавлінського: — Не турбуйтеся самі, коли ви хворі й уперше у нас; я сам вам завтра рано знайду житло, а як дізнаюся, що вже встали, то підемо разом подивитися, що для вас винайму; але не вставайте рано, бо бачу, що ви дуже слабкі, вам треба зміцніти. А тепер залишайтеся з Богом, — мовив, відходячи. Ґавлінський не міг без зворушення надякуватися за таку сердечну гостинність доброму війтові, а як той пішов, сказав до Андрія: — Боже мій, який тут добрий народ, аж приємно наближатися до нього. Яка різниця з нашими! Аж серце болить, порівнюючи їх. — У нас гроші й напитки — усе, а спасіння душі — останнє. У цих горах, певно, і до Неба ближче, бо й люди кращі, а грішник, як я був, розкаюється і відвертає думки від зла. Село Дора лежить у Карпатських горах, у Коломийському окрузі в Галичині. Церква розташована на найвищій горі, поруч із нею плебанія. Село це велике, довге, розтягнуте; хати розкидані то вище, то нижче, не мають кроков, як у нас, а лише плоскі низенькі дахи; найчастіше це дошки, покладені плоско на стінах і прибиті цвяхами. Горян цих звуть гуцулами. Найбільше їхнє багатство вівці, яких улітку виганяють на полонину (це просторі й родючі пасовища на гірських вершинах). Там кожна отара має свого пастуха, який дні й ночі проводить на тій полонині. Харчуються вони хлібом із кукурудзяного борошна, бо іншого збіжжя там немає, а замість води п'ють так звану жентицю (сироватку), яка є дуже поживною. Ці пастухи на полонинах мають свої давні звичаї та обряди, яких дотримуються. Найстарший із них керує ними, всі його слухають і шанують, а заздрощів, сварок, проклять чи кривд зовсім не знають. Бога люблять і славлять, овець доглядають, співають побожні пісні або інші веселі, але пристойні, зберігаючи вільні думки та чисті серця. Гуцули торгують овечою бринзою, яку складають у так звані бербениці—довгі й вузькі барильця, які вішають на коней, коли їдуть із ними на торг до міста. Навесні зазвичай з’їжджаються хворі з різних країв у Карпати на жентицю і п'ють цю сироватку, а для купелі беруть окремий надій від вісімдесяти овець, якого вистачає лише на одну ванну. Кожен із прибулих замовляє собі та купує в одного з господарів, платить за одну таку купіль один ринський монетою, тобто 20 крейцарів. Гуцул щоранку зобов’язується привезти дві барильця свіжої жентиці на купіль і ніколи не запізнюється. Ще ніколи не було такого у селі Дора, щоб якийсь господар насмілився гріховну думку долити води в сироватку хворому; жодне шахрайство не заплямувало їхнє сумління. Тому й благословення Боже над ними. Жінки в цьому селі надзвичайно працьовиті. Вони найбільше косять луки, молотять збіжжя, а пасучи худобу прядуть, жаліючи часу на марнування. Гуцулка собі заткне кужіль за фартух і пряде з овечої вовни грубу нитку, з якої потім самі виготовляють на верстатах грубе сукно на опончі, або так звані гуцульські гуґі. Роблять також рукавиці зручні й теплі на зиму з пряденої вовни. По господарству пораються жваво, тому мають більше часу на все. Велику чистоту і зразковий порядок утримують у хатах. Є прикладом працьовитості, бо живуть у тверезості й Божому страху. Тому й легка їм усяка праця, бо охоче за неї беруться, виконуючи свої обов'язки щодо дітей і домашньої роботи; ще й за господарів часто завершують роботу в полі, коли ті зайняті торгівлею і не встигають самі обробляти землю. Жителі Дори дуже побожні, зі тяжко заробленого гроша часто роблять Богу пожертви, а з голоду там ще ніхто не помер. Повітря там таке чисте, таке свіже, що здається, ніби ти перебуваєш ближче до якогось кращого світу, не відчуваєш тягаря тіла; а душа підноситься до Бога в покірній і щирій молитві, й людина, вдячна своєму Творцю, не забуває про Його присутність на кожному місці. Не відділяє думок від Бога, боячись образити Його гріхом, тому чистою і непорочною залишається душею. О, якби так було і в інших селах за прикладом Дори, якби так поліпшилися звичаї, якби серця жителів займала любов до Бога і ближнього, якби так відразилися від будь-якої образи Бога, а міцна віра охопила їхній розум; край наш зацвів би в побожності й чеснотах, і на нього пролилося би Боже благословення. Минуло кілька тижнів, а Михайло Гавлінський почувався значно здоровішим, робив далекі прогулянки, сидів часом над берегами річки, званої Прут, і спостерігав, як вода, шумлячи, спадала й розбивалася об скелі. Одного ранку, коли пішов трохи далі, ніж звичайно, втомився дуже і сів неподалік мосту, якому завжди цікаво придивлявся, бо війт розповідав йому, що на цій швидкій річці, де вода спадала з гір, міст часто зносило, аж поки один тямущий гуцул не поставив міцний міст, що витримував найсильніші повені. Гавлінський роздумував над цим будівничим, якого ніхто не вчив, тільки сам Бог, коли підійшов старенький гуцул, сивий, але рум'яний, несучи маленьку коновку і відерце. — Слава Богу! — сказав він, проходячи повз міщанина, який зупинив його, питаючи про ціну коновочок і де можна такі гарні придбати. — Я їх несу з власної хати, — відповів старець, — і сам їх роблю, хоча мені вже сто десять років. — Оце ж Бог дав вам здоров’я! — з подивом сказав Ґавлінський, — якщо в такі пізні літа маєте ще стільки сили й бажання до праці, а вже б вам належався відпочинок. — Гинути в лінощах без праці, хіба думаєте, що це життя продовжує? Це його вкорочує, повірте мені, — відповів поважний старець. — Напоїв я не вживав, гніву уникав, бо це спричиняє біль у кістках і сили руйнує, тому гніву уникав, як вогню. Сон для мене — це відпочинок і святковий день, в який я читаю побожні книги, і в пізні роки у праці не втомився, бо в ній знаходжу радість. Дітей я вже давно забезпечив і маю щасливу старість серед них, бо змолоду привчав їх до Божого страху; тому й жодної турботи собі не завдав, бо кожен із них добрий і богобоязливий, прагне вгадати мої думки й бажання. Живу тепер у дочки, яка так про мене дбає, що мені нічого не бракує. А тут у нас люди довго живуть, бо не мають шкідливих звичок, які дуже спричиняються до ранньої смерті. І пішов старець далі, а Ґавлінський, попрощавшись із ним, замовив собі три коновочки й два цебрики, бажаючи принести їх у подарунок додому, настільки гарно були вони зроблені. Спускаючись із гори, він кинув погляд на розкидані хати, майже всі винайняті приїжджими гостями, й здивувався, побачивши на подвір'ї розвішану на мотузках випрану білизну; так було ще рано, що вона, мабуть, цілу ніч там висіла, бо до світанку ніхто б навколо неї не порався; в цю мить він зустрів доброго Андрія, який, не заставши пана у винайнятій кімнатці, затурбувався, чи не сталося з ним чогось, бо той досить довго не повертався, тому й вийшов йому назустріч. — Андрію, чи ти бачив старого, якому 110 років? — Я зустрів його, і, цікавий, розговорився з ним на дорозі. Він сказав мені, якою стежкою шукати пана. Довідався я від нього великої таємниці, як зберегти здоров’я міцне, веселе і жити довго. Вся справа в тому, пане, — казав мені старець, — щоб уникати напоїв, гніву, не лаятись, нікого не обманювати, бо він так мені пояснив, що як іржа залізо псує, так гріх псує здоров’я і життя. Людина, яка зла, сварлива, несумлінна, навіть їжа їй не приносить такої користі, як іншому, хто має внутрішній спокій, бо в злого кров запалюється, жовч виливається, а в доброго, лагідного цього немає. Ще він додав, що треба пильно працювати й дотримуватися порядку та чистоти. Кажу вам, пане, що аж підстрибнув я з радості, як почув таке, бо то гарна річ дожити до ста років, бути міцним і здоровим, як риба, й знати, що швидко не покладешся на марах; а ви знаєте, що як мене голова заболить, то вже плачу, що помру, а шкода б мене було, бо я гарний хлопець. Тепер я почну насамперед з себе, перш ніж інших навчати. Ані руш тепер гніватись! Навіщо псувати собі здоров’я і життя вкорочувати? Пан добрий, чесний, найпорядніший, але не дивуюсь, що ви хворі, коли ваші коні вас потоптали, а віз привалив; якби не це, ви б були здорові. Але тепер вам вже значно краще, раніше ви так ходити не могли. Бог добрий, утішить нас невдовзі вашим здоров’ям. Ґавлінський усміхнувся лагідно до слуги, кажучи: — Дійсно, я зараз наче заново народився після цих купелей, це гірське повітря так мене зміцнює, а жити тут із цим благословенним людом серце радує і здоров'я додає. — Андрію, а що ти скажеш на те, що тут білизна сушиться цілу ніч розвішана на мотузці від дерева до дерева, і ніхто не боїться, що щось зникне. Бачиш, як свято тут дотримуються чесності, як тут шанують ту Божу заповідь, про яку Господь Ісус двічі нагадував: шануй чуже добро, нічийого не торкайся, навіть не бажай чужого! Ось так у селі Дора шанують Божу волю. Це приклад і взірець для нашого люду. — Тут би злодій не втримався, — казав мені війт, — а якби хтось спокусився на найменшу крадіжку, ми б йому не дали у селі лишитися, змусили б його піти геть, бо то сором, ганьба і неблагословення Боже впало би на нашу громаду. — Пане, — відповів Андрій, — золотий тут народ, вартий, щоб про нього говорити, щоб навіть книгу про них видали. — Я за ними просто пропадаю. Бо уявіть собі, пане, що в неділю на Службі Божій страшенно було спекотно. Я весь спітнів, бо людей було багато. Витирав собі чоло тою червоною хустинкою, що ви мені подарували. А тут дяк заспівав, і я так задивився на нього, що аж забувся і впустив хустинку, а після служби разом з людьми вийшов. Аж тут дивлюсь – нема моєї хустки! Ледве не заплакав, так вона мені дорога була, бо така, пане, гарна, червона, як яблучко. Був певен, що вже не знайду її в такому натовпі. Аж повертаюся до церкви, а мою хусточку хтось підняв із землі, і вона лежить собі на лавці – ніхто до кишені не сховав. Я так зрадів, що дякував кожному, кого зустрічав. А вони дивилися на мене, а війт, що стояв поряд, так мені й каже: — І що ж тут дивного? Хто би у нас в селі спокусився на таку образу Божу? Не мають тут до нас доступу злі духи, бажаємо, щоб з нами були