В часі моїх студій в бібліотеці Митрополичої Духовної Семінарії в Любліні (а це був період від 1994 до 2000 року) до моїх рук потрапила старенька вже частково протерта брошурка про моє рідне село Дору. І назву вона мала таку, яка мене відразу захопила і спонукала бути гордим (у доброму значенні цього слова) з того, що я є родом з Дори. Називалася вона «Дора – село, яких мало». Тоді я тримав її у руках як якусь найдорожчу перлу, а сьогодні її можна знайти у електронному варіанті[1].
Прочитавши її, я довший час ходив піднесений на дусі з того, що прочитав. Але, згодом пам’ять про цю книжечка у мене зів’яла, оскільки місія, яка на той час стояла переді мною розходилася з моїми етнографічними зацікавленнями. Повернувся я до неї десь два роки тому, в часі повномасштабної війни, коли потрібно було час від часу переключити свою увагу на хоча б якийсь відпочинок він незмірного потоку різних новин з фронту.
Саме тоді я взявся за переклад цієї книжечки з надією, що стане вона для дітей та молоді сьогоднішньої Дори певною заохотою для досліджень власних корінь та стимулом само ідентифікації. Щоб ідучи у великі світи наша молодь не стидалася признаватися не тільки до своєї великої батьківщини – України, але і до своєї маленької батьківщини – мальовничого села Дора.
Однак, щоб читання цієї книжечки було більш захоплюючим і зрозумілим, я вирішив коротко її представити, як також історичний контекст, у якому вона була написана.
Книжечка у форматі брошури під назвою «Дора – село, яких мало» вийшла друком у 1856 році в маленькому польському містечку Бохня (Bochnia). Вона знаходиться між Краковом і Новим Сончем. Побачила вона світ у друкарні відомого на той час польського друкаря, письменника, видавця книг Вавжиньця Піша (1801-1875)[2]. Тут виходили друком маленькі книжечки і брошури різними мовами. А оскільки їх ціна була спроможною для населення, вони втішалися великою популярністю. Книжечка про Дору коштувала на той час 2 крейцери, що у ціні рівняються сьогоднішнім 50 гривням.
Автор цієї брошурки бажав залишитися майже анонімним, оскільки підписався тільки літерами «S.M.B.», які, мабуть, є ініціалами його прізвища, імені та по-батькові. У стилі історичного оповідання від змальовує Дору як ідеальне село на Гуцульщині. Не підлягає сумніву, що автор неодноразово бував у нашому селі, оскільки достеменно володіє географічними і топографічними даними. Хто з дорян прочитає цю розповідь, відразу зрозуміє, які місцини села Дора автор оспівує у своєму творі.
Сценарій оповідання
Оповідання «Дора – село, яких мало» розповідає про подорож мешканця Горлиць, поміщика Міхала Гавлінського, який через важку хворобу вирушає до гуцульського села Дора в Карпатах для лікування цілющою овечою сироваткою (жентицею).
Протягом своєї подорожі він разом зі своїм відданим слугою фірманом Андрієм стикається з місцевими людьми, пізнаючи їхню глибоку побожність, чесність і моральність, на противагу духовному занепаду в інших регіонах. Гавлінський знаходить у Дорі не лише зцілення для тіла, але й духовне піднесення, що змушує його задуматися над чеснотами, які втратила сучасна людина. Через різноманітні зустрічі з місцевими мешканцями, гуцулом-довгожителем, а також через особисті зміни фірмана Андрія, сюжет розкриває ідею повернення до прадавніх чеснот і життя за Божими законами.
Головні герої:
1. Міхал Гавлінський – мешканець міста Горлиці, хворий, який шукає зцілення у селі Дора. Це розумний, віруючий чоловік, який цінує праведність, чесність і духовність.
2. Андрій – слуга і фірман Гавлінського. Простий, щирий чоловік, який через зустріч з добрими людьми в Дорі та духовні бесіди переживає немовби моральну переміну.
3. Війт Дори – гуцул, голова села, надзвичайно порядна, богобоязлива людина, яка уособлює ідеал чесності та гостинності місцевих жителів.
4. Гуцул-довгожитель – чоловік віком 110 років, який вражає Гавлінського своєю мудрістю, здоров'ям і життєлюбством, розкриваючи секрети довголіття і праведного життя.
