На прикладі одного архівного документу
У 1949 році у Парижі вийшла друком книжечка невеликого формату авторства славного монаха василіянина, на той час Віце-Ректора Української Папської Колегії св. Йосафата у Римі, о. д-ра Атанасія Великого під назвою «Архипастир Скитальців». Вступ до неї написав його співбрат у монашестві о. Павло Миськів, який на той час виконував уряд Генерального Вікарія Апостольського Візитатора Українців у Західній Європі, тобто Преосвященного Владики Івана Бучка.
У вступній главі автор публікації пояснює, що його бажанням є написати біографію Владики Івана Бучка, Апостольського Візитатора Українців у Західній Європі, оскільки мимо великих справ, які він зробив для Церкви і України, його постать залишається не до кінця усім добре знаною. Нагодою для її публікації о. Атанасій Великий вибрав два ювілеї Владики, які припадали саме на 1949-1950 роки – 20-ліття його єпископської хіротонії, яка відбулася 20 жовтня 1929 року та 35-ліття його священничих свячень, які він прийняв 21 лютого 1915 року.
Розпочинаючи мандрівку стежками життя Владики Івана Бучка, автор біографії звертає увагу на дві питомі саме йому чесноти. Першу і основну його чесноту він вбачає у великій працьовитості. На доказ він наводить вислів одного з його співпрацівників, що був родом зі Східної України. Одного разу у розмову з о. Атанасієм Великим він мав сказати: «Я ще в житті не бачив, щоб хтось так і стільки працював, як працює Преосвященний Кир Іван»[1].
Натомість другою його чеснотою була велика його любов до своїх Батьків та власної родини. В першу чергу це торкалося його Батьків, яких він часто відвідував, опікувався ними і ніколи не цурався того факту, що вони є звичайними селянами. Це саме торкало і цілої родини Владики Івана Бучка, яка будучи принагідно у Львові, завжди була особливим гостем у його помешканні. Ось як про це пише сам автор книги «Архипастир Скитальців», який сам був наочним свідком того, що пише:
«Тут годиться згадати про ще одну дуже гарну прикмету Владики – глибоку пошану до Батьків і велику любов до рідні, з якими він завжди жив у добрих і щирих родинних відносинах. У нього, коли він був ще священником – ректором Малої Семінарії, а згодом єпископом, можна було часто бачити когось з його родини. Несміливі з природи селяни навіть у вибаглево вирядженій хаті Владики – Сина чи Брата з почували себе так свобідно, наче у себе під стріхою.
Немає сумніву, що багато виявів любови Владики до своєї селянської родини залишилося для сторонніх людей тайною.
Преосвященний часто і радо відвідував родинний дім та своїх рідних. Кожного року він обов`язково їздив до Германова на різдвяний Свят-Вечір. А воно нелегко було додержуватися цього традиційного звичаю, бо найперше мусів Владика відбути спільну Святу Вечерю в Митрополичій палаті, опісля в Малій Семінарії або у себе вдома, а щойно після тих двох вечер, вже зовсім пізнім вечором, він міг рушити в дорогу на третю Святу Вечерю, до родинного Германова, віддаленого від Львова на кілька миль. Однієї такої свят-вечірньої поїздки Преосвященний мало що не переплатив життям. У дорозі захопила його сніговія, шофер збився із засипаної снігом дороги і застряг у кучугурі. Довелося в чистім полі на морозі чекати ранку. На щастя сніговія перестала і Владика щасливо дістався до рідних.
Ми селянські діти гляділи завжди на Преосвященного з великою пошаною за те, що він ніколи й ні перед ким не цурався своєї селянської родини». [2]
Свідчення о. Атанасія Великого про Владику Івана Бучка та його так глибоке і шанобливе ставлення до батьків та рідних спонукає поглибити цю сторінку його життя, особливо з огляду на 50-у річницю його переставлення до вічності. У наш час ця тема є особливо актуальною, оскільки криза відносин між батьками і дітьми під впливом гендерної ідеології та різного роду нездорових ліберальних тенденцій в наші дні зайшла дуже далеко і наробила багато лиха.
