Ім'я Миколи Лепкого не є так широко відоме, як його рідного брата Богдана Лепкого. Однак, його життєвий шлях є також не менш цікавим та особливим. Досить детальний і захоплюючий його життєпис подає українська Вікіпедія (Лепкий Микола Сильвестрович — Вікіпедія), який люб'язно рекомендую прочитати моїм читачам.
Мене ж, як вихідця з села Дора, що біля Яремче, зацікавили вельми його спомини про моє рідне село, які вийшли друком у відомій газеті "Діло" протягом кількох днів місяця серпня 1916 року під назвою "З воєнних записок"(Ч. 189 від 3 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 190 від 4 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 191 від 5 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 192 від 6 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 194 від 9 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 195 від 10 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 196 від 11 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 200 від 16 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 201 від 17 серпня 1916 р. С. 4).
Спомини є надзвичайно цікавими в першу чершу через те, що автор був свідком початку Першої світової війни, яка застала його в Дорі. Він описує детально настрої місцевих людей, тих, які відпочивала на той час в селі, а також представляє картину перших днів війни. Окрім цього, він це робить як великий патріот Дори, який хоч і не був її постійним мешканцем, але частим гостем, який багато спричинився до становлення культурно-просвітницького життя у цьому мальовничому куточку Карпат.
Подаю читачам моєї сторінки відчитаний текст та копії з оригіналу. Нехай вони служать моїм рідним дорянам та усім тим, кому дорогою є моя рідна Дора.
Микола Лепкий
(1878-1945)
З ВОЄННИХ ЗАПИСОК
Дора перед війною
Війна заскочила мене в гірськім селі Дорі між Делятином і Яремчем. Гадаю, що забирав би я Читачам непотрібно богато часу описом місцевости описом місцевости загально знаної, літниска, що в послідних роках тішилося великим числом літних гостий і то майже самих Українців. Впрочім підчас війни була й так дуже добра нагода пізнати як слід усі околиці з часописних битв у ріжних сторонах, а передусім в наших горах, бо там від довшого часу велися найзавзятійші бої…
Колись наші професори географи матимуть значну полегшу при виучуваню географії рідного краю, бо молоде поколінє, що з жадобою читає всілякі описи, тямитиме раз на все усі ті місцевини, де відбувалися битви.
Чому якраз Дора мимо того, що не є найкращим місцем в наших горах станиславівських, тішилася такою симпатією наших Українців, на се складалися всілякі причини.
По перше її положенє в сусідстві місточка Делятина, де всього можна було дістати, і де були солянні купелі, з котрих могли користати недужі на гостець (ревматизм, подагра – ред.) і инші споріднені хороби. По друге сусідство Яремча, що притягало людий в неділі і свята своїми музиками циганськими, кінами і т.д. А в кінци найбільшою і найважнійшою причиною була агітація деяких наший людей, у котрих душі зродилася дуже гарна ідея, наданя нашим горам української закраски. А що Дора є першим селом гірським, робота в тім напрямі розпочалась від неї.
Завдяки невсипущій праці желізничого радника М. і місцевого пароха мале сільце гірське, що недавно нічим не ріжнилось від инших, в послідник роках змінилось до непізнаня. Нарід перестав пити, в селі позавязувались всілякі просвітні і економічні товариства, а число літників зростало з кождим роком. Українці, що приїздили туди на літо, йшли на руку згаданим в горі провідчикам і побіч гроша, що лишали в селі, старалися також піднести Гуцулів під зглядом моральним і просвітним.
Два роки тому основано людовий університет для Гуцулів. Виклади відбувалися в неділі і свята, іноді по два в днину. Послідного літа повстало богато нових плянів, якби роботу над піддвигненєм Гуцульщини поширити.
Вечерами в читальни «Просвіти» відбувалися сходини, а на них велася оживлена гутірка над всілякими народними справами. Побім сідоглавих гофратів і радників, можна було тут бачити послів, професорів, редакторів і дописувачів всіляких часописий наших, ріжних партий і відтінків. Всі вони якось годилися, жили з собою і брали участь в народній роботі. Ніщо не заколочувало дружного пожитя дорянського товариства, а як були які непорозуміня, скажім, між вілею «Оленою» і вілею «Мокриною», то вони для загалу не мали жадного значіня.