святі Божі й Ангели-охоронці наші. Бо де у селі злодій, там укорінюються нещастя й хвороби. — Хай Бог нас від них береже! – вигукнув я; хрестом святим відганяємо злі думки, тому й благодать Божа з нами. — Пане війте! Ще хочу вас про одне запитати. Чому вже дві неділі у вас на подвір’ї не танцюють, як раніше було в кожне свято? Війт мені на це відповів: — Бо в моїй хаті мешкає пані, у якої донька смертельно хвора. У неї там плач, а ми що ж – мали би серце, щоб з її смутку насміхатися і танцювати під її вікнами? Адже треба й на інших зважати. — Пане, що ви на це скажете? Мене така доброта аж за серце бере, бо я ж добре знаю, що Господь Ісус наказав нам милосердя. — А в нашого люду його нема, — перервав його Ґавлінський, тяжко зітхнувши. — У нас хворого в хаті без допомоги й порятунку залишать, навіть якщо він їм найближчий, а самі йдуть шуміти до корчми. Серця в нас закам’янілі. Рідко хто над іншим змилосердиться, не зворушує їх чужа біда. Убогий не може навіть фіри випросити, щоб поїхати по священика, коли хворий прагне помиритися з Богом. А ці гуцули відмовляються від забав, аби не зачепити своєю радістю зболене серце матері. — Боже, благослови їх! Зглянься над ними, Господи! – додав Андрій. Треба нам Бога просити, щоб і наш люд отямився у гріхах своїх і змінився на краще. Я вам казав, що починаю найперше з себе, бо є в чому мені виправлятись. Найперше погані думки від себе відкидаю, рот собі закрию, коли захочу сказати якесь гидке слово чи прокляття. Ніколи не буду проклинати, не буду сваритися, не буду напиватися, а інших буду напоумлювати! І побачите, буду жити весело, а може, не один піде за прикладом Андрія. Може, ще дочекаємося тієї втіхи, що наше село омине голод, мор і зараза худоби. Ох, це село Дора так мені до серця припало, що я би хотів Бога просити, щоб сталося диво – щоб не тільки на Русі, але й у Мазурів, скрізь у нас були такі села. І тоді заслужили б їх мешканці на повернення втраченої Божої ласки.   [1]   Копію оригіналу книжечки «Dora wioska jakich małо:  powiastka»  можна знайти посиланням https://polona.pl/preview/2ab27a55-611e-4c76-9de6-08fd2c9f1315   [2]   Józef Stąsiek: Pisz Wawrzyniec  (1800–1875) //  Polski Słownik Biograficzny . T. XXVI. 1981, С. 574–575.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА Вже кілька років поспіль з благословення Архиєпископа і Митрополита Львівського Ігора (Возьняка) монастирі Львівської Архиєпархії УГКЦ проводять анкетування, яке має на цілі побачити загальний їхній стан. Загальні дані анкетування публікуються офіційно на сайті Львівської Архиєпархії УГКЦ. Цього року цими даними я поділився з двома дівчатами з однієї церковної парафіяльної спільноти, які є успішними менеджерами у одній із фірм і яким також є близьким монаше життя через те, що вони брали участь у реколекціях для тих, хто роздумує над монашим покликанням. Попросив я їх зробити порівняльний аналіз між статистичними даними за 2023 і 2024 роки, передбачити виклики і перспективи, які можуть з`явитися перед монашеством, як також запропонувати моделі економічно-господарського, духовного-літургійного розвитку монастирів, а також моделі сучасного адміністрування монастирями для успішного звершення їхньої місії. Сьогодні я отримав результат, який представляю зацікавленій публіці. Я вніс корективи тільки у деяких моментах, а все решта справа тих, які є за біблійною риторикою "новим вином". Коли ці напрацювання стануть комусь корисними, буду тільки радий! ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ Загальна порівняльна таблиця стану монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ за 2023 і 2024 роки   Показник 2023 рік 2024 рік Зміна Монаші структури 21 21 – Монастирі (включно з домами і парафіями) 49 54 +5 Загальна кількість монашества 423 406 –17 Кількість монахинь 251 236 –15 Кількість монахів 172 170 –2   Загальна тенденція : Незважаючи на зростання кількості монастирів, монастирських домів, парафій і монастирських місій, загальна чисельність монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ зменшилась. Сталося це тому, що в перший і другий рік війни Львів став центром служіння. Натомість минулого і цього року дехто повернувся на своє місце служіння поза Архиєпархією, а дехто переїхав на нові місця служіння.    Чоловічі монаші спільноти Показник 2023 2024 Зміна Кількість чоловічих монастирів 17 22 +5 Вічні обіти 132 146 +14 Тимчасові обіти 37 22 –15 Середній вік 34,4 років 44,7 років +10,3 Осіб, які здобувають освіту 36 32 –4 Осіб, які залишили монастир 2 1 –1 Померли 4 1 –3   Загальна тенденція : Зросла кількість спільнот і число монахів з вічними обітами. Зменшилася кількість монашества з тимчасовими обітами та різко зріс середній вік .   Жіночі монаші спільноти Показник 2023 2024 Зміна Кількість жіночих монастирів 32 32 – Вічні обіти 216 200 –16 Тимчасові обіти 15 20 +5 Кандидатки 10 2 –8 Осіб, які здобувають освіту 14 12 –2 Осіб, які залишили монастир 1 1 – Померли 3 0 –3 Середній вік 50,2 років 50,5 років +0,3         Загальна тенденція : Незначне зростання числа монахинь з тимчасовими обітами, але зниження чисельності кандидаток  і монахинь з вічними обітами. Відбувається старіння жіночого монашества , хоча темпи невеликі.   Середній вік усього монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ   Показник 2023 2024 Зміна Середній вік усіх монахів 42,3 років 50,5 років +8,2 Загальна тенденція : Дуже помітне старіння монашества , особливо серед чоловічого. Особливості статистичних даних за 2024 рік: У статистику внесена окрема категорія богопосвячених осіб: богопосвячені дівиці – 2 особи . Монахи і монахині активно допомагають ЗСУ (6 чоловіків і 5 жінок на волонтерських засадах, 1 монах мобілізований). Зменшення кількості онкохворих серед чоловіків, але зростання серед жінок.   ВИКЛИКИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОНАШЕСТВА Львівської Архиєпархії УГКЦ     Виклики   1. Старіння монаших спільнот Середній вік монашества виріс до 50,5 років . Чоловіче монашество постаріло на понад 10 років за один рік , що є тривожним сигналом. Ризики : Зменшення фізичної здатності до активного служіння. Можливе закриття чи скорочення спільнот через природне зменшення числа членів. Брак природньої наступності поколінь у спільнотах. У майбутньому це може спричинити непорозуміння між старшими та літніми представниками з зовсім молодими, які бажають вступити до монастиря. Зрештою, спільнота, яка старіється має схильність закриватися в собі, в тому числі перед молодими кандидатами, і не бути відкритою на зміни, бо молоді кандидати є завжди сигналом змін. 2. Зменшення кількості кандидатів Жіночі спільноти втратили 80% кандидаток  (з 10 до 2). У чоловічих – стабільно лише 2 кандидати , незважаючи на 5 нових спільнот. Ризики : Відсутність молоді у формації. Виникає сумнів щодо тривалості існування деяких спільнот у майбутньому. 3. Війна і мобілізація Хоча є монах, офіційно мобілізований до ЗСУ, і декілька волонтерів, це створює ризики для стабільності спільнот. Психоемоційне та духовне навантаження на монашество зростає. 5. Брак нових форм свідчення Сучасна молодь потребує автентичних, близьких до життя моделей чернечого служіння, яких поки не надто видно. Шанси і перспективи   1. Переосмислення монашого покликання у світлі війни Війна відкриває нові простори служіння : душпастирська і психологічна підтримка; соціальне служіння постраждалим; свідчення через жертовність і солідарність. 2. Розширення соціального виміру монастирів Монастирі мають великий потенціал для: розвитку центрів духовного відновлення для військових і цивільних; катехитичних і просвітницьких ініціатив; нових форм співпраці з парафіями і мирянами. 3. Оновлення харизм і місійність Час для відваги: слід подумати над заснуванням нових форм спільнот , адаптованих до сучасної людини. З'явився новий знак часу богопосвячені дівиці  (Ordo virginum). Таку можливість реалізувати своє життя у богопосвяченому стані надало Партикулярне право УГКЦ (кан. 70), у якому говориться, що «єпархіальний єпископ може благословити посвячене життя дів чи вдів, які прилюдно сповідують у світі обіт чистоти» . Однак, форма організації такого роду життя потребує удосконалення. 4. Цільова праця з молоддю Якщо інвестувати в якісну формацію та промоцію монашого життя через: соціальні мережі; особисті зустрічі; монаші табори; реколекції; свідчення життя, – це може пробудити нові покликання. 5. Міжспільнотна співпраця На даний час така співпраця існує щодо формації. Виглядає, що її слід поширити ще на паліативну опіку старших монахів і монахинь та місійні проекти. ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ ЕКОНОМІЧНО-ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ монастирів Львівської Архиєпархії УГКЦ   1. Кооперація між монастирями Чому це важливо ? У багатьох спільнотах є обмежені людські ресурси (особливо в жіночих, де є 58 осіб старших 60 років). Не всі монастирі можуть вести самостійне господарство. Що можна зробити ? Створити єпархіяльну раду економів монастирів , яка координуватиме спільні закупівлі, ремонти, фінансове планування. Спільне утримання транспорту, бухгалтерії та надання юридичних послуг. 2. Соціальне підприємництво з монашою ідентичністю Чому це актуально ? Деякі монастирі вже мають соціальні центри . Монастирі мають досвід у праці з дітьми, убогими, літніми людьми, що можна поєднати з підприємництвом. Приклади можливих проектів ? Майстерні (іконопис, свічкарство, вишивка). Центри духовного відновлення (реколекції). Виробництво екологічної продукції (трави, чаї, мед). Гостьові будинки (“монастирський туризм”). 3. Спрямованість на “економіку достатку”, а не прибутку Орієнтири: Життя згідно з євангельськими радами. Прозорість у фінансових рішеннях. Ведення господарства не задля збагачення, а задля: підтримки служіння спільноти; допомоги убогим; підтримки місійності та освіти у монастирях. 