У наш час маємо можливість поглибити згадану тематику, оскільки у Центральному Державному Історичному Архіві у Львові (надалі – ЦДІАУЛ) зберігається окремий іменний фонд Владики Івана Бучка. У архівному каталозі знаходиться він під № 852 і має наступну назву: «Бучко Іван (1891-1974), львівський греко-католицький єпископ». Він має тільки один опис і нараховує 15 справ.
У архівній справі № 15 знаходиться найцінніше для нашої теми, а саме листування Владики Івана з родиною. Охоплює воно період від 1929 до 1937 року і нараховує цілих 198 архівних аркушів. Згадана колекція кореспонденції містить в собі листування з мамою, братами, сестрою, шваґром і племінниками. Очевидно, воно є надзвичайно багатим інформаційно і глибоким щодо змісту та безумовно заслуговує на окреме опрацювання.
Однак, в ньому нас цікавить тільки один лист, який є промовистим прикладом того, яку роль у житті Владики Івана Бучка відігравав його батько Григорій. Його автором є Владика, а адресатом – племінниця Катерина. Пригляньмося спершу особі племінниці, а опісля перейдемо до аналізу і представлення тексту листа, про який ведемо мову.
Катерина народилася 10 листопада 1912 року у с. Куровичі, Золочівського району, Львівської області. Вона була дочкою Олени, рідної сестри Владики Івана та Францішка Бонка. При одруженні вона взяла прізвище чоловіка, через що донька також мала прізвище Бонк.
У Архіві Провінції Співстраждання Матері Божої Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії знаходимо інформаційний лист про Катерину Бонк, автором якої є с. Єлисавета Проць.
Згідно інформації, яку знаходимо в ньому, Катерина здобула середню освіту і закінчила вищий вчительський фребелівський курс (спеціальні курси для підготовки виховательок для дитячих садків за системою Фрідріха Фребеля (1782-1852 рр.) у Львові. Була дуже побожною дівчиною, багато молилася, брала активну участь у богослужіннях.
У досить юному віці, маючи 18 років життя, вирішила присвятити своє життя Богу і Церкві. А тому вступає до Згромадження Сестер Служебниць у Кристинополі (тепер Шептицький). В часі облечин отримала монаше ім’я Іванна. Пройшовши ноцівіціят під керівництвом с. Теклі Рудик, 17 січня 1932 року склала перші обіти. А 28 серпня 1938 року у тому ж таки Кристинополі склала вічні обіти у присутності славного місіонера редемпториста о. Йосифа Схрайверса (1876-1945 рр.).
У 1938 році керувала Захоронкою для сиріт, яку провадили Сестри Служебниці у Крилосі. Проявила себе надзвичайно життєрадісною, веселою і жартівливою людиною. Саме через це риси діти дуже полюбили її.
Після насильної ліквідації УГКЦ радянським тоталітарним режимом с. Іванна Бонк перебралася до с. Ланівці, Борщівського району, Тернопільської області. Там вона ревно служила місцевим людям порадами і молитвою. У часи підпілля вона також обиралася дорадницею Головної Настоятельки.
Померла 22 квітня 1995 року в с. Ланівці, де і була похоронена на місцевому цвинтарі.
Повертаючи до справи № 15, опису № 1, фонду № 852, у якій зберігається листування Владики Івана Бучка з родиною слід сказати, що приблизно дві його третини становить його листування саме з племінницею с. Йоанною. Більшість збережених листів є саме її листами до Владики, якого вона називає «Вуйцем». У них вона з ним ділиться усіма найсокровеннішими справами свого життя, просить про поради, молитву та фінансову допомогу.
Однак, серед усіх листів є один, який заслуговує особливої уваги. Його адресував с. Йоанні саме Владика Іван Бучко. Написаний він був 10 квітня 1934 року, тобто у Світлий Вівторок. Причиною написання листа є бажання Владики сповістити особисто с. Йоанну про смерть свого батька, а її дідуся, чи висловлюючись мовою оригіналу, «Дзідзя» Григорія. Упокоївся він 3 квітня 1934 року, але сестра не знала про це, а відповідно не змогла приїхати.
