У небі над моєю рідною Дорою вже де-не-де мерехтять зорі. Люди, сповнені святкових вражень після храмового празника св. Пророка Іллі поволі готуються до сну тихою бесідою при невеличкому світлі в хаті. Вулиці села поринають у нічну тишину. Сонце після виснажливого дня свого служіння прощається з Дорою своїм неповторним вечірнім світлом, яке видніється з-за гори Синячки.
А я, дивлячись на усю цю вечірню красу, повторюю про себе слова гимну «Світе тихий…», який став вже на самих початках християнства головною частиною вечірнього богослужіння. Основою цього гимну є прослава Христа, як Сонця, яке Отець Небесний посилає у цей світ для спасіння людства.
Колись, ще на світанку незалежності, наприкінці 80-х років, цей гимн, без перебільшення, став для мене першою стежиною у літургійне життя Церкви. Воно для мене розпочалося саме Вечірнею. Від тих пір вона стала для мене наулюбленішим богослужінням аж до сьогоднішнього дня.
Задля того, аби взяти участь у Вечірні, я мусів неабияк потрудитися. Мій тато, ще у ті часи, побоюючись, мабуть, нового витка переслідувань Церкви, для того, щоб відволікти мене від надмірного захоплення Церквою, монахами, відправляв мене пасти корову. Мав я її пасти аж до пізнього вечора, а потім повертатися додому. Боже! Як швидко минули ті часи!
Моя ревність тоді не знала меж. Я умудрився навчити корову пастися серед лісів самою і чекати на мене, доки я повернуся з Вечірні. Як я згадую ту благословенну корову!
Вона десь зі свого материнського коров’ячого досвіду розуміла мої ревні прагнення пізнати світ в усій своїй красі, уособленням якої для мене у ті часи була Церква. Тому, вона слухняно чекала доки я повернуся з Вечірні, а якщо я затримувався, то вона так, щоб ніхто не зауважив, сама йшла додому і тихо заходила до стайні.
Сьогодні мені дуже хочеться згадати мою корову, яка на свій спосіб допомогла мені зростати на дорозі мого монашого покликання.
Згодом корову продали і нова корова вже не розуміла усієї містики моєї малечої душі. Тоді на поміч прийшов мій малий брат Михась, який підставляв своє вірне плече, щоб я міг, стаючи на нього, досягати бажаних вершин життя.
Але, повернуся до суті … Я ніколи в житті не думав стати монахом. Я зростав у той час, коли розмови про Церкву були рівнозначні з величезною небезпекою не тільки для мене, але і для моєї родини. Тому, рухи свободи Церкви і України, які вже почали явно бурлити після святкувань 1000-ліття Хрещення Київської Руси у 1988 році, мене просто заполонили. На фоні усіх змін і перетворень саме Церква відкривала для мене зовсім інший світ – світ, який був іншим, новим, повним надій і сподівань, загадок і таємниць.
Моє життя змінила зустріч з монахами. Першим – це був о. Порфирій (Петро) Чучман. Колись у дитинстві мене ним страшили, кажучи, що коли я буду нечемний, «прийде Петро-монах і забере тебе». І чим більше мене ним страшили, тим більше мене кортіло його побачити. І одного разу я його дійсно зустрів.
Це був саме момент, коли я з цікавості прийшов на Вечірню. Не пам’ятаю, що то був за день. Пам’ятаю точно, що читалися три читання після «Світе тихий» та ще й старослов’янською мовою, яка для мене була чимось невідомим.
У певний момент, побачивши мене, він покликав до себе і спитав: «Читати вмієш?» Я з перестраху відповів: «Так». «Тоді читай» – сказав він. «Отче, але я не вмію читати старослов’яською мовою» – відрік я. «Читай, кажу тобі» – наказово з присмаком строгості відповів о. Порфирій.
Ті його слова я сьогодні вже, після багатьох років, порівнюю із закликом Ісуса Христа «Відчаліть на глибінь», яким він звернувся до апостолів після того, коли вони нічого не піймали після виснажливої ночі риболовлі. І хоча вони були переконані, що нічого не піймають і тепер, то на слова Христа віднеслися до них з послухом та довірою і відчалили. І піймали силу силенну риби.
Мабуть, це був і для мене той момент істини, коли зароджувалося моє покликання. Я почав читати. Руки тряслися в парі з серцем, а піт заливав чоло зі страху помилитися. Незважаючи на все це, читання я прочитав до кінця. Після цього о. Порфирій поглянув мені просто в очі і каже: «Приходи щодня на Вечірню, будеш мені помагати».
Я ніколи не забуду той погляд, його добрі очі і легку усмішку на обличчі! Ці очі супроводжують мене по житті! А його слова-запрошення – слова людини, якою мене страшили і якої я боявся – були тоді для мене як грім серед ясного неба. Наступного дня я не йшов, а летів на крилах до церкви.
Зрештою, мені ще додавав духу і той факт, що до церкви на Вечірню приходили і мої друзі. Хочу їх поіменно пригадати: Андрій Сенюк, Юра і Михайло Абрам’юки, Михайло Марчук, Володя Скидан, Василь Якубяк. Серед усіх нас найстаршим був Тарас Мартинюк (тепер владика Теодор), який початково був з нами постійно, а потім, коли поступив на науки до Кременця, у час канікул або відпустки. З ним я і розділив опісля дорогу монашого покликання, за що дякую Богові.