Найважнійшою справою, що не сходила з порядку нарад читальних сходин, було Шевченківське свято, що його задумала відсвяткувати українська громада в Дорі. Вже в тій ціли вибрано було комітет, вже виготовлено величаву програму, вже відбувалися проби, котрими незвичайно щиро занявся був композитор проф. Філярет Колесса.
І місце під могину і памятник підглянено найкрасше і найбільше впадаюче в око.
Стрімка, лиса гора одним боком звернена до Делятина, а другим до Яремча. Зветься вона Камянецькою, у її стіп пливе річка Кам’янка, що впадає таки в Дорі до Прута. Попід горою в’ється желізничий шлях з Яремча до Делятина.
Всякий, хто їхав би гостинцем чи желізницею, мусів би був кинути оком на Камянецку гору і поклонитися незабутньому Тарасови. Плянами висипання могили і здвигненєм пам’ятника мав занятись інж. Ст. Здяч., а сипати її мали усі інтелігенти і Гуцули мущини, жінки і діти.
З часом біля могили мав повстати парк з широкими алеями, що мав бути місцем проходу для наших літників. Так то задумали пошанувати пам’ять найбільшого свого генія Українці в Дорі і такі то пляни леліяли в своїх серцях. Та не вдалося їм перевести тих плянів в дійсність, не вдалося висипати могили і взнести високого хреста.
Між тим на Камянецкій горі явилися менші могилки, в котрих зложено на вічний сон тіла славних наших ополченців, що сповнюючи заповіт Тараса, пійшли в бій, щоб здобути волю …
Мобілізація
Хто може забути ті сильні вражіння, які мусіли повстати в серці під сю хвилю ? Хто не тямить того великого зденервованя, тої загальної горячки, що опановала не лише одиниці, але й цілі маси. У всякого було тоді на устах: рішилося, інакше не могло бути. Навіть темний, неосвічений мужик затискав кулак і гнав проти завзятого ворога, що важився непокоїти його спокійне житє у тихім селі …
Тямлю як нині. Тиха літня ніч, густі хмари закрили зорі. Темно, що й оком не проглянеш, лише з віконець гірських колиб блимають слабі світла і лише одне одніська лукова лямпа освітлює площу перед малим двірцем …
У горах й темні ночі криють в собі щось приманчивого. Часто густо любив я пересиджувати підчас такої пітьма на галєрійці гуцульської гірської колиби та розмовляв з родиною, що рівнож по одному висувалася за мною з комнати.
Бувало вже ціле село спочиває у твердому сні, а ми все ще гуторимо або слухаємо голосу сопілки з високої Маковиці. Звичайно старий вартівник церковний Іван давав нам знак своєю трембітою, що вже пора на сон…
І тоді, 31 серпня сиділи ми звичайно передше на своїх місцях на галєрії. І вже доволі наслухались сопілки і про приказу Івана вартівника збирались йти в стебло, коли ненадійно дався чути глухий гомін дзвона з церковної дзвіннички. Голос дивний і загадочний. Серце дзвона било о одно крисо мов підчас пожару, але якось не так. Здавалося, що сей зелізний язик дрижить, мов з якогось зворушеня, наче би хотів сказати: Слухайте люди, я так ніколи не дзвонив і дзвонити не буду … Прийшла велика хвиля, хвиля, якої від віків не було …
Гомін дзвона продирав темноту ночи і відбивався від гірських вершків. Серед тишини, що ще недавно залягала село, далося чути спершу жалібнє витє псів, відтак поодинокі голоси людські, опісля щораз їх більше у ріжних сторонах, а там і слів, і крик, і плач і усе разом. Ціла тота филя людського крику переливалася в сторону залізничого двірця. Пробуджений наш газда Семен з газдинею Марусею виходять до нас і питають перестрашені, що сталося. Не знаємо Семене, але легко можемо довідатися. І вже біжимо зі стрімкого горбка по камінних східцях, що їх властителі до своїх віль побудували.