З листа виникає, що батько Владики Григорій Бучко був для с. Йоанни великим авторитетом. Знаючи про це, Владика Іван Бучко вирішив їй особисто сповісти про це. А, користаючи з нагоди, вирішив їй як син свого батька більше розповісти про його життя, а особливо про його чесноти. У листі бракує одного листа і закінчення, але наявні аркуші, які збереглися, дозволяють нам зрозуміти, як важливу роль у житті Владика Івана Бучка відігравав його батько Григорій.
Він був дяком. Спочатку у Чорнушовичах і Журавниках, а опісля у Германові (тепер Тарасівка). Прожив він 86 літ, з яких 70 років присвятив служінню Богу і Церкві. Як вірний син свого батька Владика Іван ставить його у приклад собі і своїй племінниці. Зокрема він звертає увагу на те, що він завжди першим приходив до храму і останній відходив, ніколи не осуджував священників, навіть коли були підстави, не був прив’язаний до матеріального, хоча був ґаздою і допомагав бідним, був жартівливої вдачі і вмів потішити пригніченого, а понад усе уникав гріха і шукав доріг, які є Богу милі.
В українській епістолярній літературі рідко можна знайти подібного роду листи, у яких син так велично висловлюється про батька. Лист, про який ведемо мову, є простим і зрозумілим та не потребує окремого пояснення. Тому, з нагоди 50 річниці від дня смерті Владики Івана Бучка, радо представляю його достойному читачеві у його первісному вигляді та мовою оригіналу.
Користаючи з нагоди, висловлюю вдячність директору та науковим співробітникам Центрального Державного Історичного Архіву України у Львові за сприяння у написанні даного дослідження, а також с. Оресті Боршовській, СНДМ за ласкаве удоступнення архівних матеріалів Провінція Состраждання Пресвятої Богородиці Сестер Служебниць в Україні.
Тест листа:
«Христос воскрес!
Львів, дня 10 квітня 1934 [року].
Дорогенька Іванно,
Ти певно святкуєш весело і щасливо великий Празник Христового Воскресення і може навіть не догадуєшся про той великий смуток, який діткнув цілу нашу родину саме тому тиждень у Страстний Второк. Може й буде прикро Тобі, що Ти доперва нині з мого листу довідаєшся, що наш Найдорожчий, загально люблений і всіма шанований Дзідьо в сам Страстний Второк о годині 10-тій рано попращалися з тим світом і перенеслися до Бога. А в Страстний Четвер по полудні по торжественній Службі Божій при великім здвизі народу і Духовенства, на чолі з Преосвященним Никитою Будкою ми поховали Найдорощого Дзідзя на цвинтарі в Германові. Може Тобі прикро буде, що Ти не мала щастя віддати Твому Доброму Дідьови останньої прислуги і не відпровадила Їх тіла на місце вічного спочинку. Та я прошу Тебе дуже, щоби Ти не сумувала, ані не плакала з того приводу, що Тебе там не було. Ти не забувай, що Ти монахиня і що Ти не все може бути там, де Тебе тягне Твоє серце. Ти маєш кождої хвилі і на кождім кроці сповняти Божу волю, яку Тобі об`являють Твої Сестри Настоятельки. Мені здається, що для Твоєї душі краще сталося те, що Ти не була на похороні, бо для Тебе тепер найблищою Твоєю родиною є Згромадження СС.Служебниць ПДМНЗ, до якого Ти маєш щастя належати. Так Бог хотів, щоби Ти доперва пізнійше довідалася про всьо. Най буде благословенна Його Свята Воля!
Також прошу Тебе дуже, щоби Ти не плакала, ані не сумувала тому, що Ти втратила такого Доброго Дідзя. А противно, подякуй сердечно Господу Богу, що вкоротив Їх терпіння і проси Солодкого Ісуса, щоби якнайскорше приняв Їх до небесного Царства. Правда, ми, ціла родина і всі ті, що знали нашого Найдорощого Покійника є переконані, що Милосердний Бог вже нагородив Їх небесним щастям за Їх праведне, святе життя, за Їх терпіння і хрестики, яких Їх Бог не щадив за той довгий Їх вік (86 літ і три місяці), а особливо за останніх 5 літ, але все таки забуваймо, що людські суди не все сходяться з Божими судами і може бути, що на Їх праведній душі осталася ще якась порошинка неспокутувана, що перешкаджає Їм увійти в славу небесну. Тому я прошу Тебе, а Ти проси Преподобну Сестру Настоятельку і других Сестер, а також тих маленьких діточок зі Захоронки, щоби були ласкаві помолитися за упокій душі нашого Найдорощого Дзідя.
