Час війни приніс не тільки смерті, але й великі терпіння в багато українських сімей. Мені як священнику доводиться щоденно слухати безліч історій терпіння воїнів, батьків, матерів. Часом здається, що моя психіка дає збій, оскільки сила терпіння, які приходиться нести людям перевершує міру чаші.
Коли потрапляєш у місця, де війни немає і люди живуть спокійним життям, здається, що з нашим терпінням ми залишені тільки самі на себе. І в той момент руйнується усякі ідеали про демократію, людську солідарність і інші благородні чесноти, які часто можна почути у формі гасел з уст великих світу цього чи міжнародних організацій.
Людина, відколи живе не землі, шукає розв`язки або пояснення двох фундаментальних життєвих дилем – смерті і хвороби. Потужні фармацевтичні і косметологічні компанії вкладають чималі ресурси у пошук середників, які б могли затримати час молодості чи зменшити біль. І їхні пошуки мають певний успіх, але ще ніхто не віднайшов ліку на усі хвороби і смерть.
У світлі сказаного, терпіння здається бути найбільш жорстоким, незрозумілим і несправедливим. Мені доводилося не один раз бачити, як терпіння, особливо через хворобу, одних людей приводило до Бога, а інших відштовхувало. Тут можна зрозуміти як одних так і других. Будь яке терпіння, будь яка хвороба ставить перед людиною питання про сенс людського життя. Бо усі багатства і слава здаються бути дрібненькою піщиною супроти хвороби чи смерті, яка усе може забрати, в одну мить.
Звідки походить терпіння ? На це питання людство також шукає відповіді, відколи воно існує. Біблія дає нам досить чітку відповідь: терпіння є наслідком упадку людини. Того першого, який ми називаємо первородним гріхом. І хоче він змивається у Святій Тайні Хрещення і кожен з нас отримує ласку зватися дитиною Божою, то наслідки первородного гріха тяжіють на людині. Адже, з тих дарів, які людина отримала від Бога у раю і якого Він не забрав є свобідна воля. Чистий розум, чисте сумління і свобідна воля можуть творити великі дивні речі. І знову ж таки затьмарений розум, брудне сумління і свобідна воля можуть накоїти стільки лиха, що годі словами оповісти. Зрештою, ми це зараз маємо можливість бачити в часі війни.
Але, поряд з війною, яка триває в Україні зараз, є ще інша війна. Про неї тим, що ходять до церкви, досить часто нагадують збірки на лікування тої чи іншої людини. Мене особисто дуже проймає до глибини душі кожна збірка на лікування хворої дитини. Бо хто як не дитина є отим чистим сотворінням, про яких Христос каже, щоб не боронити їм приходити до Нього і що таких є Царство Небесне. Але, терплять і діти. І це найбільше болить, особливо батьків, які готове віддати все, що мають, аби тільки діти були здоровими.
Кожне терпіння несе в собі певну таємницю, яку не можна до кінця збагнути розумом. Лікар може поставити діагноз, запропонувати терапію, зменшити біль. Але в корені, жодне терпіння не має цілковитого логічного пояснення. Зрештою, сам Син Божий, який прийшов на землю, щоб спасти рід людський, мусів перейти через терпіння, хрест, смерть і воскресіння. І саме те останнє є отією єдиною надією людини.
Сьогодні я чисто випадково (хоча випадків не буває) зустрів дорогою одну молоду маму, якої дитина хворіє на страшну хворобу, що зветься раком. Вона колись ходила зі мною прощею до Унівської Лаври, а опісля ми перетнулися у Архиєпархії, оскільки вона прийшла за листом на збірку коштів на лікування дитини. Адже лікування онкологічні коштують страшенно дорого. На превеликий жаль, для одних хвороба є горем, для інших заробітком. Така сумна і страшна реальність.
Слухаючи її, як і багато інших матерів, хочеться випросити у Бога моментальне чудо для терплячої дитини. Але, я свідомий того, що не в змозі за інших нести хреста. Можу тільки допомогти чим зможу. Протягом мого життя шукав я різних способів допомогти людям у хворобі. Не знайшов, на разі, кращого від того, який мені дав сам Господь – помолитися і вислухати.
Біль кричить! Кричить устами людини. Пригадуються мені слова Апостола Павла з Листа до Римлян: «Браття, знаємо, що все сотворіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках. (…) ми самі в собі стогнемо, очікуючи усиновлення, визволення нашого тіла, бо ми надією спаслися. Надія, яку хто бачить, не надія; бо коли хто що бачить, чого ж тоді надіятись? Якже ми надіємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало. Так само й Дух помагає нам у немочі нашій. Про що бо нам молитися, як слід не знаємо; та сам Дух заступається за нас стогонами не мовними. Той же, хто вивідує серця, знає, яке бажання Духа і що він заступається за святих згідно з Божою волею» (8,22-27).
Серед біблійних постатей, яких зустрічаємо на Хресній дорозі є різні: Мати Христа – Марія, Марія Магдалина, Вероніка, Симон Киринейський і багато інших. Але було багато інших, які просто спостерігали, очікували, що буде дальше, розпинали, ділили одіж. Здається, так багато у світі змінилося, але людина залишилася такою самою! Від зневіри до віри провадить людину Бог, але, досить часто, рукою іншої небайдужої людини.
Найголовніше у будь якому людському терпінні, яке ми бачимо – не зневіритися, не збайдужіти, бо зневіра і байдужість вбиває. Вбиває тих, які є байдужими! Байдужість вбиває сенс і ціль життя та провадить до зневіри! А допомога, або навіть звичайне співчуття дає людині сили йти далі.
Коли це пишу, пригадуються мені слова знаного польського священника Яна Твардовського, який темі співчуття присвятив свій короткий вірш, який звучить так:
"Ви прийшли до мене,
а я не знаю, що вам сказати.
Дозвольте сісти
і біля вас посидіти".
Боже, у великих терпіннях мого Народу, подай нам ласку, щоби ми не збайдужіли і не зневірилися!
Commenti