Центральна ідея:
Оповідання підкреслює контраст між праведним життям мешканців Дори та занепадом моральних цінностей у інших місцях. Головна думка – заклик до повернення до віри, чесності, і праведного способу життя, які здатні змінити людину та суспільство на краще.
Головні ж посили історичного оповідання про Дору, про яке ведемо мову, можна представити наступним чином:
1. Ідеалізований образ Дори
Автор змальовує Дору як унікальне місце, де збереглися давні традиції, моральність і релігійність. Це село відрізняється від інших тим, що його мешканці не піддалися згубним впливам сучасного їм світу. Вони живуть за Божими заповідями, уникають пияцтва, шахрайства та злодійства, а також відзначаються гостинністю, добротою та чесністю.
2. Портрет мешканців Дори
Глибоко релігійні:
Селяни бояться Бога, живуть у постійній молитві, дотримуються церковних традицій. Їхня побожність контрастує із моральним занепадом в інших місцевостях, які автор описує як сповнені гріховності та бездуховності.
Тверезі і чесні:
Автор наголошує, що у Дорі немає пияцтва. Селяни не п’ють, не піддаються хабарництву й обману. Наприклад, у них навіть не виникає думки долити води до сироватки (жентиці), щоб більше заробити.
Працьовиті і люблять порядок:
Жінки старанні й працьовиті, вони не лише ведуть домашнє господарство, а й допомагають чоловікам. Усі мешканці живуть у чистоті та порядку.
Гостинні і послужливі:
Приїжджі можуть знайти в селі притулок і допомогу. Всі мешканці виявляють повагу один до одного та до чужинців.
Зберігають гуцульську самобутність:
Село Дора населене гуцулами, які зберегли свою культуру, традиції та одяг. Автор звертає увагу на їхню фізичну силу, охайність та особливий стиль життя.
3. Контраст між Дорою та іншими місцевостями
В оповіданні чітко простежується протиставлення Дори іншим селам і містечкам Галичини, де, на думку автора, панує занепад моралі: люди там нечесні, корумповані, пиячать і нехтують заповідями Божими.
У Дорі ж все інакше – люди бережуть свою духовність, уникають гріха, живуть у злагоді з природою і традиціями.
4. Символізм Дори
Дора в цьому творі виступає не просто селом, а ідеалом сільського життя, своєрідною утопією для автора. Вона показана як місце, де можливе повернення до праведного життя, відновлення чесності, чистоти та духовності. Автор мріє, щоб такі села існували не тільки в Галичині, а й у всій Польщі та Русі.
Отже, підсумовуючи, слід сказати, що оповідання «Дора – село, яких мало» — це не лише етнографічний опис гуцульського села, а й ідеалізована катехиза про духовні цінності, що мають бути основою суспільного життя. Його автор створює романтизований образ Дори як приклад того, якими повинні бути люди: чесними, побожними, працьовитими, гостинними. Таким чином, Дора стає уособленням ідеального суспільства, яке автор протиставляє грішному світові.
Після такого представлення, запрошую зацікавлених читачів ознайомитися з українським перекладом оповідання «Дора – село, яких мало», який, мабуть, публікується вперше.
ДОРА СЕЛО, ЯКИХ МАЛО
—
ОПОВІДАННЯ
Автор S. M. B.
†
Цей невеличкий твір містить правдивий опис як звичаїв мешканців Дори, так і дрібних подій, що справді там відбувалися.
Автор щиро описав це, бажаючи, щоб усі знали, що в одному куточку нашого краю є село, в якому люди зберегли звичаї своїх батьків, де побожний, тверезий народ зберіг свій первісний характер.
Бо наш народ у давні часи вирізнявся страхом Божим і любов'ю до Бога та ближнього; щирість, сердечність, гостинність були йому притаманні, що робило його доступним для бідних і втомлених мандрівників, які знаходили у хаті селянина притулок, підтримку та втіху.
Сьогодні бідний народ забув своє минуле, забув Бога, порушив Його святі заповіді.
Нехай би він піднявся зі свого падіння і з'єднався з небом думкою, серцем і вчинками!