Як Ти читаєш уважно це моє письмо, в якім я вже стільки разів ужив слова «праведних», праведне й святе Їх життя», то може Тобі прийти гадка, що то тільки так треба говорити, що інакше не може говорити вдячний син про свого доброго батька. Ні! Дитино Люба! То не тільки я, як син так говорю! Так мусить сказати кождий, хто бодай раз в життю приставав з нашим праведним Покійником.
Ти ще молоденька не мала можности пізнати правдиву вартість нашого Покійного Дзідзя, Ти не мала нагоди приглянутися Їх життю, Ти не бачила Їх поведення і в радости, і в щастю, і в смутку, і в терпіннях. І тому я в нинішнім моїм листі відчуваю потребу мого серця сказати Тобі дещо про великі чесноти і досконалість Нашого покійного Дзідзя, що був не тільки головою, але і правдивою окрасою цілої нашої родини, а навіть цілого нашого села. А пишу то всьо не на то, щоби Ти могла похвалитися, якого Ти мала Дзідзя. Ні, не на те! Пишу то всьо на те, щоби Ти знала, які гарні праведні душі криються нераз під простою хлопською полотнянкою чи під простим хлопським сіраком, тай щоби Ти дякувала Господу Богу, що вибрав собі з нашої родини таку душу, що ціле життя так вірно Йому служила. Отже, пам`ятай, прошу Тебе, щоби Ти нікому не оповідал о тім, що я пишу, щоби часом не повстало в Тобі якесь самоуподобання, що ось то Твоя родина ліпша від других, а то напевно не подобалося би Ісусові. Але заховай то всього у вдячній пам`яти для Господа Бога і старайся наслідувати ті великі чесноти Твого покійного Дідуня, а то тимбільше, що Ти як монахиня маєш обов`язок через обіти стреміти безнастанно до щораз більших чеснот і до осягнення досконалости. І нераз будеш мусіти встидатися, коли подумаєш, що наш праведний Дзідзьо хоч не перебув монашого новіціяту, вмів так совершенно служити Господу Богу і Його святу Волю виповняти і то все в укритю, здалека від розголосу, від світової, марної слави.
Подумай, Іванко Дорогенька, що наш улюблений Дзідзьо від ранної молодости став на службу в Церкві і служив Їй вірно повних 70 літ, бо вже в 16-тім році життя був дяком, зразу у Чорнушовичах і Журавниках, куди доходив до Германова, а потім в Германові. А послідного Апостола прочитали на моїй першій Архієрейській Службі Божій в Германові дня 24 листопада 1929 року і від тоді нагло захорували таки того самого дня і вже більше ніхто не почув Їх милого голосу-співу аж до смерти. Ніколи ніхто не чув, щоби Вони спізнилися до Церкви, ніколи не вийшли скорше, ніколи не далися нікому заступити. Перші приходили до Церкви, а останні виходили. Колись на страшнім суді доперва довідаємося, кілько то побожний молитов Вони занесли до Бога за нас.
А які послушні були для свого священика-пароха! Хоч правду кажучи, черех 14 літ до війни був в нас такий священик, що цілком не заслугував на то ім`я, богато людий згіршив ідо злого потягнув, а в кінці як прийшли Москалі, то перейшов на «православіє». Богато злого знали наші Любі Дзідзьо про того священика, але я ні разу не чув вдома ані одного слова проти священика. А усіх нас вчили, щоби ми священика любили і шанували, і слухали, бо священик є представником церковної власти, якої вірні мають слухати. То була правдива чесното послуху!
Не був прив`язаним до маєтку, був вдоволений тим, що мав. Свого власного маєтку зрікся в користь рідного брата Сенька, що називався також Запотічним. З того, що мав, давав на Боже і на милостиню для бідних і ніколи не нарікав на недостатки. Правда, що не був бідним, бо мав досить велику господарку, але правда також, що духом був правдиво убогим, бо волівби був цілий маєток стратити, як Бога образити.
