Вступ
Зрозуміти митрополита Андрея Шептицького, його погляди, плани та ідеї, сутність його особи, а особливо його роль в Церкві та суспільстві на тлі епохи, в яку він жив та діяв, неможливо без вивчення його епістолярної спадщини. А вона є надзвичайно багатою як щодо обсягу, так і щодо змісту. Проте, на превеликий жаль, вона й досі перебуває у затінках архівних фондів і є відомою тільки незначній кількості дослідників, які заглядають до неї, вивчаючи той чи той аспект життя та діяльності цього великого провідника на церковній і народній ниві. Труднощів додає ще й той факт, що вона розкидана по різних архівах світу, адже митрополит Андрей належав до багатогранних постатей, а отже, й його листування було відповідним.
У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (надалі – ЦДІАУЛ), які мають стосунок до життя і діяльності митрополита Андрея Шептицького, левова частка матеріалів – це саме. Спектр адресатів, які зверталися до нього у різних справах справді вражає. Свої турботи і любов йому виявляли діти-сироти, молодь, представники церковних громад майже з усього світу, інтелігенція, політики, дипломати, то та ін. На особливу увагу заслуговує кореспонденція, яка надходила до митрополита Андрея від тогочасних церковних єрархів, особливо греко-католицької Церкви. Вона проливає багато світла не тільки на характер відносин між ними і Митрополитом, але й допомагає краще зрозуміти певні церковні і суспільні події.
Переглядаючи листування тогочасних церковних єрархів з митрополитом Андреєм, мою увагу привернула справа, яка мала як особливе оформлення, так і напис. Листи, які у ній зберігаються, були поміщені у великий темно-коричневий конверт з цупкого паперу. На самому ж конверті чітко виднівся напис латинською мовою, виведенийрукою Митрополита: «Episcopus Dionisius Nijaradi. Amicus meus optimus. 10/3/[1]926», – що у перекладі означає: «Єпископ Діонізій Няраді. Мій найкращий приятель. 10/3/[1]926».
Такі слова митрополита Андрея щодо єпископа Крижевецького свідчать про багато що. Зокрема, вони дають чітко зрозуміти, що Діонізій Няраді мав його надзвичайно велику довіру. На таку пряму і щиру письмову характеристику щодо когось зі сторонніх осіб, себто поза рідними, з боку митрополита Андрея мені ніколи не доводилося натрапляти у праці з архівними документами. Вже сам цей факт спонукає до того, щоби більш докладно приглянутися як до самої постаті єпископа Діонізія Няраді, так і до його листування з Митрополитом. Спочатку, однак, звернімося до його біографічному нарису.
1. Біографічний нарис владики Діонізія Няраді (1874-1940 рр.)
Діонізій Няраді народився 10 жовтня 1874 р. в селі Руський Керестур, що належало до Австро-Угорської імперії (нині територія Сербії). Переважна більшість жителів цього села були переселенцями з Закарпаття та Пряшівщини. У сім’ї, в якій народився майбутній єпископ, було п’ятеро дітей, серед яких Діонізій був найстаршим. Батько, який був дяком та сільським вчителем, з усіх сил старався якнайкраще виховати своїх дітей.
Найстарший син змалку прислуговував у церкві, а згодом і сам обрав шлях священничого служіння. Здобувши початкову освіту, вступив до духовної семінарії в Зегребі. Опісля продовжив богословські студії в Загребському університеті на богословському факультеті, які завершив здобуттям наукового ступеня доктора богословських наук.
1 січня 1899 р. прийняв єрейські свячення та був скерований на служіння до греко-католицької громади у містечку Шид, що на території Воєводини (Сербія). Та вже наприкінці цього ж року був призначений префектом, а у 1902 р. ректором Загребської духовної семінарії.
5 грудня 1914 р. Папа Венедикт XV призначив о. Діонізія Няраді єпископом-помічником Крижевецької єпархії та титулярним єпископом Абіли Лісанської. Єпископська хіротонія відбулася 9 січня 1915 р.
У зв’язку з резиґнацією з уряду правлячого єпископа Юлія Дрогобецького 22 квітня 1920 р. владика Діонізій Няраді був призначений єпископом Крижевецької греко-католицької єпархії.