—
Під високу гору їхав двокінний віз. Молодий парубок-фірман часто махав батогом, бо коні, втомлені дорогою, ледве могли йти. На добре встеленому возі сидів блідий, жовтуватий чоловік; видно було, що він хворий, часто підпирався рукою, то знову лягав, бо його постійно мучив кашель, від якого він зовсім знесилювався.
— Шкода, — озвався фірман, — що ми не зупинилися в тому містечку, що минули під горою; пан би вже міг зручно відпочити, а до того села далеко — якщо так постійно буде гірська дорога, то й до ночі не доїдемо.
— Мені радили не зупинятися в Делятині, — відповів міщанин; — кажуть, що овеча сироватка, яку звуть жентицею, і яка так корисна для слабих на груди, найкраща у селі Дора, бо там вона чиста, справжня, без домішки води, там нема випадку, щоб селянин обдурив приїжджого, а в містечку Делятині вже нема такої чесності. Там уже й викрутаси знайти неважко, бо там люди жадібні, зіпсовані, немає щирості.
— Чи далеко до села? — запитав подорожній горянина, що спускався з гори, ведучи гуцульського коня, на якому з обох боків висіли видовжені барильця.
— За горою, — відповів руською (українською – ред.) мовою горянин.
— А що ви маєте в тих барильцях ? — спитав міщанин.
— Овечу бриндзю, — відповів горянин.
— О, — сказав фірман Андрій, — що то за коники ті гуцульські малі! А які сильні та кремезні, які тяжкі вантажі носять, а не втомлюються, як наші.
— Чи зауважив Пан, яка різниця в одязі горянина й наших полотняних сорочках? Подобаються мені тутешні люди — ставні, красиві, ці сокирки на плечах, ці чорні капелюхи, що формою ніби схожі на наші солом’яні, такі ж круглі, але зовсім інші, здаються наче з сукна; гарні широкі шкіряні пояси, набиті ґудзиками, і короткі гуні з грубого сукна, закинуті на плечі. Пан, певно, цього всього не зауважив, бо зійшов у містечку з воза, щоб розпитати, де краще зупинитися. А я від коней не відходив і постійно дивився на тих горян, яких багато до містечка прийшло.
— А як же ти з ними розмовляв, Андрію? Ти ж такий балакучий, напевно зачепив не одного?
— Пане! Зараз усе розкажу, що й як говорив. Коні наші втомилися, треба їм дати відпочити. Тут рівний шматочок, колеса не покотяться, зупинимося трохи, а я тим часом вам розповім.
— Уявіть собі, Пане, що коли я щось запитаю горян, то вони мене не розуміють, а я їх. Бо та їхня руська мова (тобто українська – ред.) подібна до нашої (мається на увазі польської – ред.), але все-таки не та сама. Поясніть мені, як таке може бути, бо я цього не розумію, а як почну думати, то в голові плутається.
— Бо і русини, і поляки, і чехи, і шльонзаки походять від одного слов’янського народу, — відповів панові Андрій.
— Звідти й мови мають подібні, хоча кожне з цих окремих племен має свою рідну мову. Чи забув ти, Андрію? Я вже тобі це пояснював, коли з тобою їздив до Шльонська кілька років тому по дриліх і полотно.
— Уже й забув, — відповів Андрій. — Бо в мене розум призабудьковатий, якщо щось треба запам’ятати, але зате, Пане, я страшенно вправний, будь-яку справу виконую досконало, хоч трапляється, що й розіб’ю, що несу, або зламаю, що лагоджу, а як мене Пан куди пошле, то мало не кричу собі у вухо, щоб зрозуміти, що маю робити. Але в вогонь би за Паном пішов, аби лиш бути корисним.
— Знаю я твою прихильність, Андрію, — сказав міщанин. — Немає в тебе гострого розуму, хоч ти трохи зарозумілий, але що мене до тебе прив’язує, то це твоя щирість, сумлінність. Бо навіть у дрібницях ти не обдуриш на крейцер, не збрешеш ніколи. Одним словом, ти найчесніший слуга і правдивий християнин, за це тебе Бог нагородить, може в цьому житті, а певно — у майбутньому.
Андрій зняв шапку і низько вклонився.