Отець Порфирій, збираючи нас разом, мало вірив в те, що хтось з нас стане монахом. Він часто з іронією повторював: «З гуцула монаха не буде». Та й зрештою, ніхто з нас так і серйозно не думав тоді про монашество. Ми тільки час від часу бавилися в монашество, намагаючись наслідувати когось з монахів, які тоді приїжджали до о. Порфирія. Просто наше життя проходило при церкві, при монастирі, бо нам тут було цікаво і добре.
Але, час ішов, а Бог в часі провадив свою місію спасіння, вибираючи кожного з нас як знаряддя у своїх батьківських руках.
Люди, які постійно приходили на Вечірню, особливо тета Параска звана Дерляковою, пильним оком спостерігала за усіма нами, намагаючись вгадати, хто ж з нас таки стане монахом. Та й ми з часом почали цікавитися про те, що потрібно для того, щоби стати монахом.
Це сьогодні є різні можливості пожити при монастирях, у інтернеті знайти інформацію. А у ті часи це було цілковито щось нове. І єдину певну інформацію можна було почерпнути тільки від монахів.
На перших порах я думав, що першою вимогою для того, щоб стати монахом, потрібно стати старим. А тому, я і надто не переймався, переконуючи себе, що мені ще далеко.
Та у скорому часі мої переконання впали як єрихонські мури. До Дори прибув до помочі о. Порфирію тоді отець, а тепер вже владика Йосиф Мілян. Своєю поставою і риторикою він захопив майже все село. Молодий, поставний, гарний, з чудовим голосом. Жінки, прости Господи, часто летіли до монастиря не так порозмовляти з Господом, як його побачити і почути. Вони і самі не могли повірити, що молодий, гарний і перспективний чоловік може стати монахом.
Зрештою, вони настільки не хотіли в це вірити, що навіть видумали одну історію, яку донині дехто з тих часів пам’ятає і з усмішкою згадує. Історія-легенда, автора якої не знаю до сих пір, полягала у тому, що насправді о. Йосиф був лікарем. І ось одного разу разом з жінкою і двома дітьми потрапив в страшну автокатастрофу. Жінка і діти загинули, а він з того горя, пішов в монастир.
Пригадую, що жінки з таким трепетом і сльозами на очах переповідали крадькома між собою цю історію, що я і сам на короткий час в неї повірив, доки Андрій Сенюк одного разу не перепитав о. Йосифа напряму про правдивість сієї оповідки.
Але, я знову відійшов від суті… Отож, коли о. Йосиф прийшов до Дори, він розпочав активну працю з дітьми і молоддю. На фоні тих часів це було чимось дуже новітнім. І ось, коли я довідався, що він все ж таки монах, який і молиться, і сміється, і жартує, і є людиною високого інтелекту, я зрозумів, що для того, щоб бути монахом, не потрібно бути старим. Молодий також може стати монахом. Саме у той час я почав вже серйозно думати про монастир.
Про дальше можна було б можна багато оповідати. Та, напевно, ще не настав час.
А сьогодні виповнилося 20 років, коли я в Дорі, разом з братом Мироном Уніятом отримав вічні обіти (схиму).
Прийняв їх з рук тогочасного Ігумена Студитів о. Севастіяна. Ніколи не забуду його науки. Він звернув увагу на те, що життя йде вперед. Одні женяться, другі народжуються, треті вмирають. Але, серед людей є і такі, які вибирають дорогу служіння Богу у монастирі. Він підкреслював, що це не є якась вища дорога християнського життя, тільки знаменна, бо уподібнюється в усьому до Христової дороги.
Цю науку я пам’ятаю до сих пір. Отець Порфирій, котрий був присутній на цій урочистості, ствердив остаточно, що він помилявся, коли казав, що з гуцула монаха не буде.
Багато чого можна і хочеться розповіти, але справді, ще не час..
Сьогодні для мене день подяки. Перше Богові, який мене покликав! Я Його дуже люблю, навіть тоді, коли падаю, я вірю і знаю, що Він поруч!
Він покликав мене з родини! Я дуже вдячний Богу за моїх батьків Анну і Василя, за мого брата Михася, за рідних і близьких, бо саме вони перші відкрили мене двері віри Христової та красу Церкви!
Велику вдячність складаю сьогодні саме о. Порфирію і о. Йосифу Міляну, бо вони обидва сформували у мені саме той образ монаха, яким живу до сьогодні!
Величезний вплив на моє покликання мала моя рідна Дора, а саме люди, з якими я разом роками молився Вечірню та ділив хліб життя. Особливо мило згадую мого першого сповідника о. Михаїла Косила – праведного і вірного мужа Церкви!
Мій характер сформували гори! Мені їх найважче покинути було! Без них я не можу! Тому, коли мені важко, я згадую їх! Бо саме краса вечірнього неба у Карпатах, ще колись, задалеко до того, як я прийшов до Церкви, відкрила мені красу Божого сотворіння, а через це Красу і Милосердя самого Бога!
І знову повторюся, що коли б Господь запропонував мені прожити життя заново, я багато чого в ньому змінив. Не змінив би тільки:
– родини, в якій народився; – країни, в якій народився; – монастир, в який вступив (але монастир з тим духом, який горів в Студитах напочатку 90-х років).
Comentários