4. Фонд солідарності між спільнотами Що це таке ? Мова йде про міжспільнотний фінансовий фонд (на рівні архиєпархії), який підтримуватиме: старші/слабші спільноти; їхнє медичне забезпечення; навчання молодших братів/сестер; підтримку у кризових ситуаціях (наприклад, війна, хвороба, втрата дохідності). 5. Формування економів нового типу Реальність: У більшості монастирів відсутні кваліфіковані економи. Часто господарство ведуть старші сестри, сестри без потрібної кваліфікації або брати без сучасних знань. Вирішення: Курси/семінари з християнського соціального вчення + бухгалтерія + проектний менеджмент. Підготовка молодих економів з харизмою служіння, не бізнесу. 6. Інтеграція з місцевими громадами Чому це дає користь ? Деякі монастирі вже мають монастирські парафії. Спільна праця з парафією, місцевим самоврядуванням, мирянами дозволяє: зменшити витрати; розширити мережу підтримки; свідчити Євангеліє через господарську культуру співпраці. Приклад реалізації (гіпотетичний) Чоловічий монастир має пасіку, але не має працівників. Жіночий монастир у сусідньому селі має сестер на пенсії з часом і навичками. Разом з парафіяльною молоддю вони створюють бренд “Монастирський мед”, який продається в єпархіальних центрах або там, де його потребуватимуть. Частина прибутку йде на підтримку формації монахинь чи монахів, частина – на проєкти для ветераній ЗСУ, їхніх родин чи ВПО.   ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ ДУХОВНО-ЛІТУРГІЙНОГО ЖИТТЯ у монастирях Львівської Архиєпархії УГКЦ   1. Ритмічна модель (Stabilitas liturgica)   Опис:   Структуроване духовне життя з чітким годинним ритмом: Щоденні години молитви (церковне правило) Чіткі дні мовчання/відновлення Щотижнева Lectio Divina   Переваги:   Дисципліна укорінює в Бозі. Добре пасує до спільнот зі старшими членами. Дає мирянам чітке свідчення молитовного життя.   Біблійна мотивація:    “У тиші і спокої ваша сила” (Іс. 30, 15)   2. Контемплятивно-місійна модель (Ora et Labora)   Опис:   Поєднання молитовного ритму з дуже активним соціальним служінням , духовною опікою, капеланством.   Формула: 50% часу – молитва , 50% часу – служіння: парафія, біженці, армія, катехизація, психологічна підтримка.   Переваги:   Відповідає реальним потребам війни. Розширює вплив монастирів. Притягує покликання через "життя для інших" .   Ця модель ідеальна для монахів і монахинь, які хочуть “молитися ногами”, служачи на передовій або серед поранених душ.   3. Відкрита модель – “Монастир як духовний центр для мирян”   Опис:   Монастир відкриває двері для:   щоденної участі мирян у церковному правилі; регулярних духовних розмов; реколекцій, катехиз, супроводу.   Формати:   “Суботні вечори молитви” “Lectio Divina з мирянами” “Школа молитви” “Молитва з іконою/Таїною/Тишею”   Переваги:   Формується спільнота довкола монастиря. Підтримує покликання. Свідчить світові, що “ми живемо не лише для себе”.   4. Модель міжспільнотного літургійного братства   Опис:   Малі спільноти об’єднуються для:   спільних духовних днів, молитовних вікендів, свят (напр. храмовий празник), інтенсивів літургії (великопісні тижні, передріздвяні тиші тощо).   5. Харизматична глибина – “живе розпізнавання”   Опис:   Відновлення акценту на особистій і спільнотній молитві розпізнавання волі Божої :   Щотижнева молитва на розпізнання (у світлі Ігнатіянської традиції). Вечірнє “оглядове іспитування дня”. Регулярне читання Писання з рефлексією: “Що Бог каже нашій спільноті?”   Переваги:   Духовна зрілість зростає. Укріплюється покликання. Полегшується прийняття рішень (чи закривати дім, чи розпочати служіння, чи приймати кандидата). Найкраща модель – це поєднання кількох , відповідно до харизми, чисельності, контексту та покликання конкретної спільноти.   Бажано було б сформувати в кожній монашій спільноті “духовну стратегію”  на 3 роки з такими пунктами:   Основний ритм молитви і Літургії. Способи участі мирян у духовному житті монастиря. Форми служіння, що випливають з молитви. Оновлення літургійного співу, текстів, жестів. Час для мовчання і самотності (анахоретичного елементу).   ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ АДМІНІСТРУВАННЯ монастирями Львівської Архиєпархії УГКЦ    1. Синодальна модель управління (керівництво через слухання і розпізнавання) Опис: Рада спільноти та настоятелька/настоятель приймають рішення через молитву, діалог, розпізнавання і спільну відповідальність , а не лише через наказ згори. Чому працює ? Формує зрілість і співвідповідальність. Виховує довіру між поколіннями (старші не бояться молодих, а молодь відчуває, що її чують). Гармонізує духовне і практичне керівництво. Практичні кроки: Регулярні спільні духовні ради. Щорічні капітули, які дадуть можливість оновити бачення місії спільноти. Введення інституту духовного фасилітатора .   2. Модель служіння з багатьма лідерами (shared leadership) Опис: Настоятель(-ка) не зосереджує всю владу в собі, а розподіляє завдання за дарами: один відповідає за формацію, інший – за апостолят, ще інший – за служіння убогим тощо. Чому працює ? Залучення молодших членів до відповідальності. Полегшення навантаження на настоятеля. Дає змогу бачити спільноту як "тіло з багатьма членами"  (1 Кор 12).   3. Модель ротаційного служіння Опис: Ключові ролі (настоятель, економ, магістр) мають обмежені терміни повноважень  (наприклад, 3–5 років), після чого відбувається їхня заміна. Чому працює ? Запобігає "застою" й абсолютизації влади у монастирі. Сприяє здоровому оновленню проводу монастиря. Дозволяє новим особам зростати в служінні.   4. Інтерспільнотна співпраця (federative model)   Опис: Малі чи занепадаючі спільноти об’єднуються у федерації або "мережі" співпраці , ділячись кадрами, формаційними ресурсами, духовними дарами. Чому працює ? Дає шанс малим спільнотам вижити. Сприяє глибшій комунікації та місійності. Зменшує потребу в дублікації структур.   5. Харизматично-орієнтована модель (життя згідно з харизмою, а не адміністрацією) Опис: У центрі управління – вірність харизмі засновника , а не лише ефективність. Усі рішення приймаються з огляду на те, чи служать вони оновленню духу заснування.   Чому працює ? Повертає фокус на духовне життя і місію. Допомагає віднаходити автентичність у сучасності. Притягує покликання, бо люди йдуть на живу харизму, а не на "організацію".

ЛЬВІВСЬКА АРХИЄПАРХІЯ УГКЦ   АРХИЄПАРХІЯЛЬНА СТАТИСТИКА МОНАСТИРІВ   станом на 2024 рік   Загальні відомості Загальна кількість монаших структур (Монастирів, Чинів, Згромаджень, Товариств Апостольського життя, богопосвячені дівиці) на території Львівської Архиєпархії УГКЦ 21 структура Кількість монастирів (включаючи монастирські доми, місійні станиці, монастирські соціальні центри та монастирські парафії) 54 монастирі Загальна кількість монашества (жіночого і чоловічого) 406 осіб Кількість монахинь (включно з кандидатками, новичками, монахинями з тимчасовими та вічними обітами, богопосвяченими дівицями) 236 осіб Кількість монахів (включно з кандидатами, новиками, монахами з тимчасовими та вічними обітами) 170 осіб Монастирів Папського права 11 монастирів: -        6 чоловічих -        5 жіночих Монастирів Патріаршого права 2 монастирі: -        1 чоловічий -        1 жіночий Монастирів Єпархіяльного права 8 монастирів: -        1 чоловічий -        7 жіночих -        Богопосвячені дівиці – Ordo virginum  (2 особи) Статистика стану ЧОЛОВІЧИХ монаших спільнот Кількість чоловічих монастирів (монастирських домів, місійних станиць, монастирських соціальних центрів та монастирських парафій)   22 монастирі Монастирі Папського права 6 монастирів: 1)     Василіяни 2)     Редемптористи 3)     Єзуїти 4)     Салезіяни 5)     Францисканці 6)     Оріоністи Монастирі Патріаршого права 1 монастир: 1)     Студити Монастирів Єпархіяльного права 1 монастир: 1)     Мілес Єзу Кількість осіб з вічними обітами (Схимою) 146 осіб Кількість осіб з тимчасовими обітами 22 особи Кількість кандидатів 2 особи Кількість монахів, які здобувають освіту 32 особи Кількість осіб поза спільнотою (ексклявстрація) 1 особа Кількість монахів, які залишили монастир 1 особа (з тимчасовими обітами) Кількість монахів, які померли 1 особа Кількість монахів онкохворих 0 осіб Кількість монахів офіційно мобілізованих до лав ЗСУ 1 особа Кількість монахів, які допомогають ЗСУ на волонтерських засадах 6 осіб ВІКОВІ КАТЕГОРІЇ Чоловічих монаших спільнот до 27 років: 21 особа від 27 до 35 років: 25 осіб від 35 до 45 років: 46 осіб від 45 до 60 років: 55 осіб від 60 років і більше: 22 особи Середній вік чоловічого монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ 44,7 років Статистика стану ЖІНОЧИХ монаших спільнот Кількість жіночих монастирів (монастирських домів, місійних станиць, монастирських соціальних центрів та монастирських парафій)   32 монастирі Монастирі Папського права 5 монастирів: 1)     Сестри Василіянки 2)     Сестри Служебниці 3)     Сестри св. Йосифа (Йосифітки) 4)     Сестри Салезіянки 5)     Сестри Редемптористки (контемплятивні) Монастирі Патріаршого права 1 монастир: 1)     Сестри Пресвятої Родини Монастирів Єпархіяльного права 7 монастирів: 1)     Сестри Студитки 2)     Сестри Редемптористки (місійні) 3)     Сестри Милосердя св. Вінкентія 4)     Сестри Катехики св. Анни 5)     Сестри св. Йосафата (Йосафатки) 6)     Сестри Дочки Матері Божої Неустанної Помочі 7)     Сестри Мілес Єзу Кількість осіб з вічними обітами (Схимою) 200 осіб Кількість осіб з тимчасовими обітами 20 осіб Кількість кандидаток 2 особи Кількість монахинь, які здобувають освіту 12 осіб Кількість осіб поза спільнотою (ексклявстрація) 7 осіб Кількість монахинь, які залишили монастир 1 особа Кількість монахинь, які померли 0 осіб Кількість монахинь онкохворих 5 осіб Кількість монахинь офіційно мобілізованих до лав ЗСУ 0 осіб Кількість монахинь, які допомогають ЗСУ на волонтерських засадах 5 осіб ВІКОВІ КАТЕГОРІЇ Жіночих монаших спільнот до 27 років: 12 осіб від 27 до 35 років: 18 осіб від 35 до 45 років: 61 особа від 45 до 60 років: 86 осіб від 60 років і більше: 58 осіб Середній вік жіночого монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ 50,5 років Середній вік всього монашества (чоловічого і жіночого)   Львівської Архиєпархії УГКЦ 50,5 років