Служіння владики Діонізія припало на досить непрості часи з огляду церковно-політичних відносин. Насамперед це було пов’язано з перерозподілом земель після упадку Австро-Угорської імперії. На тій їх частині, яка потрапила до першої Чехословацької республіки (1918-1938 рр.), проживало багато греко-католиків, які були підпорядковані єпископу Пряшівському. На той час ним був владика Штефан Новак (1879-1932), який у своїй діяльності він був мадярофілом. У жовтні 1918 р., з огляду на нову політичну ситуацію, він був змушений покинути єпископський престол у Пряшеві та втікати до Угорщини, після чого Пряшівська єпархія перейшла в управління Генерального вікарія о. Мікулаша Руснака, який провадив нею аж до 1922 р.
27 жовтня 1922 р. Апостольський Престол, зважаючи на душпастирські та адміністративні потреби, призначає до Пряшівської греко-католицької єпархії Апостольського Адміністратора, яким став єпископ Крижевецький Діонізій Няраді. За цей час він здобув великі симпатії як серед народу так серед священників. У ролі Апостольського Адміністратора він починає активно працювати над релігійним просвітництвом, видаючи різного роду літературу, адміністративно упорядковує єпархію, підносить на належний рівець формацію у духовній семінарії.
Однак не бракувало й труднощів на новому місці служіння владики Діонізія, що походили передовсім зі священничого середовища, яке за політичними уподобаннями ділилося на русинське, русофільське і мадярофільське. Частина духовенства закидала владиці Діонізію надмірне українофільство, зокрема через те, що частину семінаристів Пряшівської семінарії він висилав на формацію до Львівської духовної семінарії, а також через надзвичайно тісні контакти з Галичиною.
Мотивуючи тим, що неможливо вправно провадити одночасно двома єпархіями, 14 вересня 1926 р. владика Діонізій Няраді подає до Апостольської Столиці прохання про звільнення його з уряду Апостольського Адміністратора. Це прохання було прийняте, а новим Апостольським Адміністратором, а згодом і правлячим єпископом Пряшівської єпархії став владика Павло Гойдич, ЧСВВ (1888-1960 рр.). Передавши справи новому Апостольському Адміністраторові, владика Діонізій повернувся до своєї рідної Крижевецької єпархії.
Проте й після повернення, йому не судилося спокійне життя. Зі зміною політичних обставин, змінювалося і церковне життя. На фоні політичної кризи у Чехословацькій республіці Празький парламент прийняв закон про автономію Карпатської України. Першим прем’єром її став посол Андрій Бровдій, який через надто тісні зв’язки був усунений, а на його місце 26 жовтня 1938 р. було призначено монсеньйора о. Августина Волошина. За твердженням відомого історика Церкви на Закарпатті о. А. Пекара, ЧСВВ, під час благодарного молебню, владика Олександр Стойка, єпископ Мукачівський, назвав о. Августина «батьком народу».
Однак невдовзі наступні політичні зміни внесли свої корективи у життя Церкви на Закарпатті. 2 листопада 1938 р. Віденський арбітраж вирішив передати Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево, Берегово, Чоп та іншими населеними пунктами. Внаслідок такого поділу єпископ Мукачівський разом з Курією та 35 парафіями залишився по один бік кордону, а 280 парафій разом зі священниками і вірними – по другий.
З огляду на це Апостольська Столиця, погодивши це з владикою Олександром Стойкою, призначила 15 листопада 1938 р. ординарія Крижевецького Діонізія Няраді Апостольським візитатором тієї частини Мукачівської єпархії, яка перебувала під юрисдикцією Карпатської України з осідком у Хусті.
19 листопада 1938 р. на поштовій відкритці з Рима, адресованій митрополиту Андрею, владика Діонізій пише такі слова: «Пересилаю ще раз поздоровлення з гробів св. Петра і Павла з благословом св. Отця підписаний обтягарований з новим хрестом Апост[ольського]. Ординарія і дочасного Администр[атора]. Подкарпатьскої України і смиренно просить о поміч з молитвами!». Отримавши її, Митрополит внизу власноруч написав: «Дістав сю історичну картку 24/XI [19]38. Відписав 25/XI [19]38 † Андрей».