— І Панові нехай Бог заплатить! Бо служити господарям, яким важливо спасіння душі слуг, що самі схиляють до побожності, посилають до церкви, до сповіді, заохочують до добрих вчинків, то людина не спокуситься на порушення Божих заповідей, бо завжди їх пам’ятає. А ж Бог двічі наказав не красти і не жадати чужого. Пане! Я бриджуся шахрайством! Мої батьки мене б зреклися, якби я хоч найменшу річ чужу взяв. Мати мені казала, що за крайцар, як за золоті гори, відповідатиму перед судом Божим. Мати моя небожка, хай Господь прийме її душу, була побожна й добра господиня.
І Андрій рукавом від свити втер сльозу з ока. Пан його, бажаючи перервати сумні думки, запитав його:
— А що, Андрію, ти мав мені розповісти про тих горян, а сам мовчиш. Скажи ж мені, як то було?
— Отже, кажу вам, Пане, що зійшлося кілька горян. Я на одного гукнув, щоб підійшов до мене, бо я від коней відійти не можу, але він, мабуть, глухий був, бо навіть не поворухнувся. Двоє стали навпроти мене і так приглядалися до мене, ніби я не був такою людиною, як вони; але я страшенно хотів дізнатися, чому вони носять такі павині пера при капелюхах, і запитав їх про це, а вони, знаєте що, відповіли мені, як німі, аж я вже сердитися почав — але й то нічого не допомогло.
По ринку в Делятині ходило чимало жінок-горянок, які продавали овечу бриндзю. Сорочки в них були вишиті червоним на плечах, намиста було безліч, а на останньому разку висів такий жовтий, круглий медальйон, ніби монета. А коротко вони вдягаються і не загортаються в полотнище, як у нас, рантухами. Як почали вони сходитися на торг, то я аж здивувався, що стільки було різного люду, якого я зроду не бачив, аж шапка з голови спала. Почав я рукою махати до горян, хотів з ними розмовляти знаками. Вони оточили мене, сміялися і дивилися, як на дурного, що розум втрачає, а ж ви знаєте, Пане, що я в нашому містечку за мудрого вважаюсь; не знав я, як тут з-поміж них вибратися.
Аж тут іде священик і звертається до мене по-польськи:
— Чого ти хочеш, мій друже?
Як я підскочу, як почну йому ноги обіймати, так я зрадів, що почув цю мою рідну польську мову, яку я єдину на світі розумію, а я ж її не чув уже стільки неділь, бо як Пан так довго хворів у дорозі, то ми вже стільки часу на Русі.
— О мій добродію, — закричав я, — звідки ж ви тут взялися? Як же я вами зрадів, ніхто тут до мене не озвався, аж плакати хочеться, так мене, сам не знаю чому, за серце стиснуло.
А добродій на це:
— Кожному солодка рідна мова. Ти скучив за своїми, то тобі, чоловіче, і весело, і сумно разом стало, коли мене почув. Я також приїхав сюди лікуватися від болю в грудях і оселився в Делятині, але мені тут недобре — прагну перебратися до Дори. Село це неабияке, мало подібних до нього. Там мешканці наче ближчі до Бога: побожні, чесні; брехні, облуди, ошуканства не знають, люблять Бога й ближніх, там би я хотів між ними жити й померти.
— А чому ж не серед нас, добродію? — запитав я, низько вклоняючись.
— Тому, мій друже, — відповів священик, — що в цьому селі народ не зіпсований, Слово Боже приймає до серця, слухає своїх пастирів, нізащо не відступить від Божих заповідей, згубних звичок не знає; а злий дух не має до них доступу, бо з презирством відкидають усі його спокуси й нашіптування.
— Ой, то правда, духовний Отче, що у нас не так.
— У нас, навпаки, — продовжував Добродій, — голос пастирів марний, безбожність перемогла, заповіді й науки Христа Господа пішли в забуття, огидні звички проклять, облуди, хитрості, пияцтва, нечистоти, жадібності заплямували серце народу. Тут у цьому селі не знають пияцтва, а в нас так порушують обітниці стриманості, ніби навмисне вирішили працювати не для Бога, а для злого духа, не на спасіння, а на своє засудження, так, що священик, який любить своїх овечок, працює без спочинку, навчає, застерігає, але марно, і здоров’я своє втратить, бо люди не хочуть виправлятися й не слухають спасенних порад своїх пастирів, яким сам Бог доручив керувати ними.