У журналі "Богословія" за 1926 рік (книга 1-2), який цілковито був присвячений 25 літтю перебування митрополита Андрея Шептицького на Львівському митрополичому престолі, вийшла друком коротка замітка Президента Східного Інституту в Римі єпископа Мішеля Д'ербіньї під назвою "Перша зустріч митрополита Андрея з Його Еміненцією кардиналом Мерсьє". Замітка була написана французькою мовою і охоплює всього три друковані сторінки. Проте, вона є дуже цікавою для тих, які хочуть зрозуміти авторитет митрополита Андрея Шептицького напередодні Першої Світової війни у західних церковних та інтелектуальних колах. З нагоди 160-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького я вирішив пригадати цю замітку читачам моєї сторінки, переклавши її українською мовою без коментарів. Український переклад: "Перша зустріч митрополита Андрея з Його Еміненцією кардиналом Мерсьє". (Автор: о. Мішель д’Ербіньї, S. J., Президент Папського Східного Інституту в Римі) Це було під час Великого посту 1914 року. Я був єдиним свідком цієї події, і буде корисно зафіксувати цю історичну дату. Митрополит повертався з Рима, де він отримав широкі повноваження, які мали бути підтверджені Кардиналом. Його погляд зупинився на Маліні (Мехелен). Цей мандрівний апостол мав відвідати Бельгію, зокрема місто Енг’єн, де перебували богослови-росіяни, яких він прийняв під свою юрисдикцію. Я опікувався ними, одночасно викладаючи De Ecclesia  (вчення про Церкву) для найстарших серед молодих єзуїтів, які готувалися до священства. Кардинал Мерсьє цікавився слов’янським Сходом ще з того часу, як у 1912 році читав Великопісні науки про Володимира Соловйова. Йому було приємно прийняти і вислухати представника України, що прибув із Рима. Прийом у палаці Примаса Бельгії був теплим і сердечним. Митрополит прибув о першій годині дня. Обід, хоча і вишуканий, був простий: кілька страв, риба у соусі, свіжа городина, вина не було, лише вода. Це була перша зустріч двох чоловіків, які, хоча й різного походження, мали ту саму вірність Святому Престолу і ту саму ревність до спасіння душ. Під час обіду митрополит пояснив ціль свого приїзду, а кардинал у свою чергу висловив своє захоплення його місією та новими обрядами, які він так поважав. Ми ще розмовляли, коли раптом Кардиналу передали телеграму. У ній йшлося про студентів Університету Лювену, які залишили свого віце-ректора через конфлікт із адміністрацією університету. Вони прагнули змін. Кардинал сприйняв це з болем, але був радий, що його дорогі студенти Левена  звертаються до нього як до арбітра. Обід завершився швидко, після чого ми відвідали Святі Дари у прекрасній каплиці палацу, де Кардинал у тиші молився, повторюючи свою девізну фразу Apostolus Jesu Christi  («Апостол Ісуса Христа»). Тим часом студенти, більше ніж тисяча осіб, уже збиралися біля вокзалу, досить збуджені, несучи плакати із гаслами проти віце-ректора. Коли перші колони студентів наблизилися до площі перед палацом, Кардинал широко відчинив великі ворота, щоб усі могли вільно увійти. Водночас він з’явився на балконі, який панував над площею, і привітав своїх гостей. Це викликало вибух схвалення та одночасний заклик до рішучих дій щодо віце-ректора. Кардинал розпочав довгу промову з рішучим голосом та словами, що ніхто не очікував від такого старого, худорлявого чоловіка, який на той момент був мовби просвітлений апостольським запалом. Він наголосив на своїх роках викладання та любові до студентів Лювену, але водночас попередив їх про небезпеки несправедливості. Він говорив про суперечки між фламандцями та валлонами, пристрасті молодості, про згубні поради та провокації. Закликавши їх до честі, він завершив свою промову справжнім пастирським закликом, після чого знову вибухнула хвиля оплесків. Митрополит уважно спостерігав за подіями. Коли процесія студентів залишила площу, він несподівано підвівся і вийшов до натовпу. Його поява, високий зріст, східний одяг викликали хвилю подиву. Проте він швидко знайшов спільну мову зі студентами, і вони почали живу дискусію. Навколо митрополита зібралася численна група, яка слухала його пояснення про навчання, молодь, університети, слов’янство, Церкву. Теми змінювалися швидко, але усі слухали з зацікавленням. Студенти були захоплені, дехто навіть почав скандувати: «Нехай він стане нашим віце-ректором! Він той, хто нам потрібен!» Кардинал скористався цим моментом, щоб переконати делегацію у необхідності правильного вирішення конфлікту. Присутність митрополита, його раптова популярність, допомогли затвердити рішення Кардинала. Ця зустріч мала особливий характер. Митрополит, не втручаючись у місцеві справи, приніс із собою мирне рішення. Його раптова участь у події була щасливим випадком, який сприяв досягненню примирення. Зрештою, коли студенти залишали Малін, Кардинал ще раз благословив їх. Наступного дня питання студентського конфлікту було вирішене мирним шляхом. Митрополит та Кардинал подарували цій події справжній дух християнського примирення. "

Сьогодні мій добрий знайомий пан Юрій Романишин, завідувач Відділу періодичних видань ім. Мар’яна та Іванни Коців (Львів, вул. Ковжуна, 8) Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника надіслав мені вирізку з газети «Новий час» за 1932. від 3 липня (ч. 144), С. 2 замітку про діяльність «Рідної школи» в Дорі. Оскільки останніми роками я збираю усі можливі матеріали для укладення історії Дори, вирішив відразу відчитати і опублікувати. «Попис на Збірних Лекціях у Дорі» Дня 19 червня ц. р. відбувся попис шкільних дітей з цілорічної науки на збірних лекціях „Р[ідної]. Ш[коли].“ в Дорі. По Службі Божій зійшлися діти в шкільній гарно прибраній кімнаті і засіли в лавках! По боках і в сусідній кімнаті зайняли місця гарно убрані батьки й матері дітей і запрошені гості та прислухувалися уважно відповідям дітей. Питали учительки: Анна Стасівківна і Ольга Гаврилюківна, які вели ті збірні лекції через цілий рік. Відповіді учеників і учениць були всі захоплені; вони були гарні, розумні, відважні, смілі і правильною мовою висказані; так само деклямації були дуже добре виголошені. Особливо добре випав попис молоді з VI. і VI. класи з історії України, географії, рахунків, хемії, біольоґії і німецької мови; під тим оглядом не повстидалися б діти й у найкраще веденій школі. На пописі явився Голова Головної Управи „Рідної Школи“ зі Львова п. радн[ик]. [Ілля]. Кокорудз, що перебував на феріяx в Дорі, і прислухувався іспитові дітей всіх кляс. По іспиті промовив п. Голова сердечно до дітей, похвалив їх пильність і добре поведення та заохотив до дальшої науки для їх власного добра і для добра українського народу. Опісля подякував п. Голова Батьківському Комітетові і Старшині Кружка „Рідної Школи“, що старалися і опікувалися цими збірними лекціями. На це відповів Голова Кружка п. М[ихайло]. Шведок і подякував пп. Кокорудзам (Іллі та його дружині Іванні - ред.) , що радо безплатно примістили збірні лекції і учительки у своїм домі і щедро і видатно що місяця підпомагали ці збірні лекції. По іспиті опустили кімнату діти, родичі і гості з повним вдоволенням з успішної праці учительок і з дуже доброю вивченя і виховання молоді, в яких діє Кружок „Р[ідна]. Ш[кола].“ займає живіще заміню збірних лекцій на формальну школу. Батько

Село Дора, 1915 рік. Фото з сайту: Oops! | Flickr Ім'я Миколи Лепкого не є так широко відоме, як його рідного брата Богдана Лепкого. Однак, його життєвий шлях є також не менш цікавим та особливим. Досить детальний і захоплюючий його життєпис подає українська Вікіпедія ( Лепкий Микола Сильвестрович — Вікіпедія ), який люб'язно рекомендую прочитати моїм читачам. Мене ж, як вихідця з села Дора, що біля Яремче, зацікавили вельми його спомини про моє рідне село, які вийшли друком у відомій газеті "Діло" протягом кількох днів місяця серпня 1916 року під назвою "З воєнних записок" (Ч. 189 від 3 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 190 від 4 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 191 від 5 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 192 від 6 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 194 від 9 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 195 від 10 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 196 від 11 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 200 від 16 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 201 від 17 серпня 1916 р. С. 4). Спомини є надзвичайно цікавими в першу чершу через те, що автор був свідком початку Першої світової війни, яка застала його в Дорі. Він описує детально настрої місцевих людей, тих, які відпочивала на той час в селі, а також представляє картину перших днів війни. Окрім цього, він це робить як великий патріот Дори, який хоч і не був її постійним мешканцем, але частим гостем, який багато спричинився до становлення культурно-просвітницького життя у цьому мальовничому куточку Карпат. Подаю читачам моєї сторінки відчитаний текст та копії з оригіналу. Нехай вони служать моїм рідним дорянам та усім тим, кому дорогою є моя рідна Дора. Микола Лепкий (1878-1945) З ВОЄННИХ ЗАПИСОК Дора перед війною   Війна заскочила мене в гірськім селі Дорі між Делятином і Яремчем. Гадаю, що забирав би я Читачам непотрібно богато часу описом місцевости описом місцевости загально знаної, літниска, що в послідних роках тішилося великим числом літних гостий і то майже самих Українців. Впрочім підчас війни була й так дуже добра нагода пізнати як слід усі околиці з часописних битв у ріжних сторонах, а передусім в наших горах, бо там від довшого часу велися найзавзятійші бої… Колись наші професори географи матимуть значну полегшу при виучуваню географії рідного краю, бо молоде поколінє, що з жадобою читає всілякі описи, тямитиме раз на все усі ті місцевини, де відбувалися битви. Чому якраз Дора мимо того, що не є найкращим місцем в наших горах станиславівських, тішилася такою симпатією наших Українців, на се складалися всілякі причини. По перше її положенє в сусідстві місточка Делятина, де всього можна було дістати, і де були солянні купелі, з котрих могли користати недужі на гостець (ревматизм, подагра – ред.)  