Ноги несміло скачуть серед темної ночи, сунуться по твердих карбах як по маглівници. Вже трийцять шість східців начислили ще два і станемо на долині. Між тим крик стає щораз голоснійший. Тут чути молодь співає охочо вояцьких і січових пісень, там плачуть жінки, он Гуцул лає якогось жида літника. Гамір мов на річнім ярмарку. Стрічаємо першого поважного газду і питаємо, що сталося ? Що сталося, ви не знаєте, но то прочитайте собі там на двірци богато того понаписувано.
А чомуж дзвонили ? Чому ? Но а як серед ночи покликувати легінів і инших до війска належних – богато сидить на верхах далеко і високо, - дзвоном воно найкрасше. А той чому так лаєся з жидом ? Гм – не знаєте патлатих, вони з кождої хвилі користають. Адіть як тягнуть бебехи, не питає чи заплатив газді за хату та молоко, чи ні, що його то обходить, він втікає куди і за чим, Бог його святий знає …
На пероні множество народа, переважають жиди. З кошами, з валізами, з усім багажем, якого ніколи не кидаються, сунеться та чорна маса відважних нащадків Мойсея з вайкотом, криком до касової решітки, жадаючи карт їзди.
Начальник маленької стацийки не в силі собі дати раду з товпою. Переконує, пояснює, що одним поїздом усі не можуть їхати, що самих пакунків оден поїзд не може забрати, але то пояснюваня на ніщо не придаються, всьо жде на пероні, ніхто не відходить домів, а навпаки надтягають свіжі подорожні. З валів, куфрів, пачок, кошів, мішків, діточих візків і инших причандалів, якими обладовуються звичайно літники, виростає висока стирта, що вже дотикала повали двірця. Ті, що приходять пізнійше укладають своє добро біля зелізничого шляху. Невдовзі із тих клунків виростають цілі гори латри дров у лісі.
В кінци надїздить нетерпеливо ожиданий поїзд. Довгий, довжелезний. Попереду дві здоровезні машини. Сопуть наче дихавичні люди – не дивниця, мабуть вже давного тягару не тягнули за собою. А за машинами десятки возів. А у возах народу мов зернят маку. І стоять, і сидять, і на полицях лежать, всюди повно і в вікнах, і на плятформах, і на східцях, оден лише дах поки-що від подорожних свобідний, пізнійше і на даху показалися люди.
Ще поїзд як слід не станув на двірци, а вже кидаються до його подорожні, - беруть приступом, неначе би вивернути хотіли із зелізничного шляху. Задихані кондуктори літають попри вози, розганяють товпу, замикають дверцята возів і не впускають людий до середини. Хто сильнійший і спритнійший, той на силу якось проломлюється крізь громаду людий, - скаче на плятформу і там вже безпечний, - але такий не богато, прочі як звичайно по першім великім запалі опускають руки, вертають зі своїми клунками на перон, розміщуються де можуть і ждуть до найблизшого поїзду, який відходитиме о 6-ій рано.
Вертаю й я на перон тай прочитую докладно порозвіювані оголошеня мобілізаційні. Богато їх по стінах, дуже богато, одні форматом більші, другі менші, з множеством параграфів, законів і розпоряджень. Прочитую усі докладно і набираю переконаня, що треба буде й мені зголоситись до війска, бо хоч я всього на всього десять днів служив і то при санітетах, але все таки належу до ополченців. Врочім як не потрібуватимуть, то пустять. З такими думками вертаю в хату. Маю я велику охоту бодай дві три години переспатися, та сон не брався.
Полетів десь як то кажуть на ліси і гори, не стояв під вікном разом з дрімотою і не засипав маком очий, як співається в пісні. Сильні вражіня і душевні потрясеня не заколисували тої памятної ночи нікого мабуть до сну …
Години минали ліниво. Вибила перша, друга, трета. О четвертій здавалось прийшла дрімота в гості, одначе не на довго забарилась, бо зараз єї назустріч вибіг страх, що заєдно здавалось шептав до уха: А уважай, не заспи, бо спізниш поїзд …
О пятій був я вже на ногах. Випивши склянку горячого молока, вийшов з хати, прямуючи в сторону двірця. Дворець недалеко, видко його мов на долони. Перед двірцем дуже добре бачу тих самих людий, що ще вчера злагодились їхати, та поїзд не був в силі усіх забрать. Цілу ніч пересиділи бідняги на своїх клуночках, не ївши і не пивши. Крім вчерашних є тут і свіжі подорожні. От стрічаюсь з грубим резервовим куратом, їде зголошуватись до війска. Журиться сердечний, що такий грубий. На кони їздити не уміє, а пішки в таку спеку, чи ж се можливо ? То Вам на здоровлє вийде, Отченьку – відповідаю жартом.