До Хуста, нової єпископської столиці, владика Діонізій прибув 29 листопада 1938 р., а вже 4 грудня того ж року обійняв управу тією частиною Мукачівської єпархії, яка залишилася поза межами Угорщини. «Благовісник» від 1939 р. у ч. 1-2 описує бурхливу і піднесену радість народу з нагоди приїзду нового владики такими словами: «Того дня цілий Хуст, церковні й політичні власті та всі українські корпорації, одушевленно витали першого й найдостойнішого Владику Карпатської України» (С. 9).
З перших днів своєї діяльності новопризначений Апостольський візитатор, який був наділений правами Апостольського Адміністратора, взявся до упорядкування єпархіальних структур. Для цього він часто скликав конференції деканів, займався соціальною та культурно-просвітницькою роботою. Частину семінаристів відкликав з Ужгородської семінарії і тимчасово вислав на навчання до Олумовців. Для того, щоб об’єднати між собою духовенство, владика Няраді заснував «Товариство греко-католицьких священників», а також почав видавати «Вісник Мукачівської Єпархії в Чехословацькій Республіці» та «Благовісник», редактором якого став монах-поет о. Севастіян Сабол, ЧСВВ.
А коли церковне життя в Карпатській Україні увійшло у спокійне русло, мадярський уряд вирішив внести неспокій у тій частині Мукачівської єпархії, яка перебувала від владою Угорщини. Зробив він це таким чином, що пробував повернути на єпископський престол в Ужгороді попереднього єпископа Антонія (Антала) Паппа та замінити ним правлячого єпископа Олександра Стойку. Для цього, однак, найперше слід було знайти привід, щоб його усунути.
І такий привід було знайдено. Проти єпископа Олександра було започатковано церковний судовий процес за зверненням Степана Фенцика, якого той суспендував за непослух. В результаті процесу єпископ Стойка був змушений відкликати усі накладені церковні кари та прибути до Рима, де вже провадилися перемовини про передачу Мукачівського єпископського престолу Антонію Паппу.
Можливо, задумане вдалося б здійснити, якби не той факт, що 16 березня 1939 р. мадярські війська окупували Карпатську Україну. Єпископську палату в Хусті було обставлено військом, а самого єпископа Діонізія Няраді було вивезено до Апостольської Нунціатури в Будапешті. Після короткого перебування там, нунцій порадив йому повертатися до Крижевецької єпархії, що він і зробив. Апостольський Престол натомість повернув повноваження владики Олександра Стойки над цілою Мукачівською єпархією.
Повернувшись до Крижевецької єпархії владика Діонізій Няраді продовжував свою діяльність. Помер 14 квітня 1940 р., у віці 65 років,за досить загадкових обставин в часі канонічної візитації греко-католицької парафії в Мрзло Полє (Словенія). У пам’яті багатьох залишився надзвичайно ревним пастирем та великим і вірним приятелем митрополита Андрея Шептицького.
2. Опис і систематизація архівної кореспонденції
В архівних фондах ЦДІАУЛ зберігаються дві справи, які охоплюють все листування Діонізія Няраді з митрополитом Андреєм Шептицьким. Обидві становлять частину знаного фонду № 358, який у архівному каталозі має назву: «Шептицький Андрей (Роман-Марія-Олександр, 1865-1944), граф, митрополит Галицький греко-католицької Церкви, архієпископ Львівський, єпископ Кам’янець-Подільський, культурний і церковний діяч, меценат, дійсний член НТШ».
Перша частина кореспонденції між митрополитом Андреєм і Діонізієм Няраді зберігається в описі № 2 згаданого фонду у справі № 92. Сама ж справа має назву: «Листування єпископа Няраді Діонізія із Загребу до Шептицького А.». Це листування охоплює період від 1902 р., коли отець Діонізій Няраді став ректором Загребської духовної семінарії, маючи всього 28 років життя, і завершується 1913 р. Якщо бути більш точним, то перший лист з цієї збірки датований 25 вересня 1902 р., а останній – 20 квітня 1913 р. Іншими словами, у цій архівній справі міститься листування ще не єпископа, а отця Діонізія Няраді з митрополитом Андреєм Шептицьким, оскільки лише роком пізніше, 5 грудня 1914 р., папа Венедикт XV іменував його титулярним єпископом Абіли Лісанійської та єпископом-помічником Крижевецької єпархії.