і инші споріднені хороби. По друге сусідство Яремча, що притягало людий в неділі і свята своїми музиками циганськими, кінами і т.д. А в кінци найбільшою і найважнійшою причиною була агітація деяких наший людей, у котрих душі зродилася дуже гарна ідея, наданя нашим горам української закраски. А що Дора є першим селом гірським, робота в тім напрямі розпочалась від неї. Завдяки невсипущій праці желізничого радника М. і місцевого пароха мале сільце гірське, що недавно нічим не ріжнилось від инших, в послідник роках змінилось до непізнаня. Нарід перестав пити, в селі позавязувались всілякі просвітні і економічні товариства, а число літників зростало з кождим роком. Українці, що приїздили туди на літо, йшли на руку згаданим в горі провідчикам і побіч гроша, що лишали в селі, старалися також піднести Гуцулів під зглядом моральним і просвітним. Два роки тому основано людовий університет для Гуцулів. Виклади відбувалися в неділі і свята, іноді по два в днину. Послідного літа повстало богато нових плянів, якби роботу над піддвигненєм Гуцульщини поширити. Вечерами в читальни «Просвіти» відбувалися сходини, а на них велася оживлена гутірка над всілякими народними справами. Побім сідоглавих гофратів і радників, можна було тут бачити послів, професорів, редакторів і дописувачів всіляких часописий наших, ріжних партий і відтінків. Всі вони якось годилися, жили з собою і брали участь в народній роботі. Ніщо не заколочувало дружного пожитя дорянського товариства, а як були які непорозуміня, скажім, між вілею «Оленою»  і вілею «Мокриною» , то вони для загалу не мали жадного значіня. Найважнійшою справою, що не сходила з порядку нарад читальних сходин, було Шевченківське свято, що його задумала відсвяткувати українська громада в Дорі. Вже в тій ціли вибрано було комітет, вже виготовлено величаву програму, вже відбувалися проби, котрими незвичайно щиро занявся був композитор проф. Філярет Колесса. І місце під могину і памятник підглянено найкрасше і найбільше впадаюче в око. Стрімка, лиса гора одним боком звернена до Делятина, а другим до Яремча. Зветься вона Камянецькою, у її стіп пливе річка Кам’янка, що впадає таки в Дорі до Прута. Попід горою в’ється желізничий шлях з Яремча до Делятина. Всякий, хто їхав би гостинцем чи желізницею, мусів би був кинути оком на Камянецку гору і поклонитися незабутньому Тарасови. Плянами висипання могили і здвигненєм пам’ятника мав занятись інж. Ст. Здяч., а сипати її мали усі інтелігенти і Гуцули мущини, жінки і діти. З часом біля могили мав повстати парк з широкими алеями, що мав бути місцем проходу для наших літників. Так то задумали пошанувати пам’ять найбільшого свого генія Українці в Дорі і такі то пляни леліяли в своїх серцях. Та не вдалося їм перевести тих плянів в дійсність, не вдалося висипати могили і взнести високого хреста. Між тим на Камянецкій горі явилися менші могилки, в котрих зложено на вічний сон тіла славних наших ополченців, що сповнюючи заповіт Тараса, пійшли в бій, щоб здобути волю … Мобілізація Хто може забути ті сильні вражіння, які мусіли повстати в серці під сю хвилю ? Хто не тямить того великого зденервованя, тої загальної горячки, що опановала не лише одиниці, але й цілі маси. У всякого було тоді на устах: рішилося, інакше не могло бути. Навіть темний, неосвічений мужик затискав кулак і гнав проти завзятого ворога, що важився непокоїти його спокійне житє у тихім селі … Тямлю як нині. Тиха літня ніч, густі хмари закрили зорі. Темно, що й оком не проглянеш, лише з віконець гірських колиб блимають слабі світла і лише одне одніська лукова лямпа освітлює площу перед малим двірцем … У горах й темні ночі криють в собі щось приманчивого. Часто густо любив я пересиджувати підчас такої пітьма на галєрійці гуцульської гірської колиби та розмовляв з родиною, що рівнож по одному висувалася за мною з комнати. Бувало вже ціле село спочиває у твердому сні, а ми все ще гуторимо або слухаємо голосу сопілки з високої Маковиці. Звичайно старий вартівник церковний Іван давав нам знак своєю трембітою, що вже пора на сон… І тоді, 31 серпня сиділи ми звичайно передше на своїх місцях на галєрії. І вже доволі наслухались сопілки і про приказу Івана вартівника збирались йти в стебло, коли ненадійно дався чути глухий гомін дзвона з церковної дзвіннички. Голос дивний і загадочний. Серце дзвона било о одно крисо мов підчас пожару, але якось не так. Здавалося, що сей зелізний язик дрижить, мов з якогось зворушеня, наче би хотів сказати: Слухайте люди, я так ніколи не дзвонив і дзвонити не буду … Прийшла велика хвиля, хвиля, якої від віків не було … Гомін дзвона продирав темноту ночи і відбивався від гірських вершків. Серед тишини, що ще недавно залягала село, далося чути спершу жалібнє витє псів, відтак поодинокі голоси людські, опісля щораз їх більше у ріжних сторонах, а там і слів, і крик, і плач і усе разом. Ціла тота филя людського крику переливалася в сторону залізничого двірця. Пробуджений наш газда Семен з газдинею Марусею виходять до нас і питають перестрашені, що сталося. Не знаємо Семене, але легко можемо довідатися. І вже біжимо зі стрімкого горбка по камінних східцях, що їх властителі до своїх віль побудували. Ноги несміло скачуть серед темної ночи, сунуться по твердих карбах як по маглівници. Вже трийцять шість східців начислили ще два і станемо на долині. Між тим крик стає щораз голоснійший. Тут чути молодь співає охочо вояцьких і січових пісень, там плачуть жінки, он Гуцул лає якогось жида літника. Гамір мов на річнім ярмарку. Стрічаємо першого поважного газду і питаємо, що сталося ? Що сталося, ви не знаєте, но то прочитайте собі там на двірци богато того понаписувано. А чомуж дзвонили ? Чому ? Но а як серед ночи покликувати легінів і инших до війска належних – богато сидить на верхах далеко і високо, - дзвоном воно найкрасше. А той чому так лаєся з жидом ? Гм – не знаєте патлатих, вони з кождої хвилі користають. Адіть як тягнуть бебехи, не питає чи заплатив газді за хату та молоко, чи ні, що його то обходить, він втікає куди і за чим, Бог його святий знає … На пероні множество народа, переважають жиди. З кошами, з валізами, з усім багажем, якого ніколи не кидаються, сунеться та чорна маса відважних нащадків Мойсея з вайкотом, криком до касової решітки, жадаючи карт їзди. Начальник маленької стацийки не в силі собі дати раду з товпою. Переконує, пояснює, що одним поїздом усі не можуть їхати, що самих пакунків оден поїзд не може забрати, але то пояснюваня на ніщо не придаються, всьо жде на пероні, ніхто не відходить домів, а навпаки надтягають свіжі подорожні. З валів, куфрів, пачок, кошів, мішків, діточих візків і инших причандалів, якими обладовуються звичайно літники, виростає висока стирта, що вже дотикала повали двірця. Ті, що приходять пізнійше укладають своє добро біля зелізничого шляху. Невдовзі із тих клунків виростають цілі гори латри дров у лісі. В кінци надїздить нетерпеливо ожиданий поїзд. Довгий, довжелезний. Попереду дві здоровезні машини. Сопуть наче дихавичні люди – не дивниця, мабуть вже давного тягару не тягнули за собою. А за машинами десятки возів. А у возах народу мов зернят маку. І стоять, і сидять, і на полицях лежать, всюди повно і в вікнах, і на плятформах, і на східцях, оден лише дах поки-що від подорожних свобідний, пізнійше і на даху показалися люди. Ще поїзд як слід не станув на двірци, а вже кидаються до його подорожні, - беруть приступом, неначе би вивернути хотіли із зелізничного шляху. Задихані кондуктори літають попри вози, розганяють товпу, замикають дверцята возів і не впускають людий до середини. Хто сильнійший і спритнійший, той на силу якось проломлюється крізь громаду людий, - скаче на плятформу і там вже безпечний, - але такий не богато, прочі як звичайно по першім великім запалі опускають руки, вертають зі своїми клунками на перон, розміщуються де можуть і ждуть до найблизшого поїзду, який відходитиме о 6-ій рано. Вертаю й я на перон тай прочитую докладно порозвіювані оголошеня мобілізаційні. Богато їх по стінах, дуже богато, одні форматом більші, другі менші, з множеством параграфів, законів і розпоряджень. Прочитую усі докладно і набираю переконаня, що треба буде й мені зголоситись до війска, бо хоч я всього на всього десять днів служив і то при санітетах, але все таки належу до ополченців. Врочім як не потрібуватимуть, то пустять. З такими думками вертаю в хату. Маю я велику охоту бодай дві три години переспатися, та сон не брався. Полетів десь як то кажуть на ліси і гори, не стояв під вікном разом з дрімотою і не засипав маком очий, як співається в пісні. Сильні вражіня і душевні потрясеня не заколисували тої памятної ночи нікого мабуть до сну … Години минали ліниво. Вибила перша, друга, трета. О четвертій здавалось прийшла дрімота в гості, одначе не на довго забарилась, бо зараз єї назустріч вибіг страх, що заєдно здавалось шептав до уха: А уважай, не заспи, бо спізниш поїзд … О пятій був я вже на ногах. Випивши склянку горячого молока, вийшов з хати, прямуючи в сторону двірця. Дворець недалеко, видко його мов на долони. Перед двірцем дуже добре бачу тих самих людий, що ще вчера злагодились їхати, та поїзд не був в силі усіх забрать. Цілу ніч пересиділи бідняги на своїх клуночках, не ївши і не пивши. Крім вчерашних