Жив чистим подружим життям, в найбільшій згоді і любові. Ніхто не міг нашому Дзідьови нічого закинути. Ніколи не виносився понад других, не пхався перед других, не хотів бути жадною владою в селі, навіть громадським радником. Хотів служити всім і служив доброю радою і помочию у всім. То була правдива чеснота, так важна і так конечна для всіх христіянська покора. Ніколи від нашого Дзідзя ніхто не чув обмови або висміювання других. Ніколи не чув ніхто, щоби наші Дзідзьо говорили зле про других. Про себе не говорили ані зле, ані добре, а про других тільки добре. Ніколи ніхто не чув від Них, щоби Вони хвалилися чи то своїм гарним голосом, чи своїм маєтком, чи своїм здоровлям, чи своїм знанням. Не хотіли бути знані світови, а тільки (…)
Були все веселі, мали дар оповідати веселі історії і забавити других. З ніким не сварилися, не гнівалися, не волочилися по судах, не процесувалися. За ціле своє життя не були ані разу в суді, навіть за свідка. Любили правду і строго карали нас своїх дітей за неправду. Ненавиділи тільки гріха і все нас напоминали, щоби ми Бога боялися і Божі заповіди заховували.
Дуже любили працю, все мусіли бути чимсь заняті, все щось робити. А як були хорі то дуже прикро відчували то, що не можуть працювати. Як тільки коли Їм трошки полегшало, вставали з ліжка, щоби бодай хату замести, або що-небудь зробити. Ще на чотири дні перед смертию встали і нарізали свічки з 16 оклепанців. Булиби може ще довше прожили, але вийшли в поле подивитися на пшеницю, як зійшла, і по дорозі змучилися тай сіли собі на мураву відпочати і так на хвильку положилися на вохкій весняній землі і заснули. Через то дістали запалення легких і по кількох днях по Сповіди і Святім Причастію закінчили своє праведне життя, легенько, спокійно, з молитвою на устах. Я приїхав до дому вже по смерти.
Ото всьо описав я Тобі, моя люба Іванко, не на то, щоби Ти сумувала і плакала, але на то, щоби Ти знала, якого Ти мала Дзідзя, тай щоби Ти старалася також бути такою побожною, послушною, убогою духом, чистою, покірною, повною любови до Бога і ближнього, а повною ненависти і погорди для себе самої. Коли подумаєш собі про Твого Дзідзя, що хоч не перебув монашого новіціяту, а потрафив взнестися на такі високі чесноти, то нераз будео мусіти завстидатися, бо Ти навіть до чогось більше зобов`язана законними обітами. Ти монахиня, а Твій Дзядьо простий селянин. Ти сама одна не маєш ніяких инших обов`язків, тільки волю Твоїх настоятелів виконувати, а Твій Дзядзьо господар батько численної родини, від рана до пізної ночі в тяжкій праці. Ту не зарадило, там худоба відійшла, там Бабуня довгі літа хорують і Бог знає кілько ще клопотів. Але Твій Дідуньо ніколи не подається, ніколи не нарікає, служить совершенно Господу Богу, сповняє вірно Божі заповіди, все в злуці з Богом, а все в укритю, здалека від якогось розголосу, від людської марної слави. І Ти, моя Дорогенька, старайся бути такою покірною, нехай про Тебе ніхто в Згромадженню не знає, ані про Твої чесноти, ані про Твої бува добрі діла і Твої терпіння най будуть знані тільки самому Ісусови. Не бажай для себе ніяких відзначень, ніяких вивисшень. Бажай собі тільки упокорень і погорди, і терпінь, і зноси всьо з вдячністю для Ісуса і жертвуй за душі в чистилищі і за весь нещасний український нарід. І за мене часом помолися, щоби я сповнив Божу Волю. А я за Тебе буду молитися, щоби була правдивою Христовою Обручницею і ту, і в вічности, щоби Ти нічого не світі не знала, тільки Ісуса і того Розп`ятого так як св. Ап. Павло (…)»
Фотокопія оригіналу
[1] Атанасій Великий, ЧСВВ, Архипастир Скитальців. Преосвященний Кир Іван Бучко, Рим-Париж, 1949, С. 10.
[2] Там само, С. 10-11.
Comments