Проти нас йде професор. Склонив голову такй щось бурмоче під носом. Гей, а що Ви там пане розправляєте самі з собою, кличемо разом з куратом, що вже потроха успокоївся. Де їдете професор ? Іду, відповідає, до Львова по гроші. Наскладав, бачите, дещо на лиху годину. Ну і лиха година прийшла, підхоплюю, значиться не застали Вас неприготованим. Та воно ніби так – але тут друша журба наставляє голову. Яка ж? А така. Біда без гроший, біда з грішми. Чому ? Без гроший тяжко жити, а з грішми страшно. Ет та що Ви там таке видумали професор … Ні, ні, дуже прошу, дуже прошу, то не жарти. Довідаються люди, що маю гроші, нападуть, замордують… Вже забиралися ми з великим запасом аргументів успокоювати перестрашеного професора, та тут як на те затуркотів поїзд із за Камянецької гори, треба було заняти якнайвідповіднійше місце, щоби дістатись до вагона.
Ще підчас вчерашної блуканини по пероні, приглядаючись як тиснулися люди до возів, запримітив я, що найлекше можна добитися до середини возів з противної сторони, бо там нікого з подорожних не було і кондуктори зовсім не звертали уваги, що діється поза возами. Свій плян піддав я своїм товаришам подорожи, вони одоброли його з цілковитим признанєм і ми вже в дуже короткім часі без крику просьб і грозьб зі сторони кондукторів дістались до воза.
Не було тут розуміється ніде вільного і вигідного місця, але все таки була надія, що заїдемо до Станиславова. Навіть були ми настільки щасливі, що могли від часу до часу заглянути через вікно і з вдоволенєм дивитись як то другі мусять зуживати богато труду і енергії, щоби зайти там, де ми вже стояли…
Поїзд рушив а богато ще з тих, що вчера вночи вибирались їхати, лишилось на місци, присідаючи на своїх клунках.
Поїзд їхав звільна, як їдуть війскові поїзди, хотяй ще таким не був. Одначе з огляду на се, що їхало ним дуже богато будучих вояків, таким в дійсности міг назватися. Рух у возах дуже оживлений. Розмови, крик, галас вказували на те, що незвичайні якісь справи спонукали подорожних до їзди. Десь і скрипка знайшлася і сопілка, тож співи переплітались заєдно з грою. Співали молоді, а репертуар їх пісень був невичерпний… Чуло ся пісні, в котрих пробивалася любов до рідного краю, до родини, до милої. Але найбільше гомоніли народні гимни, переспівувані з якимсь нечуваним завзятєм. Ті, що вже не могли співати, бо хрипка відібрала їм голос, сідали і розправляли палко. «Дмитре, чую з одного кінця, Дмитре, Бігме Боже, десять Москалів б’ю». Дмитро усміхнувшись почав торгуватись зовсім як по ярмарку. Завзятий вояк не хотів спустити ані одного москаля і грозив, що як не діпне свого, то не поверне до дому. В другім кінци сиділо двох легінів в червоних шапках, мабуть служили при уланах. Оден перед другим вихвалює свою силу в руках і певність в їзді на кони. Щоби яка гадюка, казав, а я її укоськаю й вже тоді й чорт мені не дасть ради, цілу сотню козаків гнатиму мов кріликів… Присєсто Боже …
Співи звільна втихали – розмови натомість оживлялися. Їх темою розумієся була війна і все, що з нею лучилося. Лиш старші сиділи мовчки, палили папіроси або пакали люльки. На їх лицях малювалася повага, на чолі засів якийсь вираз неспокою, журби, туги … Мабуть гадки їх ще заєдно блукали серед рідний піль, газдівства і родини. Всякий без труду міг би відгадати їх журбу, дійти до жерела задуми. По тяжких роках дав Бог гарний урожай, усе удалося, нема що казати. І збіже, і бульба, і пашні доволі, лише би зібрати та дякувати Милосердному за його ласку для людий. А тут таке зложилось, що треба лишати усе та йти там, де кличе горожанський обов’язок, боронити з мечем в руках справи народної святої …
Чи знайдуться добрі люди, чи поможуть сусіди, як обіцювали підчас прощаня, що толокою зберуться і усім жінкам, котрих мужі пійшли у бій допоможуть зібрати з поля, а в осени зорють і засіють ? Серед такої задуми дивились на молодших від себе і неначе завидували їм, що вільні як птахи, що їх нічо не спинює, не мають жадних инших обов’язків, лише сей оден: «добути або вдома не бути».