є тут і свіжі подорожні. От стрічаюсь з грубим резервовим куратом, їде зголошуватись до війска. Журиться сердечний, що такий грубий. На кони їздити не уміє, а пішки в таку спеку, чи ж се можливо ? То Вам на здоровлє вийде, Отченьку – відповідаю жартом. Проти нас йде професор. Склонив голову такй щось бурмоче під носом. Гей, а що Ви там пане розправляєте самі з собою, кличемо разом з куратом, що вже потроха успокоївся. Де їдете професор ? Іду, відповідає, до Львова по гроші. Наскладав, бачите, дещо на лиху годину. Ну і лиха година прийшла, підхоплюю, значиться не застали Вас неприготованим. Та воно ніби так – але тут друша журба наставляє голову. Яка ж? А така. Біда без гроший, біда з грішми. Чому ? Без гроший тяжко жити, а з грішми страшно. Ет та що Ви там таке видумали професор … Ні, ні, дуже прошу, дуже прошу, то не жарти. Довідаються люди, що маю гроші, нападуть, замордують… Вже забиралися ми з великим запасом аргументів успокоювати перестрашеного професора, та тут як на те затуркотів поїзд із за Камянецької гори, треба було заняти якнайвідповіднійше місце, щоби дістатись до вагона. Ще підчас вчерашної блуканини по пероні, приглядаючись як тиснулися люди до возів, запримітив я, що найлекше можна добитися до середини возів з противної сторони, бо там нікого з подорожних не було і кондуктори зовсім не звертали уваги, що діється поза возами. Свій плян піддав я своїм товаришам подорожи, вони одоброли його з цілковитим признанєм і ми вже в дуже короткім часі без крику просьб і грозьб зі сторони кондукторів дістались до воза. Не було тут розуміється ніде вільного і вигідного місця, але все таки була надія, що заїдемо до Станиславова. Навіть були ми настільки щасливі, що могли від часу до часу заглянути через вікно і з вдоволенєм дивитись як то другі мусять зуживати богато труду і енергії, щоби зайти там, де ми вже стояли… Поїзд рушив а богато ще з тих, що вчера вночи вибирались їхати, лишилось на місци, присідаючи на своїх клунках. Поїзд їхав звільна, як їдуть війскові поїзди, хотяй ще таким не був. Одначе з огляду на се, що їхало ним дуже богато будучих вояків, таким в дійсности міг назватися. Рух у возах дуже оживлений. Розмови, крик, галас вказували на те, що незвичайні якісь справи спонукали подорожних до їзди. Десь і скрипка знайшлася і сопілка, тож співи переплітались заєдно з грою. Співали молоді, а репертуар їх пісень був невичерпний… Чуло ся пісні, в котрих пробивалася любов до рідного краю, до родини, до милої. Але найбільше гомоніли народні гимни, переспівувані з якимсь нечуваним завзятєм. Ті, що вже не могли співати, бо хрипка відібрала їм голос, сідали і розправляли палко. «Дмитре, чую з одного кінця, Дмитре, Бігме Боже, десять Москалів б’ю» . Дмитро усміхнувшись почав торгуватись зовсім як по ярмарку. Завзятий вояк не хотів спустити ані одного москаля і грозив, що як не діпне свого, то не поверне до дому. В другім кінци сиділо двох легінів в червоних шапках, мабуть служили при уланах. Оден перед другим вихвалює свою силу в руках і певність в їзді на кони. Щоби яка гадюка, казав, а я її укоськаю й вже тоді й чорт мені не дасть ради, цілу сотню козаків гнатиму мов кріликів… Присєсто Боже … Співи звільна втихали – розмови натомість оживлялися. Їх темою розумієся була війна і все, що з нею лучилося. Лиш старші сиділи мовчки, палили папіроси або пакали люльки. На їх лицях малювалася повага, на чолі засів якийсь вираз неспокою, журби, туги … Мабуть гадки їх ще заєдно блукали серед рідний піль, газдівства і родини. Всякий без труду міг би відгадати їх журбу, дійти до жерела задуми. По тяжких роках дав Бог гарний урожай, усе удалося, нема що казати. І збіже, і бульба, і пашні доволі, лише би зібрати та дякувати Милосердному за його ласку для людий. А тут таке зложилось, що треба лишати усе та йти там, де кличе горожанський обов’язок, боронити з мечем в руках справи народної святої … Чи знайдуться добрі люди, чи поможуть сусіди, як обіцювали підчас прощаня, що толокою зберуться і усім жінкам, котрих мужі пійшли у бій допоможуть зібрати з поля, а в осени зорють і засіють ? Серед такої задуми дивились на молодших від себе і неначе завидували їм, що вільні як птахи, що їх нічо не спинює, не мають жадних инших обов’язків, лише сей оден: «добути або вдома не бути» . Поїзд задержався на малій стації. Вже здалека бачимо громаду людий: чоловіків, жінок і дівчат. Усі одіті в святочну ношу, бо то неділя. В селі здаєся ніхто не лишився, хиба немічні старенькі і маленькі діти. Але й тих послідних богато запримітити можна на руках у материй. Лепечуть своїми маленькими язиками та наставляють рученята до своїх батьків, що вже між тим повсідали до возів. Батьки з слізми в очах споглядають на них та просять жінок впосліднє, щоб доглядати та опікувались тим найдорожшим їх скарбом. Оден таке не витримав, пірвав ще раз дитину з рук матери, почав цілувати та притискати до грудий. Ся сцена викликала загальний плач жінок, що поки-що на силу здержувались від нього. Мати дитини заголосила й собі, розляла ріки сліз і почала заводити так, як то лиш вміють плакати наші жінки у гірських околицях. «Бідкож моя бідко, горенько моє нещасне, на когож ти мене бідну полишаєш» , виводила тоненьким як шнурок голосом. Їй помагали инші жінки, а той плач перенісся також і до возів поїзду і спонукував до сліз рівнож і мущин, що рідко коли у їх очах являлися слези. Образ був дійсно незвичайно зворушуючий і нагадував ту вічно свіжу сцену з безсмертного гомерового твору: прозанє Гектора з Андромахою. Заводженє і голосіння не втихали. Похзд стояв довго на місци, наче зачарований, мов брав участь в загальнім смутку. Урядники стаційні, кондуктори і зелізнича служба не звивалися, як то звичайно роблять, лиш приглядалися спокійно, наче би співчували з другими. Але як усе має свій конець, так і тому плачеви мусів прийти край. Перші обтерли очи батьки. По хвили вже якийсь радісний блиск явився в їх очах, мов погідна веселка о нагальнім дощи. Така то вже наша народня вдача серед великого плачу сміх, серед смутку радість. З послідніх возів поїзду дались чути голоси: «Пане начальнику, а пускайте пєц, най жінки не киснуть» . Пан начальник із щирої душі рад був сповнити просьбу, але не міг сього зробити, бо в тім місци виминалися поїзди. На щастє тим разом не довго треба було ждати на ту виміну. По якімсь часі засвистала льокомотива зі сторони Станиславова і ми рушили в дальшу дорогу. Між подорожними запанувала знову веселість, лише один подорожний, той сам, що недавно був причиною загального сумного настрою, стояв тепер у вікні, опертий о раму шиби і блудними очами споглядав на шлях, котрий лишав за собою довжезний поїзд. До потопаючого в задумі приступив якийсь подорожний, мабуть газда із того самого села і почав розраджувати зажуреному. «Кинь журбою об землю –  говорив, розкладаючи руками. – Хиба ж то оплатиться так розшибатись та клопотатись жінкою. От бачиш, я такий сам був нерозумний, так само тужив, плакав і заєдно лиш роздумував над тим, що там моя бідна робить, чи дає собі раду з дітьми і в газдівстві. Як покликали мене до Боснії, три чи чотири роки тому; знаєш, як була тота заверюха з Сербом, то не було дня, щоби я до неї листа не вислав не було тижня, щоби не післав гроший. Ладний грейцар призбирав я тоді, думав посплачувати довги, прикупити худоби, тай зажити красшим житєм . Але не так склалося, як ждалося. Вернув я до села і побачив та почув від людий, що моїй небозі зовсім не до смутку було. Цілими ночами у корчмі з хабалями та легінями, а дома діти без опіки марніли та ниділи. Газдівство підупало, а гріш розплився що до сотика. От таке! …» Се автобіографічне оповіданє не робило жадного вражіня на слухача – засумований стояв заєдно на тім самім місци у вікні і лише від часу до часу перебивав оповідаючому словами: « - То не моя, то не моя» . Поїзд сунувся звільна дальше і лишив за собою клуби диму, що стелилися долом по свіжій ще стерни. На стаціях треба було ждати ще довше, бо всюди всідало дуже богато народа і всюди повторювалися ті самі прикрі сцени прощаня. Цілі села збиралися перед рампами, мов святочна процесія і стояли там доти, доки не відійшов поїзд. При від’їзді мущини скидали капелюхи і маяли ними у воздусі, жінки вививали хустинами. З вікон возів можна було бачити цілі ряди висунених рук, - то вояки пращалися зі своїми в останнє. В кінци доїхали ми до Станиславова. Що тут діялося тоді, того здається годі описати. На двірци рух, якого ще певно там ніколи не було. Поїзди за поїздами, весь зелізничий шлях завалений ними. Одні з Чернівців, другі з Керешмезе, треті зі Стрия, Галича, Гусятина. Видобутись з поміж них не аби яка штука. Пакери, що в звичайних часах віддають велику прислугу подорожним, тоді стратили зовсім рівновагу, літали задихані від поїзду до поїзду та зносили терпеливо лайку розденервованих людий. Обслужити усіх було понад їх сили. Всякий під той час, пан більший, чи менший, мусів собі якось сам давати раду. Але та самостійність під тим оглядом у декотрих виказувала велике заклопотанє, а иноді цілковиту безрадність. Тут муж загубив жінку, там мати шукає за дитиною, якийсь старенький журиться, що пакунки від’їхали в иншу сторону, вину розуміється звалює на зелізничий заряд – всюди запримічується якесь загальне зденервованє, люди неживими, рухливими, - але той їх рух виглядає дуже неприродний, хоробливий. З кождого поїзду на вулицю висиплюється тисячка народу. До тої тисячки прилучуються гуртки, які йдуть піхотою з поблизьких сіл. Крім людий, - стада коний, худоби. В місті натовп, що протиснутись годі. Одні ходять, другі їздять, а богато наших мужиків позаймало вільні площі і майдани, ждуть на умундурованя. Перед командами, де зголошуються покликані, як перед сільською церквою в погідні літні неділі і свята. Нарід товпиться, розглядається по всіх усюдах. Всякий шукає місця свого призначення. Чимало орієнтаційних