Друга частина кореспонденції Діонізія Няраді з митрополитом Андреєм Шептицьким, яка є головним предметом цього дослідження, зберігається у тому ж таки згадуваному фонді № 358, опис № 1, справа № 161. У архівному каталозі справа має назву: «Листи Крижевацького єпископа Няраді Д. до Шептицького А.». Кореспонденція охоплює 181 аркушів, на яких міститься 120 листів до митрополита Андрея від Діонізія Няраді, написаних вже коли він був єпископом.
У згаданій справі зберігаються також листи, які єпископ Крижевецький адресував іншим людям, а також такі, які були адресовані митрополиту Андрею іншими особами. Мабуть, вони потрапили сюди випадково під час каталогізації. І хоча вони не є предметом нашого дослідження, вважаю, що методологічно правильним буде назвати їх. Ними є:
1) листи єпископа Діонізія Няраді адресовані о. ігумену Климентію Шептицькому (аркуші № 11 і 119);
2) листи митрополита Андрея до єпископа Діонізія Няраді у справі уділення нижчих свячень двом студентам богословії з Львівської архиєпархії - Банаху Григорію і Максимцеві Василеві, які навчаються в духовній семінарії в Оломовцу (аркуші № 25 і 26);
3) листи ректора Папської колегії св. священномученика Йосафата в Римі о. Діонізія Головецького (1885-1961 рр.) до митрополита Андрея (аркуші № 82, 85, 96, 103);
4) лист о. Діонізія Головецького до о. Діонізія Ткачука (1867-1944 рр.), протоконсультора і візитатора Провінції ЧСВВ в Галичині (аркуш № 74);
5) лист єпископа Францішка Каревіча (1861-1945 рр.) [Franciszek Karewicz, єпископ Жмудський (1914-1926 рр.), титулярний архієпископ Скитополіс (1926-1945 рр.)] до митрополита Андрея (аркуш № 87);
6) листи єпископа Діонізія Няраді до ігуменії Сестер Василіянок, однак без вказування особових даних (аркуші № 145 і 161);
7) телеграми владики Діонізія Няраді до митрополита Андрея (аркуші № 177, 178, 179, 180).
Очевидно, що збірку листів єпископа Крижевецького, про яку ведемо мову, не можна вважати повною, тобто такою, що представляє весь спектр їхнього листування. Проте вона дає зрозуміти характер їхніх надзвичайно довірливих приятельських відносин. З цієї точки зору цікавою є періодичність листування, а також географія їх написання, яка також свідчить про велику пастирську та життєву активність владики Діонізія Няраді. Ось, як вся ця картина виглядає у таблиці:
Що ж до класифікації листування владики Діонізія Няраді з митрополитом Андреєм, яке міститься у фонді № 358, опис № 1, справа № 161, то воно є мішаним - приватне і офіційне дуже сильно переплітається. Функціональність листів є також різною. У них знаходимо повідомлення, прохання, звернення, пропозиції, нагадування, запити, попередження тощо. Усе це назагал вказує на характер надзвичайно довірливих взаємин поміж церковними єрархами, про що вже згадувалося раніше.
Майже усі листи написані від руки українською мовою з певними діалектичними вставками, що були характерні тогочасним українським поселенцям у Хорватії. Почерк листів є доволі читабельним. Їх автора характеризує чіткість у висловлюванні думки, а також стислість мови. Коли ж трапляються надто розлогі листи, то видно, що автор писав їх у емоційному пориві. Матеріалом для написання листів для єпископа Крижевецького служили як офіційні бланки та і звичайний папір, що був під рукою.
У своїх листа владика Діонізій Няраді використовує один символ, який добре розумів його адресат. Мова про знак «⁒ Verbalis». Він означав, що автор листа не хоче викладати усієї інформації на письмі, але перекаже її адресатові при першій можливій зустрічі. Зрештою, перечитуючи деякі листи, можна зауважити, що Крижевецький єпископ обережний у висловлюваннях на певні теми. Мабуть, це було пов’язане з його побоюванням, що лист може потрапити у невідповідні руки.
(Продовження у другій частині)
Comments