Поїзд задержався на малій стації. Вже здалека бачимо громаду людий: чоловіків, жінок і дівчат. Усі одіті в святочну ношу, бо то неділя. В селі здаєся ніхто не лишився, хиба немічні старенькі і маленькі діти.
Але й тих послідних богато запримітити можна на руках у материй. Лепечуть своїми маленькими язиками та наставляють рученята до своїх батьків, що вже між тим повсідали до возів. Батьки з слізми в очах споглядають на них та просять жінок впосліднє, щоб доглядати та опікувались тим найдорожшим їх скарбом. Оден таке не витримав, пірвав ще раз дитину з рук матери, почав цілувати та притискати до грудий.
Ся сцена викликала загальний плач жінок, що поки-що на силу здержувались від нього. Мати дитини заголосила й собі, розляла ріки сліз і почала заводити так, як то лиш вміють плакати наші жінки у гірських околицях. «Бідкож моя бідко, горенько моє нещасне, на когож ти мене бідну полишаєш», виводила тоненьким як шнурок голосом. Їй помагали инші жінки, а той плач перенісся також і до возів поїзду і спонукував до сліз рівнож і мущин, що рідко коли у їх очах являлися слези. Образ був дійсно незвичайно зворушуючий і нагадував ту вічно свіжу сцену з безсмертного гомерового твору: прозанє Гектора з Андромахою. Заводженє і голосіння не втихали.
Похзд стояв довго на місци, наче зачарований, мов брав участь в загальнім смутку. Урядники стаційні, кондуктори і зелізнича служба не звивалися, як то звичайно роблять, лиш приглядалися спокійно, наче би співчували з другими. Але як усе має свій конець, так і тому плачеви мусів прийти край. Перші обтерли очи батьки. По хвили вже якийсь радісний блиск явився в їх очах, мов погідна веселка о нагальнім дощи. Така то вже наша народня вдача серед великого плачу сміх, серед смутку радість. З послідніх возів поїзду дались чути голоси: «Пане начальнику, а пускайте пєц, най жінки не киснуть».
Пан начальник із щирої душі рад був сповнити просьбу, але не міг сього зробити, бо в тім місци виминалися поїзди. На щастє тим разом не довго треба було ждати на ту виміну. По якімсь часі засвистала льокомотива зі сторони Станиславова і ми рушили в дальшу дорогу. Між подорожними запанувала знову веселість, лише один подорожний, той сам, що недавно був причиною загального сумного настрою, стояв тепер у вікні, опертий о раму шиби і блудними очами споглядав на шлях, котрий лишав за собою довжезний поїзд. До потопаючого в задумі приступив якийсь подорожний, мабуть газда із того самого села і почав розраджувати зажуреному. «Кинь журбою об землю – говорив, розкладаючи руками. – Хиба ж то оплатиться так розшибатись та клопотатись жінкою. От бачиш, я такий сам був нерозумний, так само тужив, плакав і заєдно лиш роздумував над тим, що там моя бідна робить, чи дає собі раду з дітьми і в газдівстві. Як покликали мене до Боснії, три чи чотири роки тому; знаєш, як була тота заверюха з Сербом, то не було дня, щоби я до неї листа не вислав не було тижня, щоби не післав гроший. Ладний грейцар призбирав я тоді, думав посплачувати довги, прикупити худоби, тай зажити красшим житєм.
Але не так склалося, як ждалося. Вернув я до села і побачив та почув від людий, що моїй небозі зовсім не до смутку було. Цілими ночами у корчмі з хабалями та легінями, а дома діти без опіки марніли та ниділи. Газдівство підупало, а гріш розплився що до сотика. От таке! …»
Се автобіографічне оповіданє не робило жадного вражіня на слухача – засумований стояв заєдно на тім самім місци у вікні і лише від часу до часу перебивав оповідаючому словами:
« - То не моя, то не моя».