табличок, богато кімнат, призначених на ріжнородні роди війскової служби і ріжні річники, але мимо того усюди тісно, усюди завізно. Гладяю й я за своїм бюром і знаходжу вивіску: «Land Sturmkanzlei». Входжу до середини. Кількох офіцирів і фельдфеблів обслугує ту велику мобілізаційну машину. Зближуюся до першого від дверий і прошу о інформації, чи маю йти під гвер, чи ні. Фельдфебель щось там понипав по книжках, розкинув листками сюди й туди, а відтак каже: « - Можете йти додому, ще маєте час, колись і на Вам прийде черга». Вийшов я на вулицю тай роздумую в душі: Чи то так безпечно без нічго відходити; жадної посвідки, ніякої картки не дав, а хтож мені повірить, що я дійсно зголошувався. Тепер по девяти місяцях війни кождий докладно обізнався з війсковими справами, але тоді було богато таких, що не могли розізнатись в тих мобілізаційних оголошенях, а до них, признаюсь, належав і я. Побоючись, щоби не мати яких неприємностий опісля, постановив я поступити ще до громадського уряду. Там мав я добре знакомого урядника. Він успокоїв мене, заручив, що жадної посвідки не треба і радив спокійно вертати домів. Була вже третя година після полудня, а о п’ятій мав відходити поїзд. Треба було отже спішитись, щоби поладнати усякі орудки і в пору прийти на дворець. Перед усім мусів я заглянути до своєї гімназії. Там застав я весь учительський збір. Усі забирали своє місячну платню, бо то було першого, пращалися щиро, бажали собі щасливого повороту і розходили в свояси (пішли геть, забравши свої речі – ред.) . З поміж 45 учителів, п’ятнайцятьох було вже умундурованих і від’їздило до своїх полків. Забрав я свою мізерію та пігнав робити закупи після конотатки, зладженої жінкою. Поладнавши усе як слід, пустився я в напрямі двірця. По дорозі поступив ще до хати. Після здогадів ріжнородних стратегів цивільних війна тривати мала всього три місяці. Значиться: серпень, вересень і жовтень. В падолисті думаю, може бути в горах зимно, не зашкодить забрати тепле одіня, щоби відтак не мерзнути безпотрібно. Тому не надумуючись довго, позтягав з вішалок зимові плащі і убори, згорнув усе в два коцики і передав сторожці, щоби зі своїм малим сином занесла на дворець. До двірця п’ять хвиль ходу. При касі стист неможливий. Люди розлазяться в ріжні сторони, ніхто не знає, де безпечнійше підчас війни. Одні втікають з гір, другі їдуть в гори, бо не припускають, щоби ворог в такі недоступні дебри міг загнатися. І я належав до тих послідних і не лише сам вертав до улюбленої Дори, але ще других намовляв, щоби їхали зі мною. На пероні стрічаю доброго товариша ще зі шкільної лавки. Колись разом мешкали, разом на університет ходили, в кінци разом служили в одній гімназії. Перед шести літами розійшлися; він лишився на місци, а я перенісся в инші сторони. Тепер стрінулися серед тої воєнної заверюхи і не мали часу потішитися собою. Дороги наші розходились. Прикро зробилося мені, коли мусів попращатися з добрягою Іваном, але рівночасно почув я жаль до нього, коли серед розмови довідався, що він цілий місяць сидів в Яремчу, чи як Гуцули кажуть в Яремчатах і не був цікавий заглянути до Дори, хотяй то дуже близенько, всього чотири кільометри. Треба справді бути професором, сказав я на пращанє, щоби не стільки не бути цікавим і не розвідатись, де хто живе і не відшукати своїх людий в найблизшій околици. Поїзд, що мав відійти о п’ятій, відійшов з тригодинним опізненєм о семій. Їхало ним дуже богато людий в гори, на Угорщину, і до Відня. Майже самі жиди. На кождій пачці, на кождім більшім клунку приліплена картка: nach Wien. Думаю собі: Милий Боже, де ж то там в тім Відни усе як слід приміститься. Не припускав я тоді, що і мене доля зажене туда, правда, о пів року пізнійше … В возах було переповненє, але не таке як при ранішнім поїзді. Увійшовши до середини воза, почав я розглядатись за відповідним приміщенєм. Не знаю, чи всі подорожні люблять сидіти підчас їзди при вікні, але я дуже. Тому й тим разом, хоч се вимагало чимало труду, вишукав я собі місце під самим вікном і дивився на поля, що ними переїздив поїзд. Не було тут вже нічого замітного. Мраки опадали, на дворі темніло щораз більше, до вікон почав напливати вечірний холод. Минула недоспана ніч, відтак цілоденне умученє спроваджувало дрімку, а монотонний гуркіт коліс о рівці не щільно получених шин приколисував до сну. Оперши голову о стіну воза, заснув я твердим сном. Стації минали незамітно. Лише на більших, коли повставав живійший рух, протирав я очи і розглядався усюда, що на світі діється. Так переїхав Надвірну і опинився в Делятині. Тут треба було видрухатись, бо слідувала вже Дора. Позбиравши свої клуночки, вийшов я на плятформу і ждав хвилі, коли буду міг зіскочити із східців. Ось вже тартак, а там млинок, каміньоломи в кобаках, і стація. На пероні ще богато людий. Деякі сидять як сиділи на пачках, щось ваїдають і попивають чаєм. Мабуть призвичаїлись і погодились з судьбою. Крім подорожних гурток літників, які постановили сидіти на місци і не утікати ніде. Поміж иншими запримічаю і свою рідню. Діти з радости летять напроти мене, а жінка й собі за ними. Українська громада як передше збиралась до поїздів так і тепер бачу, збившись у гурток, гуторить щось дуже голосно. Була вже одинайцята в ночи. Поодинокі родини стали розходитись до своїх колиб, треба було й нам іти вже на спочинок …

Історія одного архівного документу 6-7 жовтня 1928 року вписалися особливими літерами у історію Карпатської України. Саме у ці дні відбулося урочисте відкриття Народного дому в Ужгороді. Головним мотором усієї справи було Товариство «Просвіта». Воно було засноване 9 травня 1920 року у надскладний період для Карпатської Руси-України, коли після Першої Світової війни Закарпаття перейшло під юрисдикцію Чехословацької Республіки. Головою Товариства Ю. Бращайка, який у цьому статусі пробув до 1939 року. До членів Відділу Управи увійшов зокрема і отець Августин Волошин, майбутній президент Карпатської України. І хоч уряд Чехословацької республіки був ліберальним і демократичним, етнічним українцям потрібно було подбати про розвиток культурних інституцій, які б забезпечували розвиток дітей і молоді, а також старших у рідній мові, культурі і традиціях. До того ж у 1923 році на Закарпатті виникло виникло русофільське Общество імені Олександра Духновича , керівники якого, спекулюючи на імені видатного просвітника, баламутили свідомість людей ідеями «русскости», внаслідок чого частина читалень «Просвіти» (часто нечесним способом) переходила на бік русофілів [1] . Для цього, щоб українство могло розвивати свій етнос та мати видимий символ національної єдності на Закарпатті потрібний був власне Народний дім. Коли Народний дім в Ужгороді було нарешті збудовано, виявилося, що він мав найбільшу в місту залу, яка могла вмістити 700 глядачів: 600 у партері і 150 на балконі. А просвітянський кінотеатр був першим публічним кінотеатром у місті, але сподівань своїх творців не виправдав – великих прибутків не приносив. Дослідниця історії «Просвіти» на Закарпатті Л.Боднарук зауважує, що білетери та інший персонал кінотеатру працювали в уніформі з синьо-жовтими капелюхами та комірцями. Освячення Народного дому в Ужгороді відбулося 7 жовтня 1928 року. В ньому взяло участь чисельне духовенство Мукачівської єпархії. Спершу всі зібралися на Літургію у місцевому греко-католицькому кафедральному соборі, у якому владика Петро Гебей (1864-1931) відслужив урочисту Архиєрейську Літургію. А далі на Капітульній сформувалася колона, яка пройшла нинішніми вулицями Волошина, Корзо, площею Петефі і назад – через площу Корятовича до Народного дому «Просвіти». І вже аж тут розпочався Чин освячення, який очолив отець Олександр Стойка (1890-1943), на той час єпископський секретар, а після смерті владики Петра Гебея його наступник на Мукачівській єпископській катедрі. Урочисту промову з цієї нагоди виголосив отець Августин Волошин, який на той час був послом Чехословацького парламенту. Її зміст згодом був видрукуваний у місцевій пресі. У ньому промовець зробив сильний акцент на тому, що «наш народний дім має бути серцем дальшої культурної еволюції нашої, котра своїми орґанами розкриє красу народного життя, знання самого себе, свого язика, своєї літератури, знання народного генія, знання красот краю, знання і любов до всього, що є наше, що є народне. Най знає кождий русин, що в престольном городі Підкарпатської Русі стоїть вже палата руської культури, вибудована працею своїх синів з помочію своїх братів своєї отчизни, своєї слов’янської республіки. Най знає кождий русин, куди має обернутися, єсли в селі своїм хоче основати читальню, народний хор, театр, кружок. Най знає, куди має обернутися, єсли хоче собі купити добру книжку, мелодії своїх народних пісень або твори руської сцени»   [2] . Завершив свою промову отець Августин Волошин знаменним закликом, який зберігає свою актуальність до сьогоднішнього дня: «Не нарікайте, що народ бідний, але робіть, щоби був культурний і тоді буде і матеріально-щасливіший!» Однак, вже через рік після урочистого відкриття Народного дому в Ужгороді його існування стало перед загрозою. А все через це, що для його будови було взято досить велику суму під борг, який розраховувалося погасити за рахунок підтримку уряду Чехословацької Республіки. Але, у міжчасі свої яничари і чужі воріженьки зробили все для того, щоби цього не сталося, а сам Народний дім бажали допровадити до занепаду. Така ситуація змусила Товариство «Просвіта» шукати допомоги ззовні. В першу чергу воно цілим складом вирушило до Львова до митрополита Андрея Шептицького з проханням, щоби він допоміг зарадити цій справі допомогою. Але, коли справи тільки погіршувалися, то становище, у якому знайшлася ідея Народного дому, змусило членів Управи «Просвіти» вдатися до більш непопулярних кроків для його порятунку. У фондах Центрального Державного Історичного Архіву у Львові міститься один дуже цікавий лист отця Августина Волошина від 29 липня 1929 року, якого він адресує митрополиту Андрею власне у цій справі. Знаходиться він у фонді № 408, опис 1, справа № 599. Обсягом згаданий лист займає один аркуш записаний з обох сторін або чотири писані сторінки. Згідно запису облікового листка, останній відвідувач архіву цікавився ним у 1990 році з ознайомчою ціллю. Однак, у доступній мені науковій літературі я не знайшов жодного покликання на нього, ані його передруку. Через це вирішив опублікувати його, можливо вперше, щоб він став доступний широкій науковій і любительській авдиторії. За своїм змістом лист є дуже зрозумілим і не потребує зайвих коментарів. Хиба, що загально слід сказати про те, що у ньому отець Августин Волошин пропонує митрополиту Андрею заснувати на Закарпатті окрему Фундацію і для її діяльності винайняти приміщення Народного дому. Ця Фундація з капіталом 10-15 тисяч американських доларів займалася б просвітницькою та видавничою діяльністю, а також допомагала б у вишколі богословів для Мукачівської єпархії у Львові. У своєму листі отець Августин Волошин називає Народний дім в Ужгороді «найважнішою народною інституцією»  на Закарпатті. Якого подальшого розвитку набула дана справа, сказати важко. Це питання потрібно дослідити. Але, з доступного мені архівного матеріалу можу з впевненістю сказати, що вона мала свою продовження. На це вказує широке листування митрополита Андрея з єпископами, духовенством, інтелігенцією Закарпаття, у якому вони складали проекти, які б мали допомогти місцевому українству розвинути свої не тільки духовні, але і культурні інституції. Тільки для інтриги скажу те, що єпископи Петро Гебей (1864-1931) і Олександр Стойка роздумували разом з митрополитом Андреєм над тим, щоб на території Карпатської України створити музей, який би був подібним до Національного Музею у Львові, якого митрополит Андрей Шептицький був фундатором і засновником. Але, це вже тема іншого дослідження. Користаючи з нагоди, висловлюю вдячність директору та науковим співробітникам Центрального Державного Історичного Архіву України у Львові за сприяння у написанні даної статті. Для публікації цієї статті використовую фотоматеріали Л.Боднарук, які воно опублікувала у своєму дослідженні " Пам’ятник народного воскресіння: Народний дім «Просвіти» став осередком українізації Закарпаття"   Текст листа (оригінальний правопис зберігається) Ужгород/Užhorod, 29.VII.1929   Ваша Екслелленція, Високопреосвященний Отче Митрополите!   Прошу о ласкаве вибаченя за мою смілість, що відважився в феріях турбувати Вашу Ексцелленцію. Минувшого року и я був учасником тої депутації, яка від Товариства «Просвіта» в Ужгороді подала Вашій Ексцеленції просьбув о ласкаве підпертя поставленя нашого Народного дому в Ужгороді і Ваша Ексцелленція були ласкаві заслати нам п’ятдесять долярів, за який щирий дар і сим путем Вам сердечно дякуємо. Коли ми започали будувати Народний Дом, було нам обіцяно, що пражске правительство виплатить нам дефіцит нашого театру в сумі до 500.000 Корон і що з нагоди десяти-ліття Республіки і на Народний Дом уділить нам значну державну подпору. Але «князь міра сего» не спить. Відколи стоить наш Народний Дом і стався осередком живійшого культурного життя, вороги наші, а особливо мадярскі шовинисти-ревізіоністи, їх плачені слуги мадярони-«русини», чеські фашисти-чехізатори, їх плачені журналісти мадяри, чехи, чехуни-русини, руссофілосхизматики і т.д. всі остро виступають проти нас, розтрубіли по всій чеській пресі, що наш українізм – це опасна іредента (небезпечна частина етносу – ред.) і так причинили они нам великі шкоди головно тим, що правительство не дало нам на Народний Дом ни геллера, ще і дефіцим театру зістався незаплачений. Внаслідок того наш Нар[одний]. Дом находиться в дуже прикрій ситуації. Знаючи то, що упадок Нар[одного]. Дому значив би упадок цілої народної справи Президія «Просвіти» дозволила собі єще раз докучати Вашій Ексцелленції і просити вже не грошовий дар, але посередну підпору в той спосіб, аби Ваша Ексцелленція, евентуально Архієпархія благоизволили льоковати в нашій Народнім Дому одну більшу Фундацію (до 10-15 тисяч доларів), за яку суму Нар[одний]. Дом би платив 6% фонду і дав би інтабуляцію на домі вартости 3 міліонів. Що до цілей Фундації, Президія «Просвіти» не має права давати, єднако дозволила собі указати на потребу вихованя рочно найменше 2-3 богословів наших у Львові і на видавання добрих книжок для народу. Цим було би увіковічнено і у нас ім’я Вашої Ексцелленції, був би забезпечений культурний союз наших інституцій з Закарпатскими і була би подана поміч нашій найважнійшій народній інституції. Єсли би Ваша Ексцелленція хотіли зложити таку Фундацію не нараз, але в протягу 3-5 літ, і це було би для «Просвіти» дуже хосенною, можна сказати спасаючою підпорою. Сповняю обов’язок совісти, коли смиренно вручаю Вашій Ексцелленції цю просьбу «Просвіти» и з синовним довірєм прошу Вас о ласкаве підпертя Нар[одного]. Дому. Цілую руки Ваші і з глубоким поклоном здоровлю Вашу Ексцелленцію покірний слуга в Христі   Августин Волошин Папский камерарій, посол парл[аменту]. Чехословаччини Оригінал [1]  Л.Боднарук, Пам’ятник народного воскресіння: Народний дім «Просвіти» став осередком українізації Закарпаття,  [доступ 8.01.2025]: https://history.rayon.in.ua/topics/639354-pamyatnik-narodnogo-voskresinnya-narodniy-dim-prosviti-stav-oseredkom-ukrainizatsii-zakarpattya [2]  А.Волошин, Промова з нагоди створення Народного дому в Ужгороді дня 7.X.1928,  [доступ 8.01.2025]: http://litopys.org.ua/volosh/volosh08.htm

Наприкінці минулого року у львівських інтернетових виданнях ЗМІ хвилею пронеслася новина про реорганізацію Поліклініки № 3 у Львові на вул. Озаркевича, 2. Згідно планів Львівської Міської Ради приміщення цієї медичної інституції повинні перейти в управління Першого медичного об’єднання, натомість весь персонал Поліклініки № 3 переходить до іншого приміщення по вул. Рапопорта, 6. Очевидно, що такі зміни ще довго тягнулися б, якби не той факт, що поблизу згаданої поліклініки розпочалося масштабне будівництво великого готельного комплексу, власник якого є відомою людиною, наближеною до найвищого міського уряду. А коли вже будується такий великий комплекс, то перехопити по дорозі приміщення поліклініки тільки в самий раз. Можливо все б так і сталося, якби не той факт, що самі працівники Поліклініки № 3 слушно здійняли галас, оскільки швидкість, з якою звільняли приміщення вражала. Декотрі депутати ЛМР подейкують, що коридорами Ратуші вже кружляла думка виставити приміщення на аукціон, з якого б згаданий вище забудовник легко викупив би його. Але задумане не вдалося, а радше львівські урядники побоялися піти на такий крок. А вся справа у тому, що 16 грудня 2024 року Митрополит Львівський УГКЦ надіслав листа на ім’я Львівського міського Голови з проханням, щоби місто повернуло це приміщення Церкві, яка бажає використати його у цілях гоєння ран війни. Зрештою, свого час тут лікувалися Січові Стрільці, проживав Іван Франко, а монахи Студити їх доглядали. Оскільки мало людей знає історію цього будинку, тому я вирішив пригадати її, публікуючи архівні документи. Приміщення Поліклініки № 3 до 1946 року належало монахам Студитам. Його їм збудував митрополит Андрей Шептицький своїми коштами. На усю будівлю він витратив 250 тисяч золотих, що рівняється сьогодні 1 мільйонові американських доларів. У цьому приміщенні містився Монастир св. свщмч. Йосафата монахів Студійського Уставу, званий Студіоном, який повинен був стати науковим центром Студитів. У ньому містилася величезна бібліотека з дуже раритетними виданнями. Тут також знаходилася каплиця (щоправда в радянські часи замальована), розписана славним іконописцем Михайлом Бойчуком. В цьому приміщенні монахи Студити переховували головного рабина Львова Давида Кагане. Тут відбулися багато подій, які мали великий вплив на історію цілої УГКЦ. Але, щоби не навантажувати читача великою кількістю інформації, я вирішив поступово публікувати архівні матеріали, які дадуть можливість зрозуміти історичне значення цього приміщення для міста і Церкви. Розпочати серію публікацій хочу зі згадки про будинок на теперішній вулиці Озаркевича, 2 (колись вулиця Петра Скарги, 2) з відомої на той час газети "Діло" за 1938 рік. «Львівський Студіон ОО.Студитів Чин ОО.Студитів після 40-літньої розбудови закінчує саме тепер свою організацію на верхах. У Львові при вул. Петра Скарги звертає на себе увагу нова велика будівля, що притикає до новозбудованого шпиталю «Народної Лічниці». Це велика модерно уладжена бібліотека, архів та наукові робітні Студіону чина ОО.Студитів. Бібліотека, завдяки великим матеріальним вкладам Митрополита Андрея, начислює понад 25.000 томів між іншими рідких і дуже цінних «візантиніка», який не має ні одна бібліотека в Європі, за винятком може Ватикану. В цьому самому будинку приладжене також приміщення для курсантів богословії та тих кандидатів – своїх і чужих – на спеціалістів, що схочуть віддатися окремим студіям східньої Церкви. Цей будинок получений коридором на першому поверсі з будинком-оселею ОО.Студитів (давніша дяківська школа), в якій находиться каплиця з прегарним іконостасом візантійського стилю, що його придбав як інші сакралія Митрополит Андрей у Москві за допомогою бувшого греко-католицького екзарха о. Фйодорова. Саму каплицю розмалював проф. Художнього Інституту в Києві, творець нововизантійської школи артист-маляр Михайло Бойчук. В цих будинках крім Студіону буде відкрита також іконописна школа. Нема двох думок, що ця нова наукова інституція ОО.Студитів причиниться до поглиблення унійних студій не тільки серед наших, але й чужих учених. Вартість цієї інституції сягає до чверть міліонна золотих, не враховуючи сюди вартости бібліотеки й архіву». Діло, неділя, 14 серпня 1938, Ч. 178, С. 6.