Тут я стояв перед Добродієм як укопаний. Проникли в мою душу ці його слова, які я, поки житиму, не забуду. Такий мене жаль охопив, що аж серце стислося, і скажу вам, що відтоді я ніби дивом змінився на краще. Гріх мені став огидним, а на кожного я тепер дивлюся милосердним оком. Я, що був досить різкий у словах і не раз лаявся, тепер ніби з мене злий дух вилетів, так мені Добродій скрушив серце і до добрих думок схилив.
— Що ви на це скажете? Чому лише тут я звернув увагу на те, що не раз чув і вдома, і в церкві?
— Це Божа ласка над тобою, — відповів Михайло Ґавлінський: так звали того міщанина, що їхав з Горлиць.
— З тебе, Андрію, вийшла б добра людина, якби не ті погані слова, до яких ти так звик, що є великою образою Бога, що я завжди так засуджую в моїй прислузі; бо в мене вдома все по-старому — немає прикладу безбожності чи проклять. Борони мене, Боже, від цієї пошесті, що відганяє Боже благословення.
Я тепер так занепав здоров'ям, що смерть майже бачу перед очима. За ласкою Господа Бога і з Його поміччю, мені нема чого боятися, бо я веду дім, як колись, звичаєм предків, за прикладом батьків, жив не хвалячись, з усіма в згоді, любові та Божому страху.
— То ж за вас і молиться не один, щоб ви довго жили; а я перший, — відповів Андрій, знімаючи шапку.
— Дай тобі Боже, — тихо відповів Ґавлінський.
Ось і село Дора, таке нами бажане; коні, відпочивши й наївшись сіна, бігли краще, тепер потрібно лише спитати про помешкання війта. У нього ми отримаємо ночівлю, а якщо не зможе нас надалі розмістити, то пошукаємо біля хати якусь зручну кімнатку для мене, бо почуваюся все слабшим.
Під не однією хатою зупинялися, питаючи про війта, аж нарешті доїхали до нього, аж вже добре стемніло.
Вийшов горянин середніх літ з високим чолом, чорними очима, смаглявий на обличчі, з приємною усмішкою. Привіталися спочатку похвалою Христа Господа; русини кажуть: «Слава Богу».
З війтом легше було порозумітися, він трохи розмовляв польською. У війську пробув кілька років, був дуже кмітливий, трохи побачив світу, але нічим не зіпсувався, бо боявся і любив Бога. В його хаті була охайна, окрема, велика кімната, але вже замовлена для однієї слабкої пані, що з дочкою, також хворою, мала приїхати. Війт узяв від неї наперед завдаток, тому лише на одну ніч міг приїжджого міщанина прихистити.
Подвір'я перед хатою було чисто заметене, господарські будівлі стояли по один і другий бік; вигрібна яма (виходок, туалет – ред.) була глибоко за стайнею, її не було видно з подвір'я; приємно було дивитися на це чисте й охайне житло працелюбного чоловіка, що підтверджувало давнє прислів'я: «Хоч і бідно, та охайно».
Війт допомагав з воза знімати речі, обслуговував сам охоче, як усе занесли до хати, приніс їм на вечерю, стародавнім звичаєм польської гостинності, хліб, бринзу, свіже масло, пригощаючи їх щирим серцем.
В скорому часі відійшов, знаючи, що хворий мусить бути стомлений і прагнути відпочинку. Сказав, відходячи, до Ґавлінського:
— Не турбуйтеся самі, коли ви хворі й уперше у нас; я сам вам завтра рано знайду житло, а як дізнаюся, що вже встали, то підемо разом подивитися, що для вас винайму; але не вставайте рано, бо бачу, що ви дуже слабкі, вам треба зміцніти. А тепер залишайтеся з Богом, — мовив, відходячи.
Ґавлінський не міг без зворушення надякуватися за таку сердечну гостинність доброму війтові, а як той пішов, сказав до Андрія:
— Боже мій, який тут добрий народ, аж приємно наближатися до нього. Яка різниця з нашими! Аж серце болить, порівнюючи їх.
— У нас гроші й напитки — усе, а спасіння душі — останнє. У цих горах, певно, і до Неба ближче, бо й люди кращі, а грішник, як я був, розкаюється і відвертає думки від зла.