Поїзд сунувся звільна дальше і лишив за собою клуби диму, що стелилися долом по свіжій ще стерни. На стаціях треба було ждати ще довше, бо всюди всідало дуже богато народа і всюди повторювалися ті самі прикрі сцени прощаня. Цілі села збиралися перед рампами, мов святочна процесія і стояли там доти, доки не відійшов поїзд. При від’їзді мущини скидали капелюхи і маяли ними у воздусі, жінки вививали хустинами. З вікон возів можна було бачити цілі ряди висунених рук, - то вояки пращалися зі своїми в останнє.
В кінци доїхали ми до Станиславова. Що тут діялося тоді, того здається годі описати. На двірци рух, якого ще певно там ніколи не було. Поїзди за поїздами, весь зелізничий шлях завалений ними. Одні з Чернівців, другі з Керешмезе, треті зі Стрия, Галича, Гусятина. Видобутись з поміж них не аби яка штука. Пакери, що в звичайних часах віддають велику прислугу подорожним, тоді стратили зовсім рівновагу, літали задихані від поїзду до поїзду та зносили терпеливо лайку розденервованих людий.
Обслужити усіх було понад їх сили. Всякий під той час, пан більший, чи менший, мусів собі якось сам давати раду. Але та самостійність під тим оглядом у декотрих виказувала велике заклопотанє, а иноді цілковиту безрадність.
Тут муж загубив жінку, там мати шукає за дитиною, якийсь старенький журиться, що пакунки від’їхали в иншу сторону, вину розуміється звалює на зелізничий заряд – всюди запримічується якесь загальне зденервованє, люди неживими, рухливими, - але той їх рух виглядає дуже неприродний, хоробливий.
З кождого поїзду на вулицю висиплюється тисячка народу. До тої тисячки прилучуються гуртки, які йдуть піхотою з поблизьких сіл. Крім людий, - стада коний, худоби. В місті натовп, що протиснутись годі. Одні ходять, другі їздять, а богато наших мужиків позаймало вільні площі і майдани, ждуть на умундурованя.
Перед командами, де зголошуються покликані, як перед сільською церквою в погідні літні неділі і свята. Нарід товпиться, розглядається по всіх усюдах. Всякий шукає місця свого призначення.
Чимало орієнтаційних табличок, богато кімнат, призначених на ріжнородні роди війскової служби і ріжні річники, але мимо того усюди тісно, усюди завізно. Гладяю й я за своїм бюром і знаходжу вивіску: «Land Sturmkanzlei». Входжу до середини. Кількох офіцирів і фельдфеблів обслугує ту велику мобілізаційну машину. Зближуюся до першого від дверий і прошу о інформації, чи маю йти під гвер, чи ні. Фельдфебель щось там понипав по книжках, розкинув листками сюди й туди, а відтак каже:
« - Можете йти додому, ще маєте час, колись і на Вам прийде черга».
Вийшов я на вулицю тай роздумую в душі: Чи то так безпечно без нічго відходити; жадної посвідки, ніякої картки не дав, а хтож мені повірить, що я дійсно зголошувався. Тепер по девяти місяцях війни кождий докладно обізнався з війсковими справами, але тоді було богато таких, що не могли розізнатись в тих мобілізаційних оголошенях, а до них, признаюсь, належав і я.
Побоючись, щоби не мати яких неприємностий опісля, постановив я поступити ще до громадського уряду. Там мав я добре знакомого урядника. Він успокоїв мене, заручив, що жадної посвідки не треба і радив спокійно вертати домів. Була вже третя година після полудня, а о п’ятій мав відходити поїзд. Треба було отже спішитись, щоби поладнати усякі орудки і в пору прийти на дворець. Перед усім мусів я заглянути до своєї гімназії. Там застав я весь учительський збір. Усі забирали своє місячну платню, бо то було першого, пращалися щиро, бажали собі щасливого повороту і розходили в свояси (пішли геть, забравши свої речі – ред.). З поміж 45 учителів, п’ятнайцятьох було вже умундурованих і від’їздило до своїх полків. Забрав я свою мізерію та пігнав робити закупи після конотатки, зладженої жінкою.
Поладнавши усе як слід, пустився я в напрямі двірця. По дорозі поступив ще до хати. Після здогадів ріжнородних стратегів цивільних війна тривати мала всього три місяці. Значиться: серпень, вересень і жовтень. В падолисті думаю, може бути в горах зимно, не зашкодить забрати тепле одіня, щоби відтак не мерзнути безпотрібно. Тому не надумуючись довго, позтягав з вішалок зимові плащі і убори, згорнув усе в два коцики і передав сторожці, щоби зі своїм малим сином занесла на дворець.
До двірця п’ять хвиль ходу. При касі стист неможливий. Люди розлазяться в ріжні сторони, ніхто не знає, де безпечнійше підчас війни. Одні втікають з гір, другі їдуть в гори, бо не припускають, щоби ворог в такі недоступні дебри міг загнатися. І я належав до тих послідних і не лише сам вертав до улюбленої Дори, але ще других намовляв, щоби їхали зі мною.
На пероні стрічаю доброго товариша ще зі шкільної лавки. Колись разом мешкали, разом на університет ходили, в кінци разом служили в одній гімназії. Перед шести літами розійшлися; він лишився на місци, а я перенісся в инші сторони. Тепер стрінулися серед тої воєнної заверюхи і не мали часу потішитися собою.
Дороги наші розходились. Прикро зробилося мені, коли мусів попращатися з добрягою Іваном, але рівночасно почув я жаль до нього, коли серед розмови довідався, що він цілий місяць сидів в Яремчу, чи як Гуцули кажуть в Яремчатах і не був цікавий заглянути до Дори, хотяй то дуже близенько, всього чотири кільометри. Треба справді бути професором, сказав я на пращанє, щоби не стільки не бути цікавим і не розвідатись, де хто живе і не відшукати своїх людий в найблизшій околици. Поїзд, що мав відійти о п’ятій, відійшов з тригодинним опізненєм о семій. Їхало ним дуже богато людий в гори, на Угорщину, і до Відня. Майже самі жиди. На кождій пачці, на кождім більшім клунку приліплена картка: nach Wien. Думаю собі: Милий Боже, де ж то там в тім Відни усе як слід приміститься. Не припускав я тоді, що і мене доля зажене туда, правда, о пів року пізнійше …
В возах було переповненє, але не таке як при ранішнім поїзді. Увійшовши до середини воза, почав я розглядатись за відповідним приміщенєм. Не знаю, чи всі подорожні люблять сидіти підчас їзди при вікні, але я дуже. Тому й тим разом, хоч се вимагало чимало труду, вишукав я собі місце під самим вікном і дивився на поля, що ними переїздив поїзд. Не було тут вже нічого замітного. Мраки опадали, на дворі темніло щораз більше, до вікон почав напливати вечірний холод. Минула недоспана ніч, відтак цілоденне умученє спроваджувало дрімку, а монотонний гуркіт коліс о рівці не щільно получених шин приколисував до сну. Оперши голову о стіну воза, заснув я твердим сном.
Стації минали незамітно. Лише на більших, коли повставав живійший рух, протирав я очи і розглядався усюда, що на світі діється. Так переїхав Надвірну і опинився в Делятині. Тут треба було видрухатись, бо слідувала вже Дора. Позбиравши свої клуночки, вийшов я на плятформу і ждав хвилі, коли буду міг зіскочити із східців. Ось вже тартак, а там млинок, каміньоломи в кобаках, і стація. На пероні ще богато людий. Деякі сидять як сиділи на пачках, щось ваїдають і попивають чаєм. Мабуть призвичаїлись і погодились з судьбою. Крім подорожних гурток літників, які постановили сидіти на місци і не утікати ніде. Поміж иншими запримічаю і свою рідню. Діти з радости летять напроти мене, а жінка й собі за ними. Українська громада як передше збиралась до поїздів так і тепер бачу, збившись у гурток, гуторить щось дуже голосно.
Була вже одинайцята в ночи. Поодинокі родини стали розходитись до своїх колиб, треба було й нам іти вже на спочинок …
Comments