Село Дора лежить у Карпатських горах, у Коломийському окрузі в Галичині. Церква розташована на найвищій горі, поруч із нею плебанія. Село це велике, довге, розтягнуте; хати розкидані то вище, то нижче, не мають кроков, як у нас, а лише плоскі низенькі дахи; найчастіше це дошки, покладені плоско на стінах і прибиті цвяхами.
Горян цих звуть гуцулами. Найбільше їхнє багатство вівці, яких улітку виганяють на полонину (це просторі й родючі пасовища на гірських вершинах). Там кожна отара має свого пастуха, який дні й ночі проводить на тій полонині. Харчуються вони хлібом із кукурудзяного борошна, бо іншого збіжжя там немає, а замість води п'ють так звану жентицю (сироватку), яка є дуже поживною.
Ці пастухи на полонинах мають свої давні звичаї та обряди, яких дотримуються. Найстарший із них керує ними, всі його слухають і шанують, а заздрощів, сварок, проклять чи кривд зовсім не знають. Бога люблять і славлять, овець доглядають, співають побожні пісні або інші веселі, але пристойні, зберігаючи вільні думки та чисті серця.
Гуцули торгують овечою бринзою, яку складають у так звані бербениці—довгі й вузькі барильця, які вішають на коней, коли їдуть із ними на торг до міста.
Навесні зазвичай з’їжджаються хворі з різних країв у Карпати на жентицю і п'ють цю сироватку, а для купелі беруть окремий надій від вісімдесяти овець, якого вистачає лише на одну ванну. Кожен із прибулих замовляє собі та купує в одного з господарів, платить за одну таку купіль один ринський монетою, тобто 20 крейцарів.
Гуцул щоранку зобов’язується привезти дві барильця свіжої жентиці на купіль і ніколи не запізнюється. Ще ніколи не було такого у селі Дора, щоб якийсь господар насмілився гріховну думку долити води в сироватку хворому; жодне шахрайство не заплямувало їхнє сумління. Тому й благословення Боже над ними.
Жінки в цьому селі надзвичайно працьовиті. Вони найбільше косять луки, молотять збіжжя, а пасучи худобу прядуть, жаліючи часу на марнування. Гуцулка собі заткне кужіль за фартух і пряде з овечої вовни грубу нитку, з якої потім самі виготовляють на верстатах грубе сукно на опончі, або так звані гуцульські гуґі. Роблять також рукавиці зручні й теплі на зиму з пряденої вовни.
По господарству пораються жваво, тому мають більше часу на все. Велику чистоту і зразковий порядок утримують у хатах. Є прикладом працьовитості, бо живуть у тверезості й Божому страху.
Тому й легка їм усяка праця, бо охоче за неї беруться, виконуючи свої обов'язки щодо дітей і домашньої роботи; ще й за господарів часто завершують роботу в полі, коли ті зайняті торгівлею і не встигають самі обробляти землю.
Жителі Дори дуже побожні, зі тяжко заробленого гроша часто роблять Богу пожертви, а з голоду там ще ніхто не помер. Повітря там таке чисте, таке свіже, що здається, ніби ти перебуваєш ближче до якогось кращого світу, не відчуваєш тягаря тіла; а душа підноситься до Бога в покірній і щирій молитві, й людина, вдячна своєму Творцю, не забуває про Його присутність на кожному місці. Не відділяє думок від Бога, боячись образити Його гріхом, тому чистою і непорочною залишається душею.
О, якби так було і в інших селах за прикладом Дори, якби так поліпшилися звичаї, якби серця жителів займала любов до Бога і ближнього, якби так відразилися від будь-якої образи Бога, а міцна віра охопила їхній розум; край наш зацвів би в побожності й чеснотах, і на нього пролилося би Боже благословення.
Минуло кілька тижнів, а Михайло Гавлінський почувався значно здоровішим, робив далекі прогулянки, сидів часом над берегами річки, званої Прут, і спостерігав, як вода, шумлячи, спадала й розбивалася об скелі.
Одного ранку, коли пішов трохи далі, ніж звичайно, втомився дуже і сів неподалік мосту, якому завжди цікаво придивлявся, бо війт розповідав йому, що на цій швидкій річці, де вода спадала з гір, міст часто зносило, аж поки один тямущий гуцул не поставив міцний міст, що витримував найсильніші повені.
Гавлінський роздумував над цим будівничим, якого ніхто не вчив, тільки сам Бог, коли підійшов старенький гуцул, сивий, але рум'яний, несучи маленьку коновку і відерце.
— Слава Богу! — сказав він, проходячи повз міщанина, який зупинив його, питаючи про ціну коновочок і де можна такі гарні придбати.
— Я їх несу з власної хати, — відповів старець, — і сам їх роблю, хоча мені вже сто десять років.
— Оце ж Бог дав вам здоров’я! — з подивом сказав Ґавлінський, — якщо в такі пізні літа маєте ще стільки сили й бажання до праці, а вже б вам належався відпочинок.
— Гинути в лінощах без праці, хіба думаєте, що це життя продовжує? Це його вкорочує, повірте мені, — відповів поважний старець.
— Напоїв я не вживав, гніву уникав, бо це спричиняє біль у кістках і сили руйнує, тому гніву уникав, як вогню. Сон для мене — це відпочинок і святковий день, в який я читаю побожні книги, і в пізні роки у праці не втомився, бо в ній знаходжу радість. Дітей я вже давно забезпечив і маю щасливу старість серед них, бо змолоду привчав їх до Божого страху; тому й жодної турботи собі не завдав, бо кожен із них добрий і богобоязливий, прагне вгадати мої думки й бажання. Живу тепер у дочки, яка так про мене дбає, що мені нічого не бракує. А тут у нас люди довго живуть, бо не мають шкідливих звичок, які дуже спричиняються до ранньої смерті.
І пішов старець далі, а Ґавлінський, попрощавшись із ним, замовив собі три коновочки й два цебрики, бажаючи принести їх у подарунок додому, настільки гарно були вони зроблені.
Спускаючись із гори, він кинув погляд на розкидані хати, майже всі винайняті приїжджими гостями, й здивувався, побачивши на подвір'ї розвішану на мотузках випрану білизну; так було ще рано, що вона, мабуть, цілу ніч там висіла, бо до світанку ніхто б навколо неї не порався; в цю мить він зустрів доброго Андрія, який, не заставши пана у винайнятій кімнатці, затурбувався, чи не сталося з ним чогось, бо той досить довго не повертався, тому й вийшов йому назустріч.
— Андрію, чи ти бачив старого, якому 110 років?
— Я зустрів його, і, цікавий, розговорився з ним на дорозі. Він сказав мені, якою стежкою шукати пана. Довідався я від нього великої таємниці, як зберегти здоров’я міцне, веселе і жити довго.
Вся справа в тому, пане, — казав мені старець, — щоб уникати напоїв, гніву, не лаятись, нікого не обманювати, бо він так мені пояснив, що як іржа залізо псує, так гріх псує здоров’я і життя. Людина, яка зла, сварлива, несумлінна, навіть їжа їй не приносить такої користі, як іншому, хто має внутрішній спокій, бо в злого кров запалюється, жовч виливається, а в доброго, лагідного цього немає. Ще він додав, що треба пильно працювати й дотримуватися порядку та чистоти.
Кажу вам, пане, що аж підстрибнув я з радості, як почув таке, бо то гарна річ дожити до ста років, бути міцним і здоровим, як риба, й знати, що швидко не покладешся на марах; а ви знаєте, що як мене голова заболить, то вже плачу, що помру, а шкода б мене було, бо я гарний хлопець. Тепер я почну насамперед з себе, перш ніж інших навчати. Ані руш тепер гніватись! Навіщо псувати собі здоров’я і життя вкорочувати? Пан добрий, чесний, найпорядніший, але не дивуюсь, що ви хворі, коли ваші коні вас потоптали, а віз привалив; якби не це, ви б були здорові.
Але тепер вам вже значно краще, раніше ви так ходити не могли. Бог добрий, утішить нас невдовзі вашим здоров’ям.
Ґавлінський усміхнувся лагідно до слуги, кажучи:
— Дійсно, я зараз наче заново народився після цих купелей, це гірське повітря так мене зміцнює, а жити тут із цим благословенним людом серце радує і здоров'я додає.
— Андрію, а що ти скажеш на те, що тут білизна сушиться цілу ніч розвішана на мотузці від дерева до дерева, і ніхто не боїться, що щось зникне. Бачиш, як свято тут дотримуються чесності, як тут шанують ту Божу заповідь, про яку Господь Ісус двічі нагадував: шануй чуже добро, нічийого не торкайся, навіть не бажай чужого!
Ось так у селі Дора шанують Божу волю. Це приклад і взірець для нашого люду.
— Тут би злодій не втримався, — казав мені війт, — а якби хтось спокусився на найменшу крадіжку, ми б йому не дали у селі лишитися, змусили б його піти геть, бо то сором, ганьба і неблагословення Боже впало би на нашу громаду.
— Пане, — відповів Андрій, — золотий тут народ, вартий, щоб про нього говорити, щоб навіть книгу про них видали.
— Я за ними просто пропадаю. Бо уявіть собі, пане, що в неділю на Службі Божій страшенно було спекотно. Я весь спітнів, бо людей було багато. Витирав собі чоло тою червоною хустинкою, що ви мені подарували. А тут дяк заспівав, і я так задивився на нього, що аж забувся і впустив хустинку, а після служби разом з людьми вийшов.
Аж тут дивлюсь – нема моєї хустки! Ледве не заплакав, так вона мені дорога була, бо така, пане, гарна, червона, як яблучко. Був певен, що вже не знайду її в такому натовпі. Аж повертаюся до церкви, а мою хусточку хтось підняв із землі, і вона лежить собі на лавці – ніхто до кишені не сховав. Я так зрадів, що дякував кожному, кого зустрічав.
А вони дивилися на мене, а війт, що стояв поряд, так мені й каже:
— І що ж тут дивного? Хто би у нас в селі спокусився на таку образу Божу? Не мають тут до нас доступу злі духи, бажаємо, щоб з нами були святі Божі й Ангели-охоронці наші. Бо де у селі злодій, там укорінюються нещастя й хвороби.
— Хай Бог нас від них береже! – вигукнув я; хрестом святим відганяємо злі думки, тому й благодать Божа з нами.
— Пане війте! Ще хочу вас про одне запитати. Чому вже дві неділі у вас на подвір’ї не танцюють, як раніше було в кожне свято?
Війт мені на це відповів:
— Бо в моїй хаті мешкає пані, у якої донька смертельно хвора. У неї там плач, а ми що ж – мали би серце, щоб з її смутку насміхатися і танцювати під її вікнами? Адже треба й на інших зважати.
— Пане, що ви на це скажете? Мене така доброта аж за серце бере, бо я ж добре знаю, що Господь Ісус наказав нам милосердя.
— А в нашого люду його нема, — перервав його Ґавлінський, тяжко зітхнувши.
— У нас хворого в хаті без допомоги й порятунку залишать, навіть якщо він їм найближчий, а самі йдуть шуміти до корчми.
Серця в нас закам’янілі.
Рідко хто над іншим змилосердиться, не зворушує їх чужа біда. Убогий не може навіть фіри випросити, щоб поїхати по священика, коли хворий прагне помиритися з Богом. А ці гуцули відмовляються від забав, аби не зачепити своєю радістю зболене серце матері.
— Боже, благослови їх! Зглянься над ними, Господи! – додав Андрій. Треба нам Бога просити, щоб і наш люд отямився у гріхах своїх і змінився на краще. Я вам казав, що починаю найперше з себе, бо є в чому мені виправлятись.
Найперше погані думки від себе відкидаю, рот собі закрию, коли захочу сказати якесь гидке слово чи прокляття. Ніколи не буду проклинати, не буду сваритися, не буду напиватися, а інших буду напоумлювати!
І побачите, буду жити весело, а може, не один піде за прикладом Андрія.
Може, ще дочекаємося тієї втіхи, що наше село омине голод, мор і зараза худоби.
Ох, це село Дора так мені до серця припало, що я би хотів Бога просити, щоб сталося диво – щоб не тільки на Русі, але й у Мазурів, скрізь у нас були такі села. І тоді заслужили б їх мешканці на повернення втраченої Божої ласки.
[1] Копію оригіналу книжечки «Dora wioska jakich małо: powiastka» можна знайти посиланням https://polona.pl/preview/2ab27a55-611e-4c76-9de6-08fd2c9f1315
[2] Józef Stąsiek: Pisz Wawrzyniec (1800–1875) // Polski Słownik Biograficzny. T. XXVI. 1981, С